Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 15)

Минали місяці, а сподівані герої досі не поверталися з перемогою. Усе вщухло. З колоній не надходило майже ніяких відомостей, офіційні заяви ставали дедалі ухильнішими. Аж нарешті поповзли чутки — можливо, поширювані торговцями, що бували за океаном: армія загрузла в глибині ворожої території; два батальйони знищено; багато хто загинув, дехто втік у непролазні хащі, й більше їх ніхто не бачив. Почалися розмови про голод та інший жах. Черги до вербувальних пунктів порідшали, а потім зовсім зникли. Обличчя людей на лондонських вулицях потроху витягались і супились.

Поволі це мляве обурення перетворювалось на певні дії. Все розпочалося з кількох розрізнених заворушень — короткочасних, ніяк не пов’язаних між собою, кожне з яких можна було пояснити випадковими місцевими причинами. В одному місці мати вояка висловила самотній протест, пожбуривши каменем у вікно вербувального пункту; в іншому група робітників покидала своє знаряддя й відмовилася гарувати за щербатий шеляг. Троє торговців вивалили повну вантажівку дорогих харчів — золотих вівсяних пластівців, борошна найвищого ґатунку, вудженої на сонці шинки — просто посеред Вайтголу, облили все це бензином і підпалили, випустивши в небо мізерний струмінь диму. Дрібний чарівник із східних колоній — напевно, здурівши від багаторічного вживання чужоземної їжі, — з криками вдерся до Міністерства оборони, вимахуючи кулею з елементалями. Активувавши за кілька секунд цю кулю, він зник у вихорі оскаженілого повітря — разом з двома молоденькими секретарками.

Хоча жоден з цих випадків не мав таких драматичних наслідків, як ті атаки, що їх свого часу здійснювали зрадник Дюваль чи навіть кволий Спротив, на громадську думку вони впливали набагато помітніше. Незважаючи на всі зусилля пана Мендрейка з Міністерства інформації, чутки про ці історії ширилися ринками й майстернями, пивничками й кав’ярнями — аж поки химерна алхімія пліток і поголосів змішала їх в одну велику історію, що стала знаком колективного протесту проти влади чарівників.

Одначе цей протест був беззубий, тож Кіті, яка свого часу намагалася боротися всерйоз, не мала жодних ілюзій щодо того, чим усе це закінчиться. Щовечора, працюючи в заїзді "Жаба", вона чула розмови про страйки та демонстрації — і жодної пропозиції, як завадити демонам чарівників придушувати ці виступи. Окремі щасливці, як і вона, мали вроджену стійкість до магії, та цього було недостатньо. Потрібні були спільники.

* * *

Автобус висадив Кіті на тихій зеленій вуличці на південь від Оксфорд-стріт. Закинувши на плече торбину, дівчина пройшла пішки два останні квартали до Лондонської бібліотеки.

Охоронець часто бачив її тут — як саму, так і в товаристві пана Баттона. На її привітання він, однак, не відповів, мовчки простяг руку по перепустку й заходився похмуро розглядати її, сидячи на своєму високому табуреті за столом. Потім — також без жодного слова — помахом руки дозволив їй увійти. Кіті лагідно всміхнулась — і ступила до вестибюлю бібліотеки.

Бібліотека займала п’ять поверхів, подібних до лабіринтів, що тяглися через три з'єднані між собою будівлі на розі тихої площі. Простолюду заборонялось користуватися бібліотекою — тут зберігались не тільки магічні тексти, але й видання, які влада вважала небезпечними — в разі, якщо вони потраплять до непевних рук. Це були, зокрема, праці з історії, математики, астрономії та інших занедбаних наук, а також художні твори, заборонені з часів Ґледстона. Мало хто з провідних чарівників мав час чи бажання відвідувати це місце, проте пан Батон, повз чию увагу не міг пройти жоден історичний текст, частенько посилав сюди Кіті.

У бібліотеці, як і завжди, було майже порожньо. Зазираючи до закапелків обабіч мармурових сходів, Кіті помітила кількох підстаркуватих добродіїв, що сиділи біля вікон, осяяні абрикосовим надвечірнім світлом. Один з них неуважно тупився в газету, ще один відверто спав. У довгому проході молода прибиральниця підмітала підлогу: «шух, шух, шух» — шурхотіла мітла, й прозорі хмаринки пороху випурхували з-під книжкових стелажів.

Кіті мала з собою список книжок, які пан Баттон просив її взяти для нього, та в дівчини була тут і певна власна справа. За два роки постійних відвідувань вона чудово вивчила приміщення бібліотеки — й невдовзі опинилася в безлюдному коридорі на третьому поверсі, на початку відділу демонології.

"Нехо… Рехіт…" Кіті майже не зналась на давніх мовах, тож ці імена могли належати будь-якій культурі. Вавилон? Ассирія? Кіті наздогад вибрала Єгипет. Спочатку вона переглянула кілька загальних списків демонів — у потрісканих чорних шкіряних палітурках, із пожовклими сторінками й колонками дрібного щільного шрифту. Минуло пів години, та Кіті поки нічого не знайшла. Ненадовго зазирнувши до бібліотечного каталогу, вона пройшла до віддаленого закутка біля вікна, де на неї гостинно чекала канапка з пурпуровими подушками. Дівчина стягла з полиць кілька збірників з єгиптології — й заходилася гортати їх.

Майже відразу, в солідному словнику, вона знайшла дещо корисне:

Рехіт — у перекладі «кулик». У Єгипті цей птах символізував рабство. Часто трапляється в розписах гробниць і в магічних папірусах. Демони з таким прізвиськом згадуються за часів Давнього, Нового й Пізнього царства

Демони… Багато демонів! Отакої! Щоправда, країну й епоху вона вгадала правильно. Бартімеуса справді викликали в Єгипті, і принаймні частину цієї доби він був відомий як Рехіт… Кіті уявила джина таким, яким вона його запам’ятала: смаглявим, худорлявим, убраним у спідничку, обернену круг пояса. Судячи з того, що Кіті знала про зовнішність єгиптян, вона справді натрапила на слід.

Вона просиділа там ще з годину, заклопотано гортаючи запорошені сторінки. Деякі книжки нічим не стали їй у пригоді — їх було написано чи іноземними мовами, чи так заплутано, що слова ніби скручувались у вузол перед її очима… Інші були скупі й суворі. Вони містили переліки фараонів, вельмож, воїнів-жерців Ра, списки відомих викликів, збережених літописів, забутих нині демонів, яким доручали якісь незначні справи… Шукати довелося більш ніж довго, тож Кіті не раз починала куняти. Її пробуджували то виття поліційної сирени надворі, то крики й співи на сусідній вулиці, то гучне сякання старого чарівника, що саме проходив між стелажами…

Осіннє сонце порівнялося з вікном бібліотеки; його проміння зігріло канапку золотим сяйвом. Кіті позирнула на годинник: чверть на п’яту! Бібліотеку скоро зачинять, а вона ще не знайшла книжок для пана Баттона! До того ж через три години їй слід бути на роботі. Сьогодні важливий вечір, а Джордж Фокс — власник заїзду "Жаба" — просто-таки поведений на пунктуальності. Кіті натомлено підсунула до себе черговий том — і розкрила його. Ще п’ять хвилин, а потім…

Кіті моргнула. Ось воно! Вісім сторінок списку вибраних демонів, перелічених за абеткою. Анумо… Кіті переглянула його досвідченим оком. Пеймоз, Пейрі, Пенренутет, Рамоз… Ось, Рехіт! Цілих троє:

Рехіт (І). Африт. Раб Снеферу (4-та династія) та інших. Уславився лютим норовом. Убитий у Хортумі.

Рехіт(ІІ). Джин. Прізвисько Квішоґа. Охоронець Фіванського некрополю (18-та династія). Схильний до меланхолії.

Рехіт (Ш). Джин. Відомий також як Нектанебо або Нехо. Енергійний, проте непевний. Раб Птолемея Александрій-ського(120-і рр. до н. е.).

Третій — це саме той, хто їй потрібен! Ій-право… Стаття була якнайкоротша, проте Кіті відчула хвилювання. Новий господар, новий варіант! Птолемей… це ім’я здавалося знайомим. Вона була певна, що чула його від пана Баттона; у нього є книжки з цим ім'ям на обкладинці… Птолемей! Вона пошукала в пам’яті… Гаразд, тепер уже легко буде знайти це посилання, коли вона прийде сюди наступного разу.

Кіті поспіхом занотувала все, що їй пощастило знайти, до записника, стягла його гумкою — й заховала до своєї пошарпаної торбини. Згорнула книжки докупи, взяла їх оберемком — і порозставляла по місцях. Тим часом з вестибюлю долинув далекий дзвоник. Бібліотека зачиняється! А вона досі не взяла книжки для наставника!

Треба поспішати. Проте, долаючи коридори. Кіті відчувала справжню радість перемоги. "Стривай, Бартімеусе! — думала вона, біжучи. — Стривай! Скоро я доберуся до тебе!"

8

Пообіднє засідання Ради виявилося ще безпораднішим, ніж побоювався Джон Мендрейк. Відбувалося воно у вестмінстерській Залі Статуй — великій прямокутній кімнаті, будованій з рожево-сірого каменю, зі стрільчастими середньовічними склепіннями вгорі й кам'яною підлогою, застеленою товстими перськими килимами. У дюжині стінних ніш стояли великі, в людський зріст, скульптури великих магів минулого. Наприкінці ряду височіла сувора й люта постать Ґледстона; навпроти нього, в дженджуристому сурдуті, стояв його смертельний ворог Дізраелі. Тут були і всі наступні прем’єр-міністри, й інші видатні особи. Частина ніш поки що порожнювала, але пан Деверо — чинний прем’єр-міністр — розпорядився заповнити їх композиціями з квітів. Здавалося, ніби порожні місця нагадували йому про те, що він і сам не вічний.

Під стелею плавали кулі з бісівським сяйвом, освітлюючи в центрі зали великий круглий дубовий стіл — широкий, начищений до блиску покірними бісами. Круг стола сиділи члени Ради — наймогутніші люди імперії, крутячи в руках пера й пляшки з мінеральною водою.