Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 14)

— Дженкінс? Анітрохи.

— Він працює в Міністерстві внутрішніх справ, — провадила панна Пайпер. — Має другий рівень. Йому служить біс на ім’я Траклет. Ми знаємо, що він намагався залучити до змови й інших дрібних чарівників — незрозуміло, чому. Він напевно пов’язаний із Клемом Гопкінсом.

— Це найголовніше, — втрутився Мендрейк. — Знайди Гопкінса. Ні в якому разі не нападай на нього: ми знаємо, Бартімеусе, що ти кволий, як мишеня. Просто з’ясуй, де він. І дізнайся, що в нього на думці. Якщо в тебе все вийде, я… Хай йому біс! — У нього на столі задзеленчав телефон. Мендрейк підняв слухавку: — Алло? О, Мейкпісе, привіт! — Він закотив очі до стелі. — Так, так, я залюбки заїхав би… залюбки, але зараз не можу. Я скоро вирушаю на Раду — насправді вже запізнююсь… А що сталося? О-о, дуже таємнича річ! Можливо, пізніше… Гаразд, гаразд, я спробую. До зустрічі! — він кинув слухавку. — Мені пора, Пайпер. Історію про облогу Бостона я допишу ввечері. Потім пришлю її вам з бісом — добре? Саме встигнемо надрукувати її у вечірніх новинах… — він уже стояв і пакував папери до портфеля. — Що ти ще хочеш запитати, Бартімеусе? Тільки без відмов та скарг — на них мені бракує часу.

Моя копія Кіті заскреготала зубами:

— А як щодо підтримки? Якщо я доберуся до цього Гопкінса, навряд чи його охоронятиме лише один біс!

— Він — звичайний учений, Бартімеусе. Та навіть якщо в нього є потужний захист ми не вимагаємо, щоб ти перевіряв його на міцність. Я зможу негайно вислати Кормокодрана та інших, щоб вони розібралися з ним, а панна Фаррар триматиме напоготові загін поліції. Просто повідом мене, коли матимеш інформацію. Я залишу для тебе відкритий доступ: можеш з’явитися до мене будь-коли, тільки-но в тебе все буде готово.

— А де тебе шукати?

— Сьогодні вдень — у Вестмінстері, ввечері — в садибі Деверо в Ричмонді. Уночі — в мене вдома.

Він нарешті застебнув свій портфель — і вже збирався йти.

— А де зараз шукати Дженкінса?

— У Міністерстві внутрішніх справ. Вайтгол, 16. Контора десь у глибині будинку. Такий собі дрібненький, рудий чоловічок… Що в тебе ще на думці?

— Тобі цього краще не чути!

— Напевно… І останнє, Бартімеусе, — додав він. — Я звичайно, дав слово відпустити тебе, але це станеться швидше, якщо я більше не бачитиму тебе в цій подобі. — Він поглянув просто на мене — чи не вперше за нинішній день. — Подумай про це!

Він зробив складний жест. Пута, що тримали мене в колі, закрутились у протилежних напрямках — і викинули мене в світ.

7

Бартімеус: прізвисько демона Сакр-аль-Джині, згаданого в Прокопія та Мішло. Джин середнього різня, досить давній, наділений великою хитрістю й чималою могутністю. Вперше згадується в Уруку, пізніше — в Єрусалимі. Воював у битві при Аль-Аріші проти ассирійців. Серед відомих господарів — Гільгамеш, Соломон, Зарбустибал, Геракл, Гаузер.

Серед інших імен сили: Н'ґорсо, Нехо, Рехіт.

Клас за Ліннеєм: шостий, небезпечний. Існує донині

Кіті поклала книжку на коліна й поглянула у вікно автобуса. Звідси, з другого поверху, було видно всі жили й нерви влади чарівників, що пронизали вулиці Лондона. Серед пішоходів марширували патрулі нічної поліції, на кожному розі висіли кулі-шпигуни, високо в небі пролітали малесенькі вогники. Звичайні люди йшли собі в справах, старанно обминаючи увагою численних спостерігачів. Кіті зітхнула. Хоч уряд і відправив свої війська далеко за море, на війну, його влада була надто повна, надто очевидна, щоб противитись їй. Простолюд сам нічого не зможе — це зрозуміло. Йому потрібна допомога.

Дівчина знову зазирнула до Трисмеґістової «Інструкції», примружила очі, щоб розібрати дрібний кривий шрифт, і знову — невідомо який раз — перечитала уривок. Імена «Нехо» і «Рехіт» вона чула вперше, але все інше було їй добре знайоме. Скажімо, коротенький список господарів. Портретів Гільгамеша й Соломона не збереглося, проте царювали вони напевно в зрілому віці. Геракл був не лише чарівник, а й воїн — ні в якому разі не дитина. Що ж до Зарбустибала, то його опис Кіті знайшла ще кілька місяців тому в старовинному переліку арабських магів: він славився на все узбережжя Червоного моря своїм гачкуватим носом і здоровенними бородавками. Гаузер справді був досить молодий, але мав північний тип обличчя — білявий і веснянкуватий: про це Кіті дізналася завдяки гравюрі в одній з книжок пана Баттона. Ніхто з них не міг бути чорнявим, смаглявим хлопчаком, чию подобу так любив прибирати Бартімеус.

Кіті хитнула головою, закрила книжку й сховала її до торбини. Мабуть, вона просто марнує час. Треба забути про свою інтуїцію — і просто викликати його.

Обідній час уже скінчився, і в автобусі було повно людей, що поверталися на роботу. Дехто розмовляв приглушеними голосами, інші — зморені — дрімали на сидіннях. Чоловік, що сидів навпроти Кіті, читав останній випуск "Справжніх історій про війну" — повідомлень про воєнні події, що їх періодично видавало Міністерство інформації. Обкладинку було прикрашено гравюрою з зображенням британського вояка, що біжить угору схилом пагорба, наставивши перед собою багнет. Вояк був шляхетний і рішучий, мов класична статуя. На вершині пагорба скулився американський заколотник — з обличчям, спотвореним гнівом та іншими ницими почуттями. На ньому була старомодна мантія чарівника, що надавала його постаті кумедного, баб’ячого вигляду. Заколотник підняв руки в марній спробі захиститись: поряд із ним виднів його спільник — дрібний демон — у тій самій позі. Пика демона була зморшкувата й люта; на ньому красувалась така сама — тільки менша розміром — мантія, що й на чарівникові. Що ж до британського вояка, то жодних демонів біля нього не було. Під гравюрою стояв заголовок: «Новий бостонський тріумф».

Кіті презирливо скривилась, побачивши цю дешеву пропаганду. Це все Мендрейкова робота — він тепер очолює Міністерство інформації. І вона колись урятувала йому життя!

Але ж саме джин Бартімеус підштовхнув її до цього вчинку — до того, щоб помилувати чарівника. Тепер, три роки потому, це досі дивувало й пантеличило Кіті. Ніщо з її знань про демонів не пасувало особі Бартімеуса. Так, під час їхніх зустрічей вона була налякана, їй загрожувала небезпека, — але ті короткі бесіди досі були свіжі в її пам’яті: повні життя, несподіваних думок і, насамперед, несподіваного взаєморозуміння. Бартімеус відчинив їй двері в невідоме, дав їй уявлення про історичний процес, про який вона раніше не мала й гадки. Тисячі років чарівники поневолювали демонів, використовуючи їхню силу. За ці тисячі років не менш ніж десяток імперій піднеслись у славі, зазнали занепаду — й нарешті зруйнувались. Це повторювалось раз по раз: чарівники викликали демонів і прокладали собі шлях до багатства і влади. Починався застій. У простолюдинів з’являлась прихована здібність, про яку вони й самі не підозрювали, — стійкість до магії, яка зростала від покоління до покоління — й нарешті її ставало досить, щоб повстати проти володарів. Правлінню чарівників наставав кінець, та в іншому місці з’являлись нові чарівники — і все починалося спочатку. Так воно й тривало — це нескінченне коло боротьби. Питання полягало в тому, чи можна розірвати це коло?

* * *

Автобус шалено засигналив — і рвучко загальмував. Кіті притиснуло до сидіння — й вона негайно визирнула у вікно, силкуючись зрозуміти, що сталося.

Звідкілясь із-за автобуса вилетів — справді вилетів! — хлопець, що відчайдушно вимахував руками й ногами. Він важко впав на бруківку якусь мить полежав і почав підніматись. Аж тут із-за автобуса вискочили двоє нічних полісменів у сірій уніформі, блискучих чоботях і кашкетах. Вони накинулися на хлопця, але той копнув їх ногами й вирвався. Нарешті йому вдалося піднятись. Жінка-полісмен відчепила від пояса кийок, виголосила закляття — і на кінчику кийка замерехтіла блакитна дуга. Натовп, що зібрався довкола, злякано позадкував. Хлопець теж поволі відступав. Кіті побачила, що голова в нього закривавлена, а очі — божевільні.

Жінка-полісмен насувалась, вимахуючи своїм кийком. Аж тут вона подалася вперед і вдарила хлопця в груди. Хлопець здригнувся й на мить зіщулився: з його підпаленого одягу закурився дим. Та раптом він зареготав хрипким, безрадісним сміхом, схожим на вороняче каркання. Тоді простяг руку — і вхопив кийок за його робочий кінець. Шкіра хлопця заструменіла блакитними розрядами, та йому самому це, здається, не зашкодило: він витяг кийок, розвернув його — і ось уже жінка-полісмен упала на бруківку, огорнута блакитним полум’ям. Її руки й ноги смикнулись, тіло вигнулось, потім обважніло і вона завмерла.

Хлопець кинув геть кийка, повернувся на закаблуках — і, не озираючись, зник у найближчому провулку. Мовчазний натовп розступився перед ним.

Автобус здригнувся, рипнув — і рушив далі. Жінка, що сиділа навпроти Кіті, хитнула головою й промовила, ні до кого не звертаючись:

— Війна! Все це через війну!

Кіті поглянула на годинник. До бібліотеки їхати ще хвилин з п’ятнадцять. Вона заплющила очі.

* * *

Якоюсь мірою то була правда: саме війна стала причиною більшості негараздів — як у самій країні, так і за кордоном.

Та зростання числа простолюдинів, стійких до магії, теж додавало клопоту.

За пів року до того міністр оборони, пан Мортенсен, запровадив нову політику. Намагаючись примусити американських заколотників до покори, він вирішив значно збільшити британські збройні сили. Задля цього він розробив «доктрину Мортенсена», суть якої полягала в загальній мобілізації. Відкрились численні вербувальні пункти, й простолюд почали всіляко заманювати до армії. Спочатку багато хто записувався до війська, зваблений перевагами під час прийому на роботу, обіцяними після повернення. По кількох днях підготовки новобранців спеціальними суднами відправляли до Америки.