Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 24)
Знову пролунав той самий свист — різкий і пронизливий, що перекрив гамір у залі. Стара, що вже вхопилася за ручку, схилила голову і озирнулась.
Аж тут Кіті — в очах якої досі все пливло, одяг був розірваний і обгорілий, а волосся стало дибки, наче грива, — примудрилась підвестись і жбурнути скриньку. Коли скринька впала до самісіньких ніг старої, дівчина промовила одне-єдине слово.
Спалахнуло пекуче світло, й від підлоги до стелі виріс вогненний стовп — метрів зо два завтовшки. Стінки стовпа були гладенькі, наче в мармурової колони. Він оточив стару зусібіч — було видно, як вона завмерла всередині, мов муха в бурштині, зі своїм сивим волоссям, перловим намистом, синьою сукнею і всім іншим. Стовп затвердів, зненацька став непрозорим — і стара пропала.
Ще трохи згодом світло згасло, стовп перетворився на туман — і нарешті зник, залишивши на підлозі рівнісіньке випалене коло. Стара з розтопленим обличчям щезла разом з ним.
У залі «Жаби» панувала тиша; було видно перекинуті столи, потрощені стільці, тріски, нерухомі тіла й розсипані кісточки доміно. Лише Кіті стояла, розчепіривши по-дурному руки, тяжко дихаючи й не зводячи очей з кола перед дверима.
Потім гості помалу почали виявляти свій страх: вони заворушились, один за одним почали вставати з підлоги, застогнали й загомоніли. Кіті мовчала; вона озирнулась на зруйновану стойку. З-за дальшого її кінця визирнула Джорджева голова. Господар німо дивився на Кіті.
Дівчина підняла брови:
— І що тепер?
— Дамо їм спершу відсапнути. А потім нехай ідуть собі. Куля не повинна була нічого помітити.
Кіті повільно, незграбно перелізла через найближчу купу уламків і обійшла тіло буфетника. Відіпхнувши заплаканого добродія, що пробирався до виходу, вона замкнула двері — й постояла там хвилин із п’ять, аж поки перелякані відвідувачі оговтались, і нарешті одного за одним випустила їх надвір.
* * *
Останнім виходив Ніколас Дрю, який нарешті виліз із-за барила. їхні очі зустрілись. Він зупинився на дверях:
— Привіт, Кіті. Як я бачу, ти досі така ж завзята?
Обличчя Кіті не поворухнулось:
— Привіт, Ніку.
Молодик пригладив волосся й почав застібати куртку.
— Не хвилюйся, — сказав він. — Я забуду про те, що бачив тебе. Нове життя, й таке інше… — він оглянув потрощену залу. — Звичайно, якщо ти не захочеш приєднатися до «Спілки простолюду». Нам потрібні такі люди, як ти.
Кіті хитнула головою:
— Ні, дякую. Мені й так добре.
Нік кивнув:
— Гаразд. Тоді… бувай. І… теє… бажаю тобі щастя.
— Бувай, Ніку.
Вона зачинила за ним двері.
Джордж Фокс схилився над Семовим тілом. З кухні виглядали бліді перелякані кухарчата. Кіті притулилася до дверей і заплющила очі. Це все накоїв лише один демон — один шпигун! А в Лондоні їх сотні! Наступного тижня, о цій самій годині, люди знову зберуться в «Жабі», щоб балакати, сперечатись і нічого не робити. А тим часом усім містом лунають поодинокі голоси протесту, та їх швидко й безжально вгамовують. Із демонстрацій користі мало. З балаканини — так само. Повинен бути якийсь інший шлях!
Можливо, він справді є… Пора випробувати цей план.
12
Над садибою прем’єр-міністра в Ричмонді розляглася ніч. Газони на захід від будинку були заставлені численними колонами, на вершинах яких горіли кольорові бісівські вогні, освітлюючи все довкола химерним сяйвом. Слуги, вбрані жар-птицями й саламандрами, снували тут і там, пропонуючи закуски. За чорним муром дерев по той бік озера невидимі музики грали ніжну павану — її звуки приємно перепліталися з голосами гостей.
Перші особи імперії блукали садком, тихенько розмовляли й позирали на годинники. Вони були в парадних костюмах і сукнях; їхні обличчя ховалися за розкішними масками звірів, птахів та демонів. Такі вечірки були однією з численних дивацьких пристрастей пана Деверо — і під час війни стали звичним явищем.
Джон Мендрейк притулився до колони, поглядаючи на гостей, що проходили повз нього. Його маска була зроблена з тонких пластівців місячного каменю, майстерно з’єднаних у подобу голови ящірки-альбіноса. Звичайно, робота була тонка, чудова, проте на голові ця маска сиділа препогано. Мендрейк у ній майже нічого не бачив — і вже двічі ступав у клумби. Він зітхнув. Від Бартімеуса поки ні слова… До цього часу він уже сподівався хоч
Повз Джона пройшла невеличка компанія — павич, оточений двома догідливими рисями й облесливою дріадою. У павичі Мендрейк — за черевцем і самовпевненою ходою — впізнав пана Коллінса; жінки, напевно, були молодші чарівниці з його міністерства, що мріяли про успішну кар’єру. Мендрейк спохмурнів. Коли він на Раді підняв питання про посох Ґледстона, Коллінс та інші тут-таки накинулись на нього. До кінця засідання йому довелося перетерпіти десятки підступних випадів — так само, як і крижаних поглядів Деверо. Звичайно ж, його пропозиція була нерозумна й недоречна — вкрай недолугий для політика огріх.
Та до біса цю політику! Всі ці чвари просто-таки душили Мендрейка — він почувався мухою, що заплуталась у павутинні. Ціле своє
* * *
Перш ніж піти з Вайтголу, Мендрейк спустився до підземелля під залою Статуй. Він не бував там уже кілька років — і тепер, стоячи на останній сходинці, здивовано побачив на підлозі — в дальньому кінці кімнати — смугу, викладену червоною плиткою. З-за стола вискочив гладкий клерк і підійшов до нього.
Мендрейк кивнув йому:
— Я хотів би оглянути сховище, якщо це можливо.
— Звичайно, пане Мендрейку. Ходіть зі мною, будь ласка.
Вони пройшли через кімнату. Біля червоної смуги клерк зупинився.
— Сер, я мушу просити вас залишити тут усі магічні предмети, які ви маєте з собою, й відіслати всіх невидимих істот, які вас супроводжують. Це — межа. За неї не можна проносити ніяких магічних об’єктів. Найменший слід магії потягне за собою якнайсерйозніші санкції.
Мендрейк оглянув темний порожній коридор:
— Справді? І які саме?
— Цього я не маю права казати, сер. То ви не маєте з собою нічого недозволеного? Тоді ходімо далі.
Вони зайшли до лабіринту однакових кам’яних коридорів, набагато давніших за саму будівлю Парламенту над ними. То там, то тут траплялися дерев’яні двері й темні проходи. Головний коридор освітлювали електричні лампочки. Мендрейк придивлявся щосили, та не помітив жодної прихованої пастки. Клерк тим часом дивився лише вперед — і дорогою щось мугикав собі під ніс.
Нарешті вони дісталися до важких залізних дверей.
— От і сховище, — показав на них клерк.
— Нам можна сюди увійти?
— Не раджу, сер. Якщо хочете, подивіться крізь ґрати.
Мендрейк підійшов до дверей, відсунув маленьку заслону в їхній середині — і примружив очі. За дверима була велика, яскраво освітлена кімната. В її центрі стояв постамент із світло-рожевого мармуру. На ньому, на видноті, були виставлені найдорожчі скарби держави — маленька купка коштовних речей, що вигравали різними барвами. Мендрейкові очі відразу прикипіли до довгого дерев’яного посоха — простого, без прикрас, із таким самим дерев’яним набалдашником угорі. Поряд із посохом він розгледів і коротке золоте намисто з підвішеним до нього золотим овальним кулоном, у центрі якого тьмяно поблискував нефрит.
Посох Ґледстона і Амулет Самарканда… Мендрейк відчув гострий біль утрати. Він оглянув перші три рівні: жодних замовлянь, сигнальних мотузів, тенет чи інших загороджень. Щоправда, плитка на підлозі мала дивний колір — зеленкуватий, ніби якийсь нездоровий. Мендрейк позадкував.
— А чим охороняється це приміщення? Якщо мені, звичайно, дозволено це знати…
— Моровим Закляттям, сер. І до того ж вельми хижим. Якщо ви наважитесь увійти сюди без дозволу, воно за мить обдере вас до кісток.
Мендрейк поглянув на клерка:
— Он як? Гаразд. Ходімо.
* * *
Від будинку долинув вибух сміху. Мендрейк утупився в свою склянку з блакитним коктейлем. Якщо його візит до сховища щось і довів, то лише те, що Деверо чіплятиметься за владу до останнього. Посох залишається недоступним. Ні, не можна сказати, що він і справді збирався…. Насправді Мендрейк не знав,
— Джоне, старий ящуре! Чого ви там ховаєтесь біля стіни!
Через газон до нього прямував низенький, гладенький добродій у розкішному вечірньому костюмі бірюзового кольору. На ньому була маска люто вишкіреного біса. Під руку він вів довготелесого, хирлявого юнака в масці лебедя. Юнак нестримно хихотів.
— Джоне, Джоне! — вигукнув біс. — Веселить вас чи ні, врешті-решт, ця вечірка?
Він жартома ляснув Мендрейка по плечу. Юнак зареготав.
— Привіт, Квентіне, — пробурмотів Мендрейк. — А вам, як я бачу, весело?
— Майже так само, як нашому любому Рупертові! — Біс показав на будинок, де на тлі вікон було видно постать із бичачою головою, що витинала танець. — Це, бачте,
Мендрейк поправив свою маску ящірки: