Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 16)

Круглий стіл пан Деверо обрав з дипломатичних міркувань. Таким чином ніби виходило, що за столом усі рівні, — чудова ідея, яку сам прем'єр звів нанівець, наказавши поставити для себе велетенське золочене крісло, оздоблене товстобокими херувимчиками. Пан Мортенсен, міністр оборони, пішов за його прикладом, замовивши собі розкішне крісло з полірованого червоного дерева. Щоб не поступитись їм, пан Коллінс із Міністерства внутрішніх справ поставив собі монументальний трон, оббитий смарагдовою парчею й прикрашений запашними китичками. Так само — й інші. Лише Джон Мендрейк та його колишня наставниця, панна Джесіка Вайтвел, не піддалися спокусі зробити свої сидіння розкішнішими.

За порядок, у якому сідали міністри, також тривала давня таємна боротьба, аж поки все владналось — і розташування міністрів за столом почало відповідати фракціям, які існували в Раді. Біля пана Деверо сиділи два його фаворити — Джон Мендрейк, міністр інформації, і Джейн Фаррар, очільниця поліції. За Фаррар сиділи і панна Вайтвел і пан Коллінс, відомі своїми скептичними поглядами на перебіг війни; за панною Вайтвел — пан Мортенсен і панна Малбінді з Міністерства закордонних справ, чиєї політики уряд нині дотримувався.

* * *

Нарада недоречно розпочалася з рекламного оголошення. З бічної кімнати гучно викотилась величезна кришталева куля на колесах: її котила зграйка бісенят на чолі з наглядачем-фоліотом, озброєним батогом з кінського волосся. Коли куля під’їхала до стола, фоліот гаркнув, бісенята виструнчились — і під ляскіт батога зникли одне за одним у хмаринках кольорової пари. Кришталева куля засвітилася спочатку рожевим, тоді помаранчевим сяйвом. У її середині з’явилося широке усміхнене обличчя, яке підморгнуло й заговорило:

— Вельмишановні пані й панове, члени Ради! Дозвольте нагадати вам, що залишилося всього два дні до головної театральної події цього десятиліття, головної події світського життя цього року! Замовляйте просто зараз квитки на прем’єру мого останнього твору, базованого на біографії нашого любого друга й провідника — пана Руперта Деверо! Готуйтеся сміятись і плакати, притупувати ногами й підспівувати хору з п’єси «Від Вопінґа до Вестмінстера: політична одіссея»! Приводьте своїх дружин, чоловіків, друзів — і не забудьте носовички! Я, Квентін Мейкпіс, обіцяю вам усім незабутній вечір!

Обличчя зникло, куля згасла. Міністри закахикали й засовались у кріслах. «Боже милий! — прошепотів хтось. — Оце буде мюзикл!»

Пан Деверо усміхнено оглянув усіх присутніх.

— Гадаю, в цій ласці з боку Квентіна потреби не було, — зауважив він. — Я певен, що всі ви вже придбали квитки.

Звичайно ж, придбали всі. Вибору тут не було.

* * *

Рада перейшла до поточних справ. Пан Мортенсен доповів про останні новини з Америки, принесені з-за океану джином-посильним. Новини були невтішні: війська, що зав’язли в глушині, дрібні сутички — й жодного помітного успіху. Так тривало вже багато тижнів поспіль.

Джон Мендрейк слухав неуважно. Доповідь була передбачувана й сумна — вона лише зміцнювала розчарування, що кипіло в його душі. Все, все виходило з-під контролю — війна, простолюд, становище в усій імперії. Слід було вживати рішучих заходів — і негайно, інакше націю не врятувати. І він знав, які це повинні бути заходи. Посох Ґледстона — зброя нечуваної сили — марно лежав у підвалах під тією самою залою, де вони засідали, й чекав на того, в кого не забракне таланту скористатись ним. Застосований до ладу, він може знищити заколотників, підкорити ворогів Британії — й змусить простолюд повернутися до роботи. Та для того, щоб орудувати цим посохом, потрібен чарівник найвищого рівня, а Деверо — не з тих. Тому він, побоюючись за своє власне становище, воліє тримає посох під замком.

А чи міг би сам Мендрейк скористатися посохом — якби мав таку змогу? Правду кажучи, він цього не знав. Може, й так. Він був наймогутнішим чарівником з присутніх — окрім хіба що Вайтвел. Однак три роки тому, коли посох потрапив йому до рук, він спробував застосувати його—ізазнав поразки.

Спогад про цю поразку й пов'язане з ним розчарування, вкупі з сумнівом у собі, частково й були причиною тієї зневіри, що огорнула Мендрейка останнім часом. Він працював день за днем — і вся його праця була марна; його оточували сварливі дурні, нездатні будь-що змінити. Єдиним промінцем надії було полювання за зрадником Гопкінсом. Можливо, хоч тут пощастить досягти якогось прориву, домогтися відчутних наслідків… Що ж, побачимо, що вдасться виявити Бартімеусу.

Мортенсен бубонів далі. Переповнений нудьгою Мендрейк щось дряпав у своєму записнику. Попивав мінеральну воду. І пильно оглядав своїх колег по Раді — одного за одним.

По-перше — прем'єр-міністр. Волосся взялося сивиною, обличчя набрякло й почервоніло від нескінченної втоми, спричиненої війною. Клопоти тяжіли над ним, говорив він затинаючись, ніби невпевнено. Лише розмови про театр викликали в нього колишнє завзяття, сліди тієї давньої, заразливої харизми, що так надихала Мендрейка, коли він був ще хлопчиськом. Поза цим прем’єр був небезпечно мстивий. Нещодавно Коллінсова попередниця на посаді міністра внутрішніх справ, така собі леді Гаркнес, наважилася висловитись проти його політики. Того ж вечора по неї прийшли шість горл. Такі події тривожили Мендрейка — вони свідчили про брак тверезої думки, необхідної доброму керівникові. До того ж це було просто аморально.

За Деверо сиділа Джейн Фаррар. Відчувши, що її розглядають, вона всміхнулася — й по-змовницьки підморгнула. Поки Мендрейк дивився на неї, вона щось начеркала на папірці — й підсунула цидулку йому. В ній ішлося: «Що чути про Гопкінса?» Мендрейк хитнув головою, прошепотів самими губами: «Ще зарано», засмучено скривився й перевів погляд на її сусідку.

Джесіка Вайтвел, міністр державної безпеки, кілька років зазнавала неласки, та зараз уперто відвойовувала своє колишнє становище. Причина була проста: Вайтвел мала забагато вміння й сили, щоб на неї можна було не зважати. Жила вона скромно, не прагнула великого багатства — і всю свою енергію віддавала поліпшенню служби безпеки. Чималу частину останніх ворожих вилазок було придушено саме завдяки її зусиллям. Вона анітрохи не змінилася — була так само сухорлява, з примарно-білим колючим волоссям. Вони з Мендрейком ставились одне до одного з шанобливою огидою.

Ліворуч від неї сидів пан Коллінс, новий член Ради. То був запальний низенький чоловічок, смаглявий, круглолиций, його очі аж палали вічним обуренням. Він без упину наголошував, яких збитків війни завдають економіці, проте обачно утримувався від вимоги покласти війнам край.

Праворуч від Мендрейка сиділа фракція прибічників війни. Першою серед них була Гелен Малбінді — міністр закордонних справ. Людина вона була піддатлива й лагідна, та нинішнє становище зробило її схильною до бурхливих спалахів гніву, що спадали на голови її підлеглих. Настрій панни Малбінді можна було легко визначити за її носом: в хвилини напруження він ставав блідий і безкровний. Мендрейк не дуже шанував її.

Далі за Малбінді височів Карл Мортенсен — міністр оборони, що саме завершував свою доповідь. Уже кілька років його зірка перебувала в зеніті: саме він найзавзятіше виступав за оголошення війни Америці, саме його стратегії в цій війні дотримувалась Британія. Його рідке біляве волосся залишалося довгим (він так і не зволив підстригтися на військовий кшталт), і він по-давньому впевнено твердив про успіхи Британії. Попри все це, його нігті були геть погризені, й інші члени Ради зирили на нього жадібними очима хижаків.

— Нагадую вам усім, що ми повинні залишатись непохитними, — говорив він. — Настає вирішальний момент. Сили заколотників майже вичерпані. Ми ж, навпаки, досі не застосували ще й половини своїх ресурсів. Ми можемо легко вести свою кампанію в Америці ще принаймні з рік.

Пан Деверо в своєму золоченому кріслі помацав пальцем задок херувимчика й тихенько зауважив:

— Ще рік — і нас у цьому залі вже не буде, Карле. — Він усміхнувся з-під своїх набряклих повік. — Хіба що у вигляді статуй…

Пан Коллінс захихотів. Панна Фаррар скривилась у крижаній посмішці. Мендрейк втупився в свою ручку.

Пан Мортенсен зблід, однак витримав погляд прем’єр-міністра.

— Ні, звичайно, цілий рік нам не знадобиться. Я сказав так лише задля наочності.

— Рік, пів року, півтора місяця — все одно! — сердито промовила панна Вайтвел. — Увесь цей час наші вороги в цілому світі будуть сильніші за нас. Усюди ширяться чутки про заколот! Імперію огорнули заворушення!

— Ви перебільшуєте, — скривився Мортенсен.

Деверо зітхнув:

— А про що ви можете доповісти, Джесіко?

Вона манірно вклонилася:

— Дякую, Руперте. Лише за останню ніч відбулися три окремі напади на нашій власній землі! Мої люди знищили голландський десант на Норфолкському узбережжі, а Коллінсові джини тим часом відбивали повітряну атаку над Саутгемптоном. Ми вважаємо, що то були іспанські демони: правда, Брюсе?

Пан Коллінс кивнув:

— Вони були в коротких жовтогарячих плащах, прикрашених гербом Араґону. Вони закидали центр міста пекельними жезлами.

— А тим часом ще один загін демонів руйнував район Кента, — провадила панна Вайтвел. — Як я розумію, з ними порався пан Мендрейк. — Вона пирхнула.