Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 17)

— Так, — коротко відповів Мендрейк. — Ворожі сили знищені, але в нас немає відомостей, звідки вони з'явились.

— Шкода, — тонкі білі пальці панни Вайтвел тарабанили по столу. — Проте й так зрозуміло: це загальноєвропейське явище, а наші головні сили, які могли б придушити його, зараз за океаном.

Пан Деверо втомлено кивнув:

— Атож, атож… Може, хтось хоче солодощів? — він озирнувся. — Ніхто? Тоді я, з вашого дозволу..

Він кахикнув. З-за його крісла виступила висока сіра тінь, і примарні пальці поставили перед прем'єр-міністром золоту тацю, на якій височіла гірка рум'яних пиріжків та печива. Деверо вибрав собі пончик із поливою.

— О, яка смакота! Джейн, будь ласка, викладіть нам нинішню ситуацію в країні з точки зору поліції.

Панна Фаррар прибрала легковажну позу, що водночас якнайкраще демонструвала її витончену фігурку:

— Правду кажучи, становище тривожне. Крім цих вилазок, із якими дедалі важче боротися, нас непокоять ще й заворушення серед простолюду. Судячи з усього, дедалі більша кількість людей набуває стійкості до магічних атак. На них не діють ілюзії, вони бачать наших шпигунів… Під їхнім впливом поширюються страйки й демонстрації. Я вважаю, що це загрожує навіть більшою небезпекою, ніж війна.

Прем'єр-міністр обтер з вуст крихти цукрової поливи:

— Джейн, Джейн, не відволікайтесь! Із простолюдом ще буде час розібратися. Люди тому й бешкетують, що триває війна, — він значуще поглянув на пана Мортенсена.

Панна Фаррар схилила голову — пасмо волосся привабливо впало їй на чоло:

— Звичайно ж, це вам вирішувати, сер.

Пан Деверо ляснув себе по коліну:

— Авжеж, мені! І я вирішив, що нам пора зробити невеличку перерву. Всім кави й солодощів!

* * *

Тінь повернулася. Міністри — з більшою чи меншою неохотою — приймали свої чашечки з кавою й солодощі. Мендрейк зігнувся над своєю чашечкою — і знову позирнув на Джейн Фаррар. Так, у Раді вони — спільники: інші міністри не довіряють їм, Деверо — протегує, та й доля давно вже звела їх разом. Проте це нічого не значить. Подібні спілки руйнуються за мить — не встигнеш навіть зойкнути. Мендрейкові, як і завжди, було важко пов'язати потужну особисту привабливість Фаррар з її холодною, кам'яною вдачею. Він насупився: цікаво, що за всього свого самовладання, за всієї віри у вигоди влади чарівників він бентежився, вагався, відчував неспокій у товаристві таких осіб, як Фаррар. До того ж вона була така гарненька!

Хоча, правду кажучи, він почувався не менш неспокійно в товаристві будь-кого з членів Ради. Потрібно було зосередити всю свою внутрішню твердість, щоб не губитися в їхній компанії. Всі вони випромінювали гордощі, силу, хитрощі й віроломство; ніхто з них не діяв би всупереч власним інтересам. Так поводився й сам Мендрейк, щоб вижити.

Що ж, може, це й природно. Хіба він бачив колись, щоб хтось чинив інакше? Подумки перед ним знову постало обличчя Кіті Джонс. Сміх та й годі! Зрадниця, заколотниця, неслухняне шалене дівчисько… Він почав малювати щось у записнику — вийшло личко з довгим чорним волоссям… Сміх та й годі! Будь-що вона давно вже мертва. Мендрейк поспіхом перекреслив малюнок.

Та раніше — давно-давно — була ще його вчителька малювання, панна Лютієнс… Дивно, але він уже майже не пам'ятав її обличчя!..

— Ви чуєте мене, Джоне? — просто в нього над вухом промовив Деверо. Мендрейк відчув, як йому на щоку сиплються крихти цукрової поливи. — Ми обговорюємо наше становище в Європі. Я питаю про вашу думку.

Мендрейк випростався:

— Вибачте, сер… е-е… мої агенти доповідають мені, що в Європі, аж до Італії, зростає невдоволення. Як я чув, відбулися заворушення в Римі. Проте це — не моя сфера…

Сувора й сухорлява Джесіка Вайтвел — міністр державної безпеки — порушила мовчання:

— Радше моя. Італія, Франція, Іспанія, Нідерланди — всюди одне й те саме. Наші війська слабкі, як ніколи. І який наслідок? Вільнодумство, заколоти, повстання. Уся Європа на межі вибуху. Усі невдоволені тільки й чекають нагоди, щоб повстати проти нас. Не мине й місяця, як нам доведеться боротися проти десятка країн водночас.

— Джесіко, зараз не час перебільшувати! — очі пана Мор-тенсена блиснули залізом.

— Перебільшувати?! — пані Вайтвел стукнула кощавою долонею по столу й підвелася. — Це буде найстрашніше повстання з 1914 року! А де наші сили? За тисячі миль звідси! Кажу вам: якщо ми будемо необачні, то втратимо цілу Європу!

Мортенсен так само підхопився й підвищив голос:

— І ви можете запропонувати якийсь вихід?

— Звичайно, можу! Вивести війська з Америки й повернути їх додому!

— Що?! — розчервонілий з люті Мортенсен обернувся до прем’єр-міністра. — Ви чули це, Руперте? Пшлі заклики до миру! Це — на межі державної зради!

Стиснутий кулак Джесіки Вайтвел огорнуло блакитне сяйво. Повітря загуло від потойбічної сили. Її голос несподівано полагіднішав:

— Повторіть, будь ласка, що ви сказали, Карле!

Міністр оборони заціпенів, ухопившись за поруччя свого крісла з червоного дерева, й оскаженіло зирив туди-сюди. Аж нарешті він розлючено сів на місце. Сяйво довкола кулака панни Вайтвел моргнуло й згасло. Вона зачекала ще кілька секунд — і теж переможно сіла.

Решта міністрів — відповідно до того, на чиєму боці вони перебували, — посміхнулись або спохмурніли. Пан Деверо оглядав свої нігті: йому, здавалося, це вже почало набридати.

Джон Мендрейк підвівся. Він не підтримував ні Мортенсена, ні Вайтвел — і раптово відчув прагнення перехопити ініціативу, ризикнути, відкинути апатію геть.

— Я певен, що ніхто з наших вельмишановних міністрів не збирався ображати свого колегу — і не був таким легковажним, щоб образитися, — почав він. — Обоє, звичайно ж, мають рацію: тривога Джесіки цілком виправдана, бо становище в Європі справді стає небезпечним. Карлове небажання визнавати нашу поразку також гідне хвали: ми не можемо залишити Америку в руках злочинців. Я хотів би запропонувати вирішення цієї проблеми.

— Яке ж? — байдуже поцікавилась панна Вайтвел.

— Виведення військ — це не вихід, — холодно провадив Мендрейк. — Це стане хибним знаком для наших ворогів. Проте ми мусимо якимось чином припинити цей конфлікт. Наших демонів для цього недостатньо, так само — пробачте, пане Мортенсене, — як і наших звичайних вояків. Нам потрібна потужна зброя — така, якої немає в американців. Щось таке, з чим вони не зможуть упоратись. Це дуже просто. Треба використати Ґледстонів посох.

У відповідь Мендрейк, як і сподівався, почув гнівний гамір. Не намагаючись говорити далі, він з легенькою усмішкою сів. Джейн Фаррар, перехопивши його погляд, запитально підняла брови; обличчя інших міністрів відбивали різну міру обурення.

— Це неможливо!

— Дурні вигадки!

— Про це не може бути й мови!

Нарешті гамір ущух. Мендрейк поворухнувся.

— Пробачте, — обізвався він, — але я не розумію ваших заперечень.

Карл Мортенсен лише змахнув рукою:

— З посохом ніхто не намагався працювати. Його ніхто не перевіряв!

— Ним важко орудувати! — підхопила ГЬлен Малбінді.

— Це вкрай небезпечний артефакт! — додала Джесіка Вайтвел.

— У тому й річ! — відповів Мендрейк. — Із цим посохом Ґледстон підкорив Європу. Ми легко зробимо те саме з Бостоном. Наші друзі в Парижі та Римі почують про це — й знову поховаються по своїх норах. Проблему буде вирішено. Варто посоху опинитися за океаном — і все закінчиться менш ніж за тиждень. Навіщо ховати посох під замком, якщо в ньому ключ до вирішення всіх наших труднощів?

— Бо я не вважаю за потрібне його використовувати, — долинув холодний голос. — А моє слово вирішує все.

Мендрейк обернувся до прем’єр-міністра, що саме випростався в своєму кріслі. Обличчя Деверо стало різким, набряклі щоки й підборіддя зникли. Очі були невиразні й каламутні.

— Можливо, цього ранку ви одержали меморандум, Мендрейку, — сказав він. — Посох, разом з іншими артефактами, було перенесено до Зали Скарбів — у цім самім будинку. їх захищено закляттями найвищого рівня. Використовувати їх ніхто не буде. Зрозуміло?

Мендрейк завагався. Він подумав, чи не варто наполягти на своєму, та потім пригадав долю леді Гаркнет.

— Звичайно, сер, — почав він. — Але я мушу спитати, чому…

— Мусите?! Нічого ви не мусите! — прем'єрове обличчя зненацька спотворилось, очі шалено вирячились. — Знайте своє місце й не збивайте Раду з пантелику своїми порожніми вигадками! А тепер мовчіть — і надалі думайте, перш ніж говорити! І якщо я матиму привід запідозрити вас у зраді — стережіться! — прем’єр-міністр відвернувся. — Мортенсене, принесіть сюди мали. Розкажіть докладніше про наше теперішнє становище. Як я пам’ятаю, ми загнали заколотників у болота…

* * *

— Це було трохи необачно, — прошепотіла Джейн Фаррар, коли вони через годину разом з Мендрейком ішли коридором. — Той, хто володіє посохом, має справжню силу. Деверо боїться того, що ця людина зможе зробити з ним.

Мендрейк понуро кивнув. Зневіра, яка щойно покинула його, повернулася.

— Так, я знаю. Але ж хтось мусив сказати про це відверто! В країні панує хаос. Я не здивуюсь, якщо половина членів Ради щось замислює…

— Зосередьмося краще на відомій нам змові. Є відомості про Дженкінса?

— Поки що ні. Але невдовзі будуть. Над цим працює найкращий із моїх джинів.

9

Ще з часів Стародавнього Єгипту коли я прибирав подобу срібного сокола й ковзав тінню через бархани — услід кушитським нападникам, — я завжди був і залишався фахівцем з вистежування. Візьмімо, наприклад, тих самих кушитів: вони залишали за собою джинів у подобі шакалів та скорпіонів, щоб ті не давали підкрастися ворогові. Проте соколові, що летів високо в сонячному небі, легко було залишатись непоміченим. Я знайшов табір нападників, схований серед синьо-зелених камедевих дерев оази Харґа, й навів на них фараонове військо. Там вони й полягли — всі до одного.