Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 66)

Щілина мала метри з чотири завдовжки, й видно її було тільки на сьомому рівні. Дехто з бісів, можливо, бачив її як слід, та людям це однаково було не під силу[114]. Щілина аж ніяк не була рівна та вертикальна. Ні, вона йшла навскоси і мала надірвані краї, ніби повітря перетворилось тут на товсте цупке полотно. Із свого ув’язнення я спостерігав, як вона з’являється. Після першого спалаху над подіумом повітря здригнулося, дико викривилося й нарешті луснуло вздовж усієї цієї лінії[115].

Відразу після появи щілини все почало мінятися.

Передовсім подіум. Матеріал, з якого його було зроблено, з дерева перетворився на глину, потім — на якийсь дивний жовтогарячий метал, а далі — на щось вельми подібне до воску. Подіум трохи осів убік, немовби підтанувши. Крізь його поверхню проросло кілька билинок.

Кришталеві підвіски люстри над подіумом обернулися на водяні краплі; на мить вони завмерли, виграючи різними барвами, а тоді пролилися дощем.

Якийсь чарівник у смугастому вбранні біг до вікна. Кожна смужка його піджака взялася хвилями, ніби під вітром.

Цих перших невеличких змін, як і десятків Інших, