Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 31)
— Що він робить? — Мендрейк пильно дивився на полоненого, який ніби раптом усвідомив, що з ним діється. На його обличчі знову з’явилось хвилювання, він спробував скинути пута. Зо два рази він крутнув головою, мов собака, що його куснула блоха.
Мейкпіс стенув плечима:
— Можливо, відчув у собі демона. Можливо, демон розмовляє з ним. Важко сказати. Досі я не пробував робити це з простолюдом.
— То ви робили це з іншими людьми?
— Лише з одним добровольцем. І їхній союз виявився напрочуд плідним.
Мендрейк потер підборіддя. Видовище змученого полоненого вибивало його з колії, заважаючи зосередитись. Він не знав, що й сказати.
Пан Мейкпіс, однак, не відчував подібних труднощів.
— Як я вже казав вам, звідси випливають дивовижні можливості. Ви помітили, що я увійшов у пентакль без жодної шкоди для себе? Демон не мав сили зупинити мене, бо перебував зовсім в
— Будь ласка! — долинув жалібний крик зі стільця. — Я цього не перенесу! Ой, воно шепоче! Я від цього божеволію!
Мендрейк аж затремтів:
— Він страждає! Відпустіть демона!
— Зараз, зараз. Напевно, йому бракує сили духу, щоб змусити демона замовкнути.
Полонений знову здригнувся:
— Я розповім вам усе, що знаю! Про простолюд, про наші плани! Я можу повідомити…
Мейкпіс скривився:
— Ви не можете повідомити нічого такого, чого не знали б наші шпигуни. І припиніть репетувати! Мені вже голова болить!
— Ні! Я можу розповісти вам про «Спілку простолюду»! Про всіх її проводирів!
— Вони нам відомі. Й вони самі, і їхні дружини, й родини. Це мурашки, яких ми розчавимо, коли тільки схочемо. А тепер нам треба обговорити важливіші питання…
— Але ви… ви не знаєте
— Це все давня історія! — пан Мейкпіс узяв з Мендрейкової руки залізний шпичак і недбало зважив його на долоні. — Я людина терпляча, пане Дрю, але ви починаєте мене дратувати. Якщо ви не припините…
— Зачекайте! — голос Джона Мендрейка змінився, змусивши драматурга замовкнути на півслові. — Це жінка?!
— Так! Так, дівчина! Її звуть Кіті Джонс, хоч тепер вона живе під іншим ім’ям… Ой,
Мендрейкові аж загуло в голові. В нього пересохли губи, він мало не впав від запаморочення:
— Кіті Джонс? Ти брешеш!
— Ні! Присягаюсь! Відпустіть мене, і я приведу вас до неї!
— Джоне, невже ця частина допиту
Та Мендрейк не чув його. Він побачив перед собою Бартімеуса — в подобі смаглявого хлопчини. Побачив серед брукованого двору багато років тому. Почув, як хлопчина каже: "
Мендрейк нахилився над полоненим:
— Де ти бачив її? Скажи, й тебе відпустять!
— У заїзді «Жаба», в Чізвіку! Вона працює там під ім’ям Клари Белл! А тепер, будь ласка…
— Квентіне, дуже прошу вас відпустити демона й негайно звільнити цього чоловіка. Я мушу їхати.
Драматург зненацька зробився спокійним і ніби байдужим:
— Звичайно, Джоне… Як вам буде завгодно. Чи, може, все-таки зачекаєте? Я дуже раджу вам вислухати те, що збираюся зараз сказати. Забудьте про цю дівчину! Йдеться про важливіші речі! Я хочу обговорити з вами цей експеримент…
— Потім, Квентіне, потім! — Мендрейк, геть зблідлий, уже стояв під аркою.
— Куди ж ви так поспішаєте? Невже назад на роботу?
— Аж ніяк, — процідив крізь зуби Мендрейк. — Мені самому треба декого викликати.
14
Здається, я вже зо два рази згадував, що в Іншому Світі часу як такого не існує. Та разом з тим ти чудово усвідомлюєш, коли тебе витягають звідти раніше, ніж треба. От і зараз я тільки-но зануривсь у струмені живлющого вихору, як знову відчув жорстоке тяжіння, що висмоктувало мене, мов жовток із яйця, назад — на тверду гірку землю.
Останнє, що коїлося зі мною в матеріальному світі, було таке болюче, таке згубне для моєї сутності, що я ледве міг пригадати, що і як там діялось. Лише одне я відчував чітко: тупу, кляту неміч! Те, що я — чия міць розсіювала чарівників Німруда, охоплювала полум’ям Берберійське узбережжя, відправила жорстоких Амета, Кога й Джабора назустріч їхній жалюгідній долі, — що я, той самий Бартімеус, мусив утікати в подобі мізерного жабеняти, безсилий зупинити банду чапель навіть найслабшим Вибухом!
Під час усього цього страхіття я був надто близький до смерті, щоб по-справжньому відчувати праведний гнів. Натомість я відчував його
Я невиразно пригадував, де господар відпустив мене. Можливо, йому не сподобався бруд, який я залишив на підлозі. А може, моя неміч почала нарешті заважати йому… Будь-що йому не знадобилося багато часу, щоб змінити свою думку.
Чудово! Тепер ми обидва загинемо. Я оберну проти нього його справжнє ім’я — і нехай буде, що буде! Моїм останнім бажанням було побачити його муки.
І я, звичайно ж, не збирався з’являтись перед ним у жаб’ячій подобі.
За кілька коротких годин, які я провів далеко від Землі, Інший Світ уже встиг трохи зцілити мене. Я зумів накопичити дещицю сили. Я знав, що надовго її не вистачить, проте сподівався якнайвигідніше скористатись нею.
Матеріалізуючись, я зібрав усе, що залишилось від моєї сутності, до подоби, яка найвідповідніше відображала мої почуття, — тобто величезного рогатого демона з м’язами, мов дині, й безліччю зубів. Робота була чиста. Я не проминув ані найменшої подробиці: сірка, стрільчастий хвіст, крила, копита, пазурі, навіть пара батогів! Мої очі скидались на розпечені риболовні гачки, шкіра сяяла, наче щойно прохолола лава. Не дуже оригінально, та для демонстрації намірів цілком підходить… Я увірвався до кімнати з гуркотом грому, від якого неупокоєні мерці мали з тремтінням поховатись по своїх могилах. Далі залунало шалене голодне виття — подібне до того, що було чути від Анубісових шакалів, які блукали серед мемфіських гробниць, — тільки гучніше й довше: огидний і цілком ненатуральний звук.
Я ще не закінчив вити, коли звернув увагу на того, хто стояв у пентаклі навпроти, — й мені відразу заціпило. Моторошне виття перетворилось на невиразне булькотіння, підскочило на дві октави вище й завершилось пронизливим вереском зі знаком питання в кінці. Здиблений демон як стояв, уперши крила в боки й ляскаючи батогами, так і застиг у незручній позі, випнувши сідниці. Крила поникли, батоги безсило повисли. Хмара сірки зібралася в тоненький струмочок і тихенько побігла геть десь між моїми копитами.
Одне слово, я заціпенів і вирячив очі.
— Та годі вже, — насмішкувато промовила дівчина. — Годі корчити дурня. Хіба тебе ніколи не викликали жінки?
Демон підняв товстелезний палець і поправив відвислу щелепу:
— Викликали, але…
— Ніяких «але»! Стій і не корч дурня, кажу тобі!
З пащі демона висолопився роздвоєний язик — такий самий, як його хвіст, — і облизав пересохлі вуста.
— Але… але… хвилинку…
— І що це за жахлива подоба? — провадила дівчина. — Шумить! Смердить! А ще всі ці зморшки, бганки, бородавки! Що ти хочеш довести? — вона примружила очі. — Компенсувати якісь свої вади?
— Послухай-но! — заговорив я. — Це випробувана, традиційна подоба, в якій…
— Облиш традиції! Чому ти роздягнений?
— Роздягнений? — прожебонів я. — Зазвичай у цій подобі мені не потрібен одяг…
— Надягни хоч шорти! Це ж непристойно!
— Мені здається, шорти не пасують до крил… — демон насупився й моргнув. — Стривай! Я ж не про те!
— А шкіряні бриджі цілком пасують! Якщо взяти шкіру того ж кольору, що й крила…
Я ледве зібрався на думці:
— Стій! Годі вже про одяг! Річ не в тім… річ у тім, що тут робиш
Геть спантеличений, я навіть не здогадався налякати її перевіреним, традиційним способом. На превелике полегшення моєї знівеченої сутності, демон скулився, зменшився — і, померехтівши, зручніше влаштувався в пентаклі. Шкірясті крила перетворились на дві горбинки на плечах, а хвіст узагалі пропав.
— Чому не так? — перепитала дівчина. — Це звичайні стосунки господаря й слуги, про які ти мені розповідав, коли ми зустрічались востаннє. Ти ж розумієш: