Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 18)

Ось і тепер я вдався до того самого, непомітного, однак смертельно небезпечного вміння — хоча мушу визнати, що цього разу обставини були дещо менш величні. Замість дикої орди воїнів, убраних у лев’ячі шкури, довелося мати справу з сухорлявим рудим секретарем; замість болюче прекрасних краєвидів Сахари я милувався смердючим провулком у Вайтголі. Поза тим усе було так само. Хіба що цього разу я був не соколом — зачуханий горобець у Лондоні має доречніший вигляд.

Я сидів на підвіконні за немитим вікном навпроти. Власник помешкання — байдуже, хто він такий, — не дуже шанував птахів: він вимастив підвіконня пташиним клеєм, натикав сталевих шпичаків і накришив отруєного хліба. Типова англійська гостинність! Крихти я струсив надвір, клей випалив за допомогою невеличкого пекельного жезла, відігнув зо два шпичаки вбік — і примостив між ними своє кволе тільце. Зараз я був такий немічний, що ця геркулесова праця мало не доконала мене. У голові паморочилось, та все ж я влаштувався якнайзручніше і заходився стежити за своєю ціллю.

Видовище було аж ніяк не примітне. Крізь пил та кіпоть на шибці я бачив Клайва Дженкінса, що сидів за письмовим столом. Він був худий, згорблений і досить-таки хирлявий: якби дійшло до бійки між ним та горобцем, я, напевно, поставив би всі гроші на пташку. Дорогий костюм сидів на ньому так незграбно, ніби намагався якнайменш торкатися господаря: сорочка мала неприємний рожево-сірий відтінок. Обличчя в Дженкінса було бліде, трохи веснянкувате, маленькі очиці моргали з-за товстих скелець окулярів: руде волосся липло до голови, наче засмальцьована шерсть, що робило його схожим на лисицю, яка потрапила під дощ. Кощаві пальці без особливого завзяття тарабанили по клавішах друкарської машинки.

Щодо Дженкінсового могуття Мендрейк не помилився. Щойно опинившись на підвіконні, я перевірив усі сім рівнів — у пошуках сенсорних тенет, спостережних призм, невсипущих очей, тіней-переслідувачів, куль, матриць, теплових пасток, спускових пір’їн, духів, знамень та інших засобів, до яких чарівники зазвичай вдаються для захисту. Ані сліду! На столі в нього стояла чашка з чаєм — і нічого більше. Я старанно розшукував хоч найменшу ознаку надприродного зв’язку з Гопкінсом або кимось іще, та секретар не промовляв жодного слова й не робив жодних особливих знаків. Тук-тук, тук-тук — стукотіли його пальці по клавішах. Вряди-годи він ще потирав носа, поправляв окуляри або чухав підборіддя. Так минула вся друга половина дня. Захопливе, нівроку, видовище!

Хоч я щосили намагався зосередитись на своєму завданні, та ніяк не міг зібрати докупи своїх думок, бо: а) мені було страшенно нудно; б) біль, що терзав мою сутність, туманив та відвертав увагу. Це скидалось на хронічне безсоння, і я раз по раз думав про сторонні речі — то про оту дівчину, Кіті Джонс; то про свого давнього ворога Фекварла, що заклопотано гострив кухонний ніж; то несподівано про Птолемея — такого, який він був до своєї переміни. І щоразу я мусив силоміць повертатися в теперішній час, а Дженкінс сидів собі й друкував, і нічого не відбувалось.

Пробило пів на шосту, і Дженкінс майже невловимо змінився. Його тіло ніби сповнилось новим, таємним життям; де й поділася млявість. Він хутко накрив чохлом машинку, прибрав на столі, зібрав докупи кілька стосів паперів, перекинув через руку плащ. І вийшов з кімнати, пропавши з моїх очей.

Горобець розправив здерев’яніле крило, труснув головою — щоб утамувати тупий біль позаду очей, і пурхнув надвір. Майнувши через провулок, я опинився над галасливим залюдненим Вайтголом, яким поволі повзли автобуси, а з броньованих фургонів один за одним вискакували загони нічної поліції, що тут-таки рівномірно губилися в натовпі. Через війну останнім часом на вулицях було неспокійно, тож владі не хотілося ризикувати заворушеннями в центрі столиці. З ніш сусідніх будівель стежили за порядком біси й фоліоти.

У садку, який відділяв будинок Міністерства внутрішніх справ від дороги, ріс волоський горіх; я сів на його гілку й заходився чекати. Піді мною, біля брами, чергував полісмен. Нарешті двері відчинились, і з’явився Дженкінс; на ньому був довгий шкіряний плащ, а в руці — пожмаканий капелюх. Дженкінс кивнув полісменові, показав перепустку — і вийшов. Повернув на північ, по-хвацькому надяг капелюх — і несподівано бадьорим кроком урізався в натовп.

Вистежувати людину в щільному натовпі не дуже просто, та для такого досвідченого шпигуна, як я, це зовсім неважко. Найголовніше тут — уважність. Я не зводив очей з верхівки Дженкінсонового капелюха й летів високо вгорі, тримаючись трохи віддалік — на той випадок, якщо йому спаде на думку озирнутись. Ні, звичайно, навряд чи він здогадався б, що за ним стежать, але ж ви мене знаєте — я завжди все роблю сумлінно. Вам доведеться добряче попрацювати, щоб дорівнятися до мене в мистецтві переслідування[30].

