Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 25)

— А що це за юний добродій?

— Це, — відповів біс, пригортаючи до себе голову лебедя, — юний Боббі Вотс, зірка мого майбутнього шоу! Дивовижно талантовитий хлопчина! Не забудьте, не забудьте, — біс, здається, не дуже певно стояв на ногах, — що прем’єра «Від Вопінґ до Вестмінстера» наближається! Я нагадую про це всім. Залишилося тільки два дні, Мендрейку, — тільки два дні! Ця п’єса змінить життя всіх, хто побачить її! Правда, Боббі? — він грубо відштовхнув юнака від себе. — Ану, принеси нам ще випити! А я тим часом дещо скажу своєму лускатому другові.

Юнак у масці лебедя подався, хитаючись, просто по газону. Мендрейк мовчки поглянув йому вслід.

— Тепер послухайте, Джоне, — біс підсунувся ближче. — Я вже кілька днів надсилаю вам запрошення. А ви, здається, ігноруєте мене! Я хочу, щоб ви завітали до мене в гості. Завтра. Ви ж не забудете, правда? Це важливо.

Мендрейк під маскою скривився: від Мейкпіса виразно тхнуло вином.

— Пробачте, Квентіне. Рада надто затяглася. Я просто не міг вирватись… Нехай буде завтра.

— Гаразд, гаразд. Ви завжди були найбільш тямущим з них, Мендрейку. Будьте таким і надалі… Добрий вечір, Шолто! Я, здається, впізнав вас!

Повз них проходив товстелезний добродій у недоречній масці ягняти. Біс облишив Мендрейка, грайливо ткнув товстуна пальцем у живіт — і вистрибом подався геть.

Ящірка та ягня перезирнулися.

— Оцей мені Квентін Мейкпіс! — промовило нарешті ягня низьким, щирим голосом. — Щось він мені не до вподоби. Нахаба, зухвалець, ще й придуркуватий.

— Просто сьогодні він у доброму гуморі, — зауважив Мендрейк, хоча в душі поділяв думку ягняти. — Давненько ми з вами не бачилися, Шолто!

— Авжеж. Я саме був в Азії, — товстун зітхнув і тяжко сперся на свій ціпок. — Доводиться самому закупати собі крам! Що за часи настали!

Мендрейк кивнув. Щаслива доля так і не повернулася до Шолто Пінна відтоді, як ґолем розгромив його крамницю. Крамницю врешті вдалося відбудувати, а от із грошима не щастило ніяк. А тут іще війна, занепад торгівлі — артефактів до Лондона завозили дедалі менше, та й чарівників, що бажали придбати їх, залишилось мало. Пінн, як і інші, помітно постарівся за останні кілька років. Його масивна постать ніби збрезкла, й білий костюм понуро висів на плечах. Мендрейкові навіть стало жаль Пінна.

— Що нового в Азії? — поцікавився він. — Як там ведеться Імперії?

— Лихо та й годі з цими масками! їй-право, мені підсунули найдурнішу! — Пінн на хвилину підняв ягнячу маску й витер носовичком спітніле обличчя. — Імперія, Мендрейку, доживає останні дні. В Індії подейкують про повстання. Гірські чарівники з Півночі викликають демонів, готуючись до нападу, — принаймні так кажуть. Наші гарнізони в Делі попросили в японських союзників допомоги для захисту міста. Лише уявіть собі! — старий зітхнув, поправляючи маску. — Я дуже боюся за нас, справді боюся… До речі, Мендрейку, чи личить мені ця маска? Чи схожий я на жваве ягня?

Мендрейк усміхнувся під своєю маскою:

— Траплялись мені й жвавіші ягнята, сер.

— От і я так гадаю… Гаразд, якщо вже мені випало корчити дурня, то робитиму це щиро. Агов, дівчатко! — Відсалютувавши ціпком, він попрямував до дівчини-служниці. Мендрейк подивився йому вслід: короткий момент веселого настрою швидко випарувався серед нічного холоду. Він поглянув у порожнє чорне небо:

«А колись давно я сидів у садку, з олівцем у руці…»

Він жбурнув свою склянку за колону й попрямував до будинку.

* * *

У залі, недалеко від найближчої компанії веселих гостей, Мендрейк побачив Джейн Фаррар. Маска — райський птах із тоненькими абрикосовими пір’їнками — звисала з її зап’ястка. Байдужий служник допомагав їй надягти пальто. Побачивши Мендрейка, він побокував.

— Ви вже йдете?

— Йду. Я так утомилася… А якщо Квентін Мейкпіс ще раз причепиться до мене зі своєю п’єсою, я так заціджу йому! — вона мило набундючила губки.

Мендрейк підійшов ближче:

— Дозвольте провести вас. Я теж, так би мовити, закінчив свої тутешні справи…

Він недбало скинув маску. Дівчина всміхнулась:

— Мене проводжатимуть троє джинів і п’ятеро фоліотів — на той випадок, якщо вони мені знадобляться. Хіба ви можете зробити для мене щось таке, чого не зможуть вони?

Смуток, який цілий вечір наростав у Мендрейковій душі, раптово змінився відчайдушністю. Йому стало байдуже, що про нього подумають — і що з цього вийде. Розмова з Джейн Фаррар надала йому сміливості. Він легенько торкнув її руку:

— їдьмо до Лондона моїм автомобілем. Я відповім на ваше запитання дорогою…

Вона засміялась:

— Дорога буде довга, пане Мендрейку!

— Але ж і відповідей у мене багато…

Джейн Фаррар узяла його під руку. Разом вони попрямували до виходу. Кілька пар очей проводили їх.

У вестибюлі було порожньо — лише двоє служників стояли напоготові біля дверей. У каміні тріскотів вогонь; на стіні видніли оленячі голови й вицвілі щити з гербами, награбовані колись у різних садибах за кордоном. На протилежній стіні був великий вітраж із краєвидом центрального Лондона: абатство, Вестмінстерський палац, головні урядові будівлі над Темзою. Вулиці заповнював радісний натовп; у дворі палацу було видно осяйну постать прем’єр-міністра з руками, піднятими в благословенні. Скло тьмяно виблискувало в світлі ламп; за ним височів темний мур нічного неба.

Під вікном стояла невеличка зелена канапка, завалена шовковими подушками.

Мендрейк зупинився:

— Тут тепло. Зачекайте, поки я викличу свого шофера.

Джейн Фаррар, не віднімаючи руки, поглянула в бік канапки:

— Ми можемо й обоє зачекати тут…

— Справді.

Він обернувся до неї. Його тіло ніби потихеньку шпигало голками. Джейн здригнулася:

— Ви теж це відчуваєте?

— Так, — тихо відповів він. — Тільки не треба про це говорити…

Джейн відштовхнула його:

— Це наші сенсорні сітки, дурнику! Щось напружило їх!

— Так, так…

Вони постояли, дослухаючись до тріскотіння дров у каміні, до приглушеного гамору вечірки в садку. Аж тут іздалеку долинуло пронизливе виття.

— Це сигнальний вузол Деверо, — мовив Мендрейк. — Щось пробралося в садок іззовні.

Джейн насупилась:

— Вартові демони перехоплять його.

— Здається, вони вже напали на нього…

З-за вітражного вікна долинули химерні, нелюдські крики й гуркіт, схожий на грім у далеких горах. Двоє чарівників заціпеніли. В садку ніби хтось приглушено зойкнув.

Гомін наростав. Повз Мендрейка пробіг чоловік у темних окулярах і смокінгу, бурмочучи дорогою закляття. З його долоні, складеної човником, вибухнула темно-помаранчева Плазма; вільною рукою він відчинив двері — й зник.

Мендрейк хотів уже кинутись за ним:

— Треба піти подивитися…

— Зачекайте, Джоне! — очі Джейн Фаррар придивлялися до вікна. — Воно наближається…

Мендрейк підняв голову — і, мов зачарований, утупився в скельця вітража, які зненацька яскраво засяяли від спалаху світла знадвору. ГЬмін наростав далі: тепер здавалось, ніби на них насувається ураган — гучний і шалений, лютий і божевільний. Гучніше, гучніше… Обоє позадкували. Пролунали вибухи, моторошні крики… Знову спалах — перед ними на мить з’явився силует велетенського чудовиська з незліченними щупальцями, крилами й пазурами, яке ломилось у вікно.

Мендрейк зойкнув. Фаррар заверещала. Обидва відсахнулися, вчепившись одне в одного.

Ще один спалах: чорний силует затулив собою все вікно. Ось він ударився об шибку..

Брязь! Маленьке скельце в середині вітражу — те саме, на якому було зображено прем’єр-міністра, — випало й розбилося на тисячу друзок. Крізь діру до вестибюлю залетіло щось малесеньке — й смарагдово заблищало при світлі ламп. М’яко ляпнувши просто об підлогу перед чарівниками, воно ще раз кволо підскочило — й завмерло.

Обоє тупо вирячились на нього. То було мертве жабеня.

Гомін за вікном лунав, як і раніше, та поволі слабшав, ущухав, віддалявся з кожною секундою. Блиснули ще зо два спалахи — і знову запала непроглядна нічна темрява.

Мендрейк нахилився над бідолашним жабеням. Його лапки були скорчені, рот — наполовину відкритий, очі — міцно заплющені. Дивна безбарвна рідина розпливалась круг нього на всі боки. У Мендрейка тьохнуло серце, коли він поглянув на жабеня крізь свої лінзи: на всіх трьох рівнях то було звичайнісіньке жабеня, проте…

— Що це за бридка тварюка? — бліде личко Джейн Фаррар скривилося з огиди. — Треба викликати моїх джинів, щоб вони перевірили її на вищих рівнях, а тоді ми зможемо…