Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 19)
— Ні, ні, ні! — поспіхом запевнив його Візерс. — Я буду готовий, буду! Відразу, як тільки скажеш!
— А скільки нас усього? — запитав Берк. Якщо Візерс бекав по-овечому, то Берк радше мукав, як бугай. Так зазвичай розмовляють недоумкуваті типи.
— Ти ж знаєш, — відповів Дженкінс. — Усього семеро. По одному на кожне крісло.
Берк зайшовся тихим сміхом, схожим на гикавку. Візерс підхопив — октавою вище. Ця думка, здається, потішила їх.
Проте Візерсова обачність і тут узяла гору:
— А ти певен, що до того часу ми в безпеці?
— Деверо надто заклопотаний війною. Фаррар і Мендрейк— бунтівним простолюдом. Забагато всього відразу — для того, щоб хтось звернув увагу на нас, — Дженкінсові очі блищали. — До того ж, хіба хтось колись звертав на нас увагу?
Він помовчав. Усі троє похмуро перезирнулись. Потім Дженкінс знову надяг капелюха.
— Гаразд, мені пора, — сказав він. — Треба ще декого відвідати. І про бісів теж не забудьте.
— А наш експеримент? — Берк нахилився до нього. — Візерс має рацію. Нам треба побачити
Дженкінс зареготав:
— Будуть тобі докази! Гопкінс сам покаже вам, що жодних побічних ефектів немає. Проте можу вас запевнити, що це видовище справляє неабияке враження. Спочатку…
— Готова! — усміхнувся він. — А то дзижчить біля самісінького вашого вуха, сер! Ще й яка здорова! Нібито вже осінь, аж на тобі…
— Еге ж, справді… — відповів Дженкінс. Його очі примружились — він, мабуть, розглядав мене крізь магічні лінзи, — та на всіх рівнях аж до четвертого я був звичайнісінькою мухою, тож це нічого не дало йому. Зненацька він підняв ногу, щоб розчавити мене. Проте я злетів у повітря — може, трохи швидше, ніж личило б підбитій мусі, — й помчав до найближчого вікна.
Опинившись надворі, я не зводив очей з дверей пивнички, водночас перевіряючи свою постраждалу сутність. Як це сумно, коли джин, який…[34] може бути збитий звичайнісіньким аркушем паперу! Проте це, на жаль, гірка правда. Всі ці переміни подоби й невпинні напади аж ніяк не йдуть мені на користь.
Дженкінс міг запідозрити, що я — не проста комаха, й спробувати втекти. Однак, на моє велике полегшення, він через кілька хвилин з’явився на дверях — і рушив далі Вайтголом. Я розумів, що залишатись у мушиній подобі тепер небезпечно, тож знову — стогнучи з болю — перекинувся горобцем і полетів навздогін.
* * *
Місто огортали сутінки. Чарівник Дженкінс простував вуличками Центрального Лондона. Попереду в нього були ще три зустрічі. Перша — в невеликому готельчику біля Трафальґарської площі. Цього разу я вже не намагався увійти, а спостерігав за ним крізь вікно. Він розмовляв з косоокою жінкою в строкатій сукні. Далі він пройшов через Ковент-Ґарден до Голборна, де зайшов до невеличкої кав’ярні. Я знову вирішив триматись віддалік, однак чудово розгледів чоловіка, з яким він розмовляв. То був чолов’яга середнього віку, з химерним, схожим на рибу обличчям. Вуста його мали такий вигляд, ніби він позичив їх у тріски. Моя пам’ять — як і моя сутність — за останні роки стала дірява, як решето. І все-таки щось у ньому видалося мені знайомим… Ні, здаюся. Я не пам’ятав, звідки я його знаю.
Справа, однак, розвивалася доволі цікаво. Судячи з того, що я підслухав, тут замислювалась якась змова. Проте всі ці люди видавались аж ніяк не здатними до таких небезпечних задумів. Нікого з них не можна було назвати ні могутнім, ні спритним. Радше навпаки. Якби вишикувати всіх лондонських чарівників на спортивному майданчику і розпочати відбір гравців для двох футбольних команд, то ці типи залишилися б наостанок — поряд із товстим хлопчиною й тим, що має ногу в гіпсі. їхня безпорадність, напевно, була частиною плану, а я ніяк не міг уторопати, в чому цей план полягає.
Нарешті ми дісталися до обшарпаної кав’ярні в Клеркенвелі. Тут — уперше за увесь цей час — я помітив, що Дженкінс трохи змінився. Досі він здавався безжурним, упевненим, недбалим, а зараз, перш ніж увійти, зупинився перед дверима — ніби набираючись сміливості. Пригладив волосся, поправив краватку й навіть дістав з кишені люстерко, щоб оглянути прищик на підборідді. І лише тоді зайшов до кав’ярні.
А це означало, що мені слід перемінити свою жалюгідну горобину подобу.
Двері кав’ярні були зачинені, вікна — так само. З невеличкої щілинки під дверима струменів жовтий промінець світла. Застогнавши з відчаю, я перетворився на кучеряву хмарку диму, що втомлено просочилася до щілини.
Задушливо пахло кавою, цигарками та смаженою шинкою. Хмарка диму зазирнула під двері, знялася трохи вище й озирнулася. Все здавалося трохи розмитим — після перетворення очі в мене бачили ще гірше, ніж досі, — проте я зумів розгледіти Дженкінса: він сідав до столика біля стіни, де на нього вже чекала якась темна постать.
Хмарка диму пропливла через кімнату, обережно петляючи між ніжками стільців і черевиками відвідувачів. Мені спала на думку неприємна річ; зупинившись під одним із столиків, я послав уперед Імпульс — щоб перевірити, чи немає там ворожої магії[36]. Ждучи його повернення, я намагався придивитися до Дженкінсового сусіда, але той сидів до мене спиною, тож я не міг розібрати жодних подробиць.
Імпульс повернувся — яскраво-помаранчевий, із червоними прожилками. Я похмуро дивився, як він тьмяніє. Значить, магія тут є — і до того ж потужна.
Що ж мені тепер робити? Якщо я втечу з кав’ярні, це нічим не допоможе мені дізнатися про Дженкінсові плани — а для мене це єдиний спосіб заробити собі відпочинок. Якщо темна постать —
Гаразд. Без зусиль та ризику, як то кажуть, і Прагу не побудуєш[37]. Мовчки звиваючись, хмарка диму пробиралась між столиками, все ближче й ближче до того місця, де сидів Дженкінс. Біля передостаннього столика я зібрався на силі, заховавшись у бганці пластикової скатертини, — і обережно визирнув.
Звідси мені було краще видно незнайомця, хоч він і досі сидів до мене спиною. Він був убраний у довге пальто й капелюх із широкими крисами, що ховав його обличчя.
Тим часом Дженкінсова шкіра стала восковою від напруження.
— Лайм повернувся з Франції цього ранку, — говорив він[38]. — Усі вони готові. З нетерпінням чекають сигналу.
Він боязкувато кахикнув. Незнайомець не промовив ані слова. Від нього виходила знайома мені магічна аура… Я покопався в своєму затуманеному мозку. Де ж я бачив його раніше?..
За столиком раптом щось ворухнулося. Хмарка диму вмить згорнулася, та все було гаразд. Повз мене пройшов офіціант із двома чашками кави. Він дзвякнув ними об столик перед Дженкінсом і незнайомцем — і пішов собі, фальшиво посвистуючи.
Я знову заходився стежити з сусіднього столика. Дженкінс відсьорбнув кави. Він мовчав.
До другої чашки простяглася рука — велика, вкрита химерним плетивом тонких білих шрамів.
Я дивився, як ця рука взяла чашку, обережно підняла її. Голова трохи схилилася — незнайомець збирався відсьорбнути. Я побачив міцне чоло, гачкуватий ніс, жорстку підстрижену борідку. І лише тоді — надто пізно! — пригадав усе.
Найманець узявся до своєї кави. Я тихенько сховався в затінку.
10
Річ у тім, що я знав цього найманця. Ми зустрічалися двічі. Обидва рази ми не знаходили спільну мову — і робили все, щоб вирішити цю суперечку цивілізованим чином. Та хоч як я намагався розчавити його статуєю, рознести на шматки Вибухом або (під час останньої нашої зустрічі) просто підпалити й скинути з гори, найманцеві це не завдало ані найменшої шкоди. Що ж до нього самого, то він бував небезпечно близький до того, щоб убити мене за допомогою різноманітних знарядь зі срібла. І ось тепер, коли я кволий як ніколи, він трапився мені знову! Це змусило мене зупинитись і поміркувати. Ні, звичайно ж, я не боявся його. Назвімо це краще «обґрунтованою тривогою».
Як і завжди, на ньому були старі шкіряні чоботи — потерті й поношені, від яких аж перло магією[39]. Вони, напевно, й подіяли так на мій Імпульс. Семимильні чоботи, здатні долати за мить величезні відстані, — штука справді рідкісна, а на додачу до надзвичайної стійкості цього чолов’яги це — вкрай небезпечна загроза. Отож я неабияк радів, що можу сховатись у бганках скатертини.
Найманець одним ковтком допив свою каву[40] — і знову поклав помережану шрамами руку на стіл. Він промовив:
— То їх усіх відібрано?
Голос у нього був той самий: спокійний, неквапливий і глибокий, мов океан.
Дженкінс кивнув:
— Так, сер. І їхніх бісів — теж. Цього, сподіваюся, буде досить.