Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 22)

Коли Кіті принесла чай, пан Баттон усміхнувся їй:

— Ну, що, знайшла що-небудь?

— Не знаю, сер. Хочу вас запитати: як часто демони прибирають подобу своїх господарів?

Чарівник поклав убік ручку:

— Ти маєш на увазі — щоб покепкувати з них або спантеличити? Скільки завгодно! Це давня витівка — одна з найдавніших, про яку згадують книжки, — й демони зазвичай дурять нею недосвідчених магів. Найприкріша річ — опинитись віч-на-віч із привидом самого себе, надто коли ця тварюка глузує з тебе! Як я пам’ятаю, Розенбавер з Мюнхена так розсердився, коли привид почав удавати його власні звички, що кинув помаду на підлогу й вискочив з пентакля — це призвело до вельми сумного наслідку… Я сам мусив спостерігати, як моє власне тіло гниє, перетворюючись на труп, у супроводі моторошних звуків, коли я намагався розпитати демона про засади критської архітектури… Я можу пишатись тільки тим, що мої записи виявились більш-менш зрозумілими. Ти мала на увазі саме це?

— Не зовсім, сер… — Кіті відсапнула. — Я хотіла знати: чи буває таке, коли джин прибирає подобу свого господаря… з поваги — чи навіть із любові до нього… Коли ця подоба приємна йому… — дівчина скривилась: ця думка здалася кумедною їй самій.

Старий зморщив носа:

— Оце вже навряд.

— Я хотіла сказати — після того, як чарівник помре…

— Люба моя Лізі! Якщо чарівник, про якого йдеться, був надзвичайно страшний чи потворний, демон може прибирати його подобу, щоб лякати інших людей. Як я пам’ятаю, Зарбустибал Єменський з’являвся таким чином упродовж кількох років по своїй смерті. Але — з поваги? Дурниці! Це означає просто-таки немислимі стосунки між господарем та рабом! Лише простолю… пробач… лише такій недосвідченій особі, як ти, може спасти на думку така химера! Лишенько, лишенько… — старий, хихочучи собі під ніс, потягся до таці з чаєм.

Кіті рушила до дверей:

— Дякую, сер! Ви дуже допомогли мені. До речі, а що це за «Брама Птолемея»?

З канапи, де серед купи паперів сидів старий чарівник, долинув стогін:

— Що це таке? Сміхотворна вигадка! Міф, фантазія, дурниця! Прибережи свою цікавість для чогось серйознішого… А тепер мені пора працювати. Мені не до дурних химер моїх помічників… Бувай, бувай! Ач — брама Птолемея… — він скривився й махнув рукою.

— Але ж…

— Лізі, тобі пора на роботу!

* * *

Через сорок хвилин Кіті вийшла з автобуса на набережній. На ній було тепле чорне пальто, вона заклопотано жувала бутерброд. У кишені лежали документи на її друге фальшиве ім’я — Клара Белл.

Небо було вже темне, хоч кілька хмаринок досі відбивали брудно-жовте світло міських вогнів. За парапетом видніла далека Темза, висохла й мілка на час відпливу. Кіті пройшла над широкою сірою мілиною, де серед каміння й сміття походжали чаплі. Було холодно; міцний вітер віяв у бік моря.

Бруківка несподівано завернула під прямим кутом до Темзи; шлях річці перегороджувала велика будівля з високим дахом і стрільчастими вікнами мансард. Важкі чорні балки вкривали її стіни; подекуди світились вікна, щедро осяваючи вулицю й темні води річки. Горішній поверх зусібіч нависав над долішнім — часом рівно й лиховісно, часом криво, ніби от-от завалиться. На довгій жердині гойдалась вицвіла зелена вивіска — така стара, що напису було вже не розібрати. Проте в цьому не було потреби, бо «Жабу» в околиці добре знали й так — завдяки пиву, телячій печені та щотижневим змаганням гравців у доміно. Саме тут Кіті й працювала вечорами.

Дівчина майнула під низьку арку — і пройшла темним, хоч в око стрель, провулком у двір пивнички. Потім поглянула нагору Біля карнизу висів слабкий червоний вогник. Його обриси були розмиті й непевні, проте скоса можна було чітко розібрати, що то невеличка, акуратна куля-шпигун.

Кіті не звернула уваги на кулю. Вона попрямувала до дверей, укритих від негоди старим почорнілим дашком, і увійшла до «Жаби».

Яскраве світло змусило її примружити очі. Темні вікна були затулені шторами, а в каміні палахкотіло полум’я. Його блискітки стрибали по рядах склянок, вишикуваних на стойці. Джордж Фокс, власник пивнички, саме діловито перетирав їх. Він кивнув Кіті, що протиснулась повз нього, аби повісити на вішак свою торбину.

— Ти, як завжди, не поспішаєш, Кларо! Ой, не поспішаєш!

Кіті позирнула на годинник:

— До відкриття ще двадцять хвилин, Джордже!

— Двадцяти хвилин може й не вистачити.

Кіті повісила капелюшок на гачок:

— Нічого, впораюсь… — вона хитнула головою в бік дверей. — Давно ця штука тут висить?

— Години зо дві, як завжди. Вони просто хочуть залякати нас. Звідси не чути. Це не завадить нам.

— Гаразд. Давай сюди ганчірку.

За п’ятнадцять хвилин роботи зала була чиста й готова до прийому гостей, склянки — витерті, столи — виглянцювані й вишикувані. Кіті розставила на стойці під краном десять глеків, а Сем — буфетник у «Жабі» — заходився наповнювати їх світлим пінним пивом. Кіті порозкладала останні коробки з доміно, витерла руки об штани, зняла з гачка фартух і зайняла своє місце за стойкою. Джордж Фокс відчинив парадні двері й запросив відвідувачів.

Як і завжди, репутація «Жаби» забезпечувала їй постійну зміну клієнтури. Цього вечора Кіті теж помітила кілька нових осіб: високого, схожого на вояка добродія, підстаркувату усміхнену леді, що увесь час совалась на стільці, й білявого молодика з борідкою та вусами. Застукотіли кісточки доміно, запанував звичайний лагідний настрій. Кіті, поправивши фартух, забігала між столиками, приймаючи замовлення.

Минула година. На тарілках біля ліктів гравців лежали рештки товстих бутербродів із гарячою яловичиною. Коли всі наїлись, інтерес до доміно швидко послабшав. Кісточки по-старому лежали на столах — на той випадок, якщо раптом завітає поліція, — проте гравці сиділи на своїх стільцях прямо, ніби зненацька протверезівши й зосередившись. Кіті наповнила кілька останніх склянок і повернулася за стойку; чоловік, що сидів біля каміна, підвівся.

Він був літній, кволий, по-старечому згорблений. Усі відвідувачі вмить ущухли.

— Друзі, — почав він. — За останній тиждень не відбулося нічого прикметного, тож невдовзі я надам слово всім охочим. Та спершу, як і завжди, я хочу подякувати нашому господареві, панові Фоксу, за його гостинність… А тепер послухаймо Мері — в неї, здається, є новини про становище в Америці.

Він сів. З-за сусіднього столика піднялася жінка з худим, стомленим обличчям. Кіті помітила, що вона не мала ще й сорока років, хоч її волосся геть поплямувала сивина.

— Вчора ввечері прийшло торговельне судно, — почала вона. — Воно мало останню стоянку в Бостоні, в зоні воєнних дій. Цього ранку його команда снідала в нашій кав’ярні. Вони розповіли нам, що останній наступ британців не вдався — Бостон досі в руках американців. Наша армія відступила в поле, намагаючись поповнити запаси, й відтоді зазнавала нападів. Багато британців загинуло.

Зала сповнилася гомоном. Літній добродій знову підвівся:

— Дякуємо, Мері! Хто ще хоче висловитись?

— Можна? — заговорив молодий бородань. Він був кремезний і тримався впевнено — часом навіть занадто. — Я репрезентую нову організацію — «Спілку простолюду». Можливо, ви вже чули про нас.

Усі відразу засовались, ніби стривожившись. Кіті за стойкою спохмурніла: голос молодика чимось її збентежив…

— Ми шукаємо підтримки, — провадив бородань, — для нової низки страйків та демонстрацій. Треба показати чарівникам, що й до чого. Єдиний спосіб змусити їх опам’ятатись — це організовані спільні дії нас усіх. Я маю на увазі масові виступи.

— Дозвольте сказати! — підстаркувата леді в темно-синій сукні й малиновій шалі спробувала встати. Залунав хор дружніх протестів, і вона залишилася сидіти. — Я боюся того, що коїться в Лондоні. Ці страйки, ці заворушення… Це, звичайно, не відповідь. До чого це призведе? Лише до того, що влада вживе рішучих заходів у відповідь. І Тауер сповниться стогоном чесних людей!

Молодик ударив важким червоним кулаком по столу:

— А що нам залишається, мадам? Сидіти спокійно? Гадаєте, чарівники нам за це подякують? Вони й далі втоптуватимуть нас у бруд! Треба діяти — й діяти негайно! Усіх ув’язнити вони не зможуть!

Долинули кволі оплески. Проте леді вперто хитнула головою:

— Ви помиляєтесь. Ваші докази придатні лише на той випадок, якщо нам пощастить знищити чарівників. А цього зробити не вдасться!

— Спокійно, бабусю! — втрутився інший чоловік. — Це капітулянтські розмови!

Леді випнула підборіддя:

— А хіба це можливо? Яким чином?

— Зараз вони втрачають контроль над ситуацією. Інакше б вони легко придушили заколотників.

— До того ж нам допоможуть європейці! — додав білявий молодик. — Не забувайте про це! Чехи підтримають нас коштами. І французи — теж!

— Французькі шпигуни підкинули мені кілька магічних штучок, — кивнув Джордж Фокс. — Просто про всяк випадок. Я, до речі, жодного разу ними не користувався.

— Пробачте, — втрутилась підстаркувата леді, — але ви так і не пояснили, як скинути чарівників за допомогою кількох страйків, — вона знову випнула кощаве підборіддя — і з викликом оглянула все товариство. — Ну-бо?

Кілька чоловіків сердито пирхнули. Проте вони були такі заклопотані сьорбанням пива, що нічого не сказали до ладу.

Відповіла лише Кіті — з-за своєї стойки:

— Ваша правда, мадам. Повалити їх буде справді нелегко. Однак я б не сказала, що це неможливо. Історія знає десятки разів, коли революції перемагали. Що відбулося в Єгипті, Римі, Празі? Усі вони були нездоланні — до певного часу. І всі вони впали, коли народ повстав.