Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 21)

Десять стеблинок раптово поворухнулись, і від стіни очерету відділились п’ять високих сірих тіней. Десять тоненьких ніг зігнулись і випростались. Усе це відбулося без жодного звуку: щойно я був на ставку сам-один, аж тут зненацька п’ять чапель кинулись на мене, мов світло-сірі привиди, клацаючи дзьобами-мечами й виблискуючи червоними очима. Їхні крила били по воді, відрізаючи дорогу до відступу, кігті націлялись у бідолашну змійку, а дзьоби готувались ухопити її… Я крутнувсь — і блискавично пірнув у воду. Чаплі, однак, виявились іще спритніші: один дзьоб учепився мені в хвіст, а ще один зімкнувся на моєму тілі біля самісінької голови. Дві чаплі змахнули крилами й знялись у повітря, а я хилитався між ними, мов черв’як.

Я перевірив своїх супротивників на сімох рівнях: то були фоліоти — всі п’ятеро. За звичайних обставин я оздобив би їхнім пір’ям ціле місто, та в моєму нинішньому стані було важко боротись навіть із одним. Я відчув, як моя сутність розривається на шматки.

Я боровся, видирався й викручувався. Плювався отрутою на всі боки. Гнів переповнив мене, піддавши трохи сили. Я перемінив подобу, обернувшись маленьким слизьким вугром. Вугор вислизнув із дзьобів—і полетів униз, у рятівну воду.

Ще один дзьоб…

Клац! Довкола запанувала темрява.

Це вже було вкрай недоречно. Нещодавно я поласував бісом, а тепер ковтнули мене самого! Довкола заклубочилася чужа сутність. Я відчував, як вона починає роз’їдати мене…[45]

Вибору в мене не було. Зібравши всі свої зусилля, я застосував Вибух.

Вийшло надто гучно й брудно, однак бажаного я домігся. Дрібні шматочки фоліота дощем полетіли вниз, а я — разом з ними, в подобі невеличкої чорної перлини.

Перлина плюснула у воду. Чотири чаплі негайно рушили за нею, виблискуючи вогненними очима й люто витягуючи дзьоби.

Я дозволив собі стрімко впасти на дно, в болото, за межі їхньої досяжності, де мул і переплетені гнилі стебла очерету надійно ховали мене на всіх рівнях.

Я то непритомнів, то знову приходив до тями. Ні, засинати не можна — тоді вони відразу знайдуть мене! Треба тікати, повертатися до господаря. Зробити останнє зусилля — й вислизнути.

Велетенські ноги ходили в темряві круг мене; дзьоби-списи пробивали воду, наче кулі. Серед очерету приглушено відлунювали прокльони чапель-фоліотів. Маленький скалічений пуголовок виповз із мулу — і, звиваючись, поплив до берега, залишаючи дорогою клаптики мертвої сутності. Опинившись на суходолі, він порушив усі терміни розвитку, перетворившись на кволе жабеня з понівеченою лапкою й сумним ротом. Жабеня щодуху стрибнуло в траву.

Я був уже на пів дороги до алеї, коли фоліоти нарешті помітили мене. Один з них, напевно, підлетів вище — й побачив, як я кульгаю. З хрипкими криками чаплі знялися зі ставка — й пронеслись над темною травою.

Одна з них кинулась на мене. Жабеня відчайдушно стрибнуло геть, і дзьоб устромився в землю.

Мерщій на дорогу, в натовп! Жабеня скакало туди-сюди, між ногами, під лотками, перестрибуючи з голів на плечі, з кошиків на дитячі візки, щосили кумкаючи й булькотячи, зирячи довкола божевільними вибалушеними очима. Чоловіки кричали, жінки верещали, діти вражено зойкали. Чаплі мчали навздогін, виблискуючи пір’ям, вимахуючи крилами, засліплені жадобою крові. Вони перекидали прилавки й бочки з вином, лякали собак, що з виттям утікали в пітьму. Люди падали з ніг, наче скраклі; паки «Справжніх історій про війну» розлітались на всі боки — частина потрапляла у вино, частина — на рожни з печенею.

Захекане жабеня вискочило просто на вуличну сцену, під яскраві бісівські ліхтарі. Один актор упав просто в обійми до другого — вони разом штовхнули третього, і той полетів у натовп. Тікаючи від хижої чаплі, жабеня майнуло до ляди — і тут-таки вискочило з іншої, сівши на голову картонному гоблінові. Звідти воно перестрибнуло на транспарант, учепившись за нього передніми лапками. Чапля виринула знизу, клацнула дзьобом — і роздерла транспарант навпіл. Смуга матерії впала, погойдавшись над сценою, наче ліана в джунглях, і перенесла жабеня через бічну алею до скляної призми, в якій було ув’язнено полоненого демона.

На той час я вже майже не розумів, що роблю. Моя сутність швидко розпадалась: очі ледве бачили, світ заповнила мішанина безладних звуків. Я бездумно скакав, міняючи з кожним стрибком напрям, — аби лиш уникнути неминучого нападу.

Зрозуміло, що врешті одному з нападників увірвався терпець: він, здається, спробував удатися до закляття Конвульсії. Будь-що я відскочив убік — і не бачив, як закляття вдарило в призму, не чув, як тріснуло скло. Я тут був ні до чого. Не винен анітрохи. Я навіть не бачив, як величезний чорний демон скривився з переляку — і застромив довгі криві пазурі в тріщину. Я не чув, як затріщала призма, розлітаючись на друзки, як зарепетував люд, коли демон стрибнув просто в натовп.

Нічого цього я не чув і не бачив. Я лише чув нескінченний тупіт гонитви, відчував, як моя сутність розпливається з кожним відчайдушним стрибком. Я помирав, але зупинитись не міг: мене переслідувала ще швидша смерть.

11

Наставник Кіті поглянув на неї з канапи — самотнього острівця в морі розкиданих паперів, щільно списаних його дрібним почерком. Він гриз кінчик кулькової ручки, що залишала невеличкі сині сліди на його вустах. Він здивовано заморгав:

— Я й не думав побачити тебе цього вечора, Лізі! Ти, здається, мала бути на роботі!

— Так, сер. Я скоро піду туди. А зараз…

— Скажи-но мені, ти знайшла оригінал «Desiderata Curiosa» Пека? А «Анатомію меланхолії»? Не забудь: мені потрібен четвертий том!

— Пробачте, сер, — звично збрехала Кіті. — Ні того, ні другого я не знайшла. Бібліотеку сьогодні зачинили раніше. Там поряд почалися якісь заворушення — протестував простолюд, — і вхід про всяк випадок замкнули. Мене вивели звідти, перш ніж я встигла знайти ваші книжки.

Пан Баттон сердито пирхнув і ще дужче гризнув ручку:

— Як невчасно! Протестував простолюд, кажеш? А що буде далі? Коні скидатимуть із себе вуздечки? Корови відмовляться доїтись? Цим мізерним людцям треба знати своє місце! — він підкреслював кожне слово, роблячи випади ручкою. А потім засоромлено поглянув на дівчину: — Не ображайся, Лізі…

— Що ви, сер! А хто такий Птолемей?

Старий утомлено позіхнув і зчепив руки за головою:

— Птолемей — це Птолемей! Найвидатніший чарівник світу! — він жалісно поглянув на неї. — Лізі, ти встигнеш поставити чайник, перш ніж підеш?

— Він був єгиптянин? — наполягала Кіті.

— Так, єгиптянин, хоч ім’я в нього грецьке. Його рід походив з Македонії… Ти молодець, Лізі! Мало хто з отого простолюду, що протестує, знає про такі речі!

— Я хотіла б почитати щось із його праць, сер.

— Тобі це буде нелегко, бо він писав по-грецьки… У мене є найголовніша його праця — «Око Птолемея». Її мусить знати кожен чарівник, бо там дуже докладно описано механізм витягування демонів з Іншого Світу. Стиль цієї праці, до речі, досить-таки безсторонній… Інші його роботи відомі як «Апокрифи». Я, здається, навіть пам’ятаю, як ти принесла мені їх від Гірнека — вперше, коли завітала сюди… Дивовижні тексти, повні найхимерніших зауважень… То що там із чаєм?

— Зараз я поставлю чайник, — відповіла Кіті. — А поки він закипатиме, чи можна мені щось прочитати про цього Птолемея, сер?

— Лишенько, ну й примхи в тебе! Гаразд, у «Книзі імен» про нього є стаття. Ти ж знаєш, на якій полиці вона стоїть?

* * *

Кіті поспіхом читала статтю, поки чайник шумів і булькотів за її спиною.

Птолемей Александрійський (пом. бл. 120 р. до н. е.). Підліток-чарівник, нащадок володарної династії Птолемеїв, небіж Птолемея VIII і двоюрідний брат принца-спадкоємця (майбутнього Птолемея IX). Більшу частину свого короткого життя провів в Александрії, працюючи у Великій бібліотеці, проте подробиці його біографії досі є невідомими. Завдяки своїм надзвичайним здібностям, ще за юних літ уславився як визначний чарівник. Як відомо, його двоюрідний брат вважав, що популярність юнака серед простолюду загрожує його власному становищу, й неодноразово здійснював спроби його вбити.

Обставини смерті Птолемея невідомі, проте очевидно, що до зрілого віку він не дожив. Можливо, він був убитий; можливо, помер від хвороби. В одному александрійському рукописі згадується, що його здоров’я було підірване «важкими мандрами», хоч це не відповідає іншим свідченням, які стверджують, що він ніколи не залишав міста. Напевно відомо, що на час смерті свого дядька й сходження на престол двоюрідного брата (116 р. до н. е.) Птолемей був уже мертвий, тож він навряд чи дожив до двадцяти років.

Праці Птолемея зберігались у Великій бібліотеці понад триста років; упродовж цього часу їх вивчали Тертуліан та інші римські чарівники. Частину його робіт було опубліковано в Римі під відомою назвою «Око Птолемея». Оригінальні рукописи загинули під час великого землетрусу й пожежі в III столітті; збережені фрагменти зібрано в «Апокрифах». Постать Птолемея викликає великий історичний інтерес, оскільки саме йому приписують винайдення низки магічних прийомів, зокрема Стоїчного Надрізу й Щита Мулерів (обидва прийоми застосовувались під час викликів аж до часів Льоева), а також химерних абстрактних ідей на зразок «Брами Птолемея». Цього всього він досяг за юних літ; якби йому пощастило дожити до зрілого віку, він, безперечно, міг би вважатись одним з найбільших чарівників світу. Серед демонів, з якими він був пов’язаний найтісніше, згадуються: Афа (знищений), Рехіт або Нехо (доля невідома), Метіс (знищений), Пенренутет (знищений).