Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 23)

— Люба моя, — заперечила стара, — всі вони впали під натиском ворожих армій…

— Усі вони, — рішуче провадила Кіті, — впали під натиском ворожих армій, які скористалися внутрішнім безладдям у цих державах. Народ уже ладен був повстати. Він не мав ні потужної магії, ні війська — то був простолюд, такий самий, як ми.

Леді скривила вуста в безрадісній усмішці:

— Можливо. Та чи багато хто з нас хоче вторгнення іноземців? Наші володарі, може, й не найкращі, та вони — принаймні британці!

Бородатий молодик пирхнув:

— Повернімося до сьогодення! Цього вечора сталевари з Баттерсі — це недалеко звідси, за течією Темзи, — збираються розпочати страйк. Приєднуймося до них! Навіть якщо чарівники пришлють своїх демонів — гармат від нас вони більше не одержать!

— Де ж опиняться оті ваші сталевари? — суворо запитала стара. — Хто — в Тауері, хто — на дні Темзи. А на їхнє місце прийдуть інші.

— Демонам не вдасться розгорнутись на повну силу, — заперечив молодик. — Дехто з цих сталеварів має стійкість до магії! Ви, напевно, чули про таке? Вони здатні протистояти магічним атакам, бачать крізь ілюзії…

Поки він говорив, Кіті раптово все пригадала. Вона побачила те, що ховалося за густими вусами й кудлатою білявою борідкою; вона знала його — це було ясно. Нік Дрю, останній уцілілий член Спротиву! Нік Дрю, який у найскрутнішу мить утік із Вестмінстерського абатства, покинувши своїх друзів! Він зробився старший, гладший, ширший у плечах, але його давня хвальковитість нікуди не поділася… «Досі балакаєш про боротьбу! — гнівно подумала дівчина. — До балачок ти завжди був мастак. Тільки я ладна закластись: якщо страйк поверне на гірше, ти знову накиваєш п’ятами…» Кіті несподівано огорнув страх, і вона позадкувала, щоб Нік її не бачив. Хоч який цей Нік бовдур, та якщо він її впізнає — її прикриттю настане кінець…

Гості тим часом бурхливо обговорювали феномен стійкості до магії.

— Вони можуть бачити магію! Ясно, як удень! — говорила жінка середнього віку. — Я чула про це!

Старенька леді знову хитнула головою:

— Чутки, жорстокі чутки! Балаканина з чужого голосу! Я не здивуюсь, якщо ці плітки розносять самі чарівники, щоб підбурити нас на необачні вчинки. От скажіть мені, — додала вона, — чи бачив хтось із вас цю стійкість у дії, на власні очі?

В «Жабі» запанувала тиша. Кіті нетерпляче тупцяла на місці — їй кортіло сказати все. Проте Клара Белл не мала ніяких особливих здібностей — вона вирішила так уже давно. До того ж Кіті побоювалась Ніка. Вона оглянула залу: відвідувачі, більшість із яких таємно зустрічалися тут уже багато років, були переважно люди середнього віку — чи навіть старші. Навряд чи вони могли спостерігати цю стійкість на власні очі. Крім Ніка Дрю, що мав стійкість принаймні не меншу, ніж у самої Кіті. Проте Нік чомусь мовчав.

Слова старої помітно зіпсували гостям настрій. Кілька хвилин усі понуро міркували, аж поки літній добродій знову поволі піднявся.

— Друзі, — заговорив він, — не сумуймо! Можливо, боротися з чарівниками справді надто небезпечно, однак ми можемо хоча б протистояти їхній пропаганді. Сьогодні з’явився новий випуск "Справжніх історій про війну". Виявіть зневагу до них! Розкажіть своїм друзям, що все це — брехня!

У відповідь Джордж Фокс зауважив:

— Ну, це вже, здається, занадто! — Люд у залі сердито загомонів, проте господар перекрив цей гомін. — Еге ж! От я, скажімо, спробував зібрати якнайбільше примірників "Справжніх історій".

— Як вам не соромно, пане Фоксе! — прожебоніла старенька леді.

— Що ви! Я пишаюсь цим! — провадив господар. — Якщо комусь із вас закортить відвідати туалет, ви зможете самі переконатися в цінності цих брошур. їхній папір такий м’який!

Гості враз вибухнули реготом. Кіті, намагаючись не обертатися обличчям до білявого молодика, вийшла з-за стойки з глеком, щоб наповнити кілька порожніх склянок.

— Що ж, час минає, — мовив літній добродій. — Нам пора розходитись. Та спершу ми, за нашим звичаєм, повторимо нашу присягу! — він сів.

Джордж Фокс витяг з-під стойки великий кухоль, старий і пом’ятий, із парою схрещених кісточок доміно на кришці. Кухоль був зроблений із чистого срібла. Знявши з полиці темну пляшку, Фокс відкинув кришку — і плюснув у кухоль щедру порцію портвейну. Кіті взяла кухоль обома руками й піднесла його літньому добродієві.

— Вип’ємо всі по черзі, — проголосив він. — Щоб ми дожили до того дня, коли знову буде створено Парламент Простолюду! Нехай цей парламент захищає споконвічні права всіх чоловіків і жінок: обговорювати, сперечатись, не погоджуватись із політикою нашої влади — й змушувати її відповідати за свої дії!

Він побожно підняв кухоль, відсьорбнув з нього — й передав сусідові справа.

Цим ритуалом звичайно завершувались зібрання в «Жабі». Після суперечок, що незмінно закінчувались нічим, він принаймні створював ілюзію надійності. Срібний кухоль поволі переходив з рук до рук, зі стола на стіл. Усі з нетерпінням чекали, коли він дійде до них, — як старожили, так і новачки, за винятком хіба що підстаркуватої леді, яка вже збиралася йти. Джордж вийшов з-за стойки — і разом з буфетником Семом почав прибирати склянки зі столиків, ближчих до дверей. Кіті супроводжувала кухоль, переносячи його зі стола на стіл, коли це було потрібно. Вона старанно, як тільки могла, ховала своє обличчя від Ніка Дрю.

— Може, підлити портвейну, Кларо? — запитав Джордж. — Он скільки ковтнула Мері — я щойно це побачив!

Кіті взяла кухоль і зазирнула в нього:

— Ні. Тут ще багато залишилося.

— Чудово! Люба леді, невже ви залишаєте нас?

Підстаркувата леді всміхнулася:

— Мені пора, мої любі. Зараз через усі ці вуличні заворушення я не можу довго засиджуватись.

— Так, звичайно. Кларо, принеси леді кухоль, щоб вона теж випила перед дорогою.

— Зараз, Джордже.

— О, ні, не треба, любі мої! Краще я наступного разу вип’ю вдвічі більше.

Це викликало сміх і схвальні вигуки. Кілька чоловіків підвелися, щоб дати старенькій можливість вийти.

Кіті рушила за нею:

— Будь ласка, мадам, тут залишилося ще багато!

— Ні, ні. Мені справді пора. Вже так пізно…

— Мадам, ви загубили свою шаль!

— Ні, ні. Я не можу чекати. Пробачте, будь ласка…

— Обережно, любонько! Не штовхайтесь!

— Пробачте, пробачте…

Зі скам’янілим обличчям і чорними, мов дірки в порожній машкарі, очима старенька хутко пробиралася кімнатою. Вона раз по раз поглядала на Кіті, що стрімко наближалася до неї. Кіті тримала перед собою срібний кухоль — спочатку шанобливо, ніби пропонуючи якийсь дарунок, — аж раптом тицьнула ним уперед, ніби вдарила кинджалом. Срібло, здається, припало старій не до смаку — вона відсахнулась. Джордж обережно поставив склянки на бічний столик — і засунув руку в кишеню. Сем відчинив настінну шафку й заходився щось там шукати. Решта гостей сиділи по своїх місцях — хто з усмішкою, хто розгублено.

— Двері, Семе! — вигукнув Джордж Фокс.

Стара майнула вперед. Сем обернувся до неї, перегородивши вихід. У руці він тримав коротеньку темну паличку.

— Зачекайте-но, леді, — розважливо промовив він. — Правила є правила. Ви повинні випити з кухля, перш ніж підете. Це свого роду випробування, — він розвів руками й збентежено поглянув на неї. — Пробачте.

Стара зупинилася, стенула плечима:

— Не треба!

Вона підняла руку. З її долоні вилетіла синя блискавка — й огорнула Сема тріскучою сіткою яскраво-блакитного світла. Буфетник підскочив, затрусився, химерно пританцьовуючи по-ляльковому, а потім упав у куряві диму. В залі хтось заверещав.

Пролунав різкий недоречний свист. Леді озирнулась, підняла долоню, що клубочилась парою:

— А тепер, любі мої…

Кіті жбурнула срібний келих просто в обличчя старій.

Спалахнув яскраво-зелений вогонь, щось гучно засичало. Стара гаркнула, мов собака, і вчепилася собі в обличчя довгими пазурами. Кіті обернулася:

— Джордже!

Господар тим часом дістав з кишені гарненьку довгасту скриньку. Він хутко перекинув її Кіті — над головами переляканих гостей. Дівчина впіймала скриньку однією рукою — і вмить обернулась, щоб поцілити нею в скорчену жіночу постать…

Стара опустила руки, відкривши обличчя — якого, можна сказати, майже не було. Між охайно зачесаним сивим волоссям і перловим намистом на шиї виблискувала якась примарна маса, що не мала ні чіткої форми, ні рис. Приголомшена Кіті на мить завагалася. Безлика стара підняла руку, й з її долоні вилетіла ще одна сапфірова блискавка. Вона вдарила Кіті в лице, затягла її у вир мерехтливої енергії. Дівчина застогнала. В її роті захиталися зуби, кожна кісточка ніби вискакувала з суглобів, яскраве світло засліплювало очі… Вона відчула, як на ній тліє одяг.

Атака завершилася. Блакитні силові лінії потьмяніли, й Кіті, що висіла в повітрі десь за метр від підлоги, важко впала вниз.

Стара постояла, розминаючи пальці, задоволено мугикнула — й оглянула залу. Люди тікали на всі боки, перекидаючи столи й стільці, зіштовхуючись одне з одним, репетуючи від смертельного жаху. Білявий молодик сховався за барилом. Стара побачила, як на тому кінці зали Джордж Фокс пробирається до скрині за стойкою. Ще один спалах — і господар майнув убік; частина стойки розлетілася на тріски й друзки. Джордж Фокс покотився кудись під стіл — і зник з очей.

Не зважаючи на довколишній лемент і шарварок, підстаркувата леді знов обернулася до виходу. Вона поправила спідницю, відгорнула пасмо сивого волосся, що звисало до зниклого чола, переступила через Семове тіло й попрямувала до дверей.