За дахами будинків осіннє сонце заходило за дерева Гайд-парку. Небо затягло чудовим червонястим серпанком. Горобець дивився на нього схвально: цей серпанок нагадував мені вечори біля пірамід, коли джини ластівками кружляли довкола царських гробниць, а…

Знизу долинув автобусний гудок, і горобець швидко повернувся в теперіншій час. Обережно! Ти вже майже мрієш наяву… Не забувай про Дженкінса… Хм-м!

Я відчайдушно озирався туди-сюди. Де ж подівся його капелюх? Ніде не видно… Може, він його скинув? Ні, жодної рудої маківки теж не видно… Чоловіки, жінки, діти — так. Людське сміття на будь-який смак. А Дженкінса немає.

Горобець сердито клацнув дзьобом. Це все Мендрейк винен! Якби він дав мені перепочити хоч кілька місяців, моя голова була б помітно свіжіша! Мою увагу не відвертало б ніщо. Як за тих часів, коли…

Зосередься!!! Можливо, Дженкінс сів в автобус? Я стрімко облетів кілька найближчих автобусів, та секретаря в них не було. А це означало, що він або зник, або увійшов до якогось будинку… І лише тут я помітив пивничку "Голова сиру", затиснуту між двома урядовими будівлями, — приблизно там само, де Дженкінс зник. Оскільки людям нечасто вдається зникнути з власної волі[31], я зміркував, що він — радше за все — зайшов до пивнички.

Мерщій!!! Горобець каменем упав на бруківку — і, не помічений натовпом, майнув у відчинені двері. Перестрибуючи через поріг, я стиснув зуби й перемінив подобу: горобець перетворився на муху — товсту зелену муху з волохатим черевцем. Спалах болю від швидкої зміни подоби зробив мій політ хаотичним: я втратив орієнтацію, трохи попетляв у задимленому повітрі й сів прямісінько в келих із вином, що його саме підносила до вуст якась леді.

Відчувши порух, вона поглянула вниз — і побачила, як я плаваю на спині за дюйм від її носа. Я поворухнув волохатою лапкою. Леді заверещала, як павіан, і жбурнула келих геть. Вино хлюпнуло просто в обличчя чоловікові, що стояв біля прилавка: той мимоволі відсахнувся — й перекинув ще двох леді, які сиділи на табуретках. Крики, вереск, махання руками — шарварок та й годі! Викупана у вині зелена муха сіла на прилавок, підсковзнулась, вирівнялась — і заховалась за мискою з горішками.

Що ж, можливо, я потрапив до пивнички не так непомітно, як хотів, але тепер принаймні мав змогу хутенько роздивитися довкола. Я протер свої мушині очі, зіскочив з прилавка, злетів угору біля найближчого стовпа, що підпирав стелю, прослизнув між пакуночками з чипсами й сухариками — і з вигідного місця під самісінькою стелею оглянув пивничку.

Ось він, Дженкінс! Стоїть у центрі зали — й завзято обговорює щось із двома приятелями.

Муха підлетіла ближче — й, заховавшись у тіні, перевірила всі рівні. Магічного захисту в жодного з цих трьох не було, хоч від їхнього одягу віяло пахощами й шкіра була бліда, як у всіх професійних чарівників. Костюми на всіх сиділи незугарно — були завеликі й занадто розкішні для них: черевики — гостроносі, ватні підплічники — затовсті. Усі троє, як я міг судити, мали десь від двадцяти до тридцяти років. Учні, секретарі — жоден з них не випромінював аури справжньої сили. Проте розмовляли вони досить-таки жваво, і їхні очі палали в темряві "Голови сиру" фанатичним вогнем.

Муха, сидячи на стелі, схилила голову, щоб краще розчути їхні слова. Та дарма: в пивничці панував такий гомін, що не можна було розібрати ані словечка. Я непомітно підлетів ближче, сердячись, що поряд немає жодної стінки. Дженкінс саме говорив; я закружляв довкола нього — так близько, що мені було чути запах лаку для волосся на його зачісці й видно пори на його червоному носі.

— Найголовніше: чи готові ви? Чи вже зробили ви свій вибір?

— Берк готовий. А я — ні,— відповів найкволіший з усієї трійці, зі сльозливими очима й запалими грудьми. Поруч із ним Дженкінс видавався справжнісіньким Атлантом[32]. Третій, Берк, був анітрохи не кращий — клишоногий, зморшкуватий, із засипаними лупою плечима.

Дженкінс пирхнув:

— То обирайте швидше! Зазирніть до Трисмеґіста чи Портера — і там, і тут чудовий вибір.

Кволий чолов’яга сумно бекнув:

— Ні, Дженкінсе, річ не у виборі Річ у тім, скільки сил мені доведеться на це змарнувати. Я не хотів би…

— Ти ж не боїшся, Візерсе? — зловісно посміхнувся Дженкінс. — Он Палмер боявся — пригадай, що з ним сталося! Ще не пізно знайти когось іншого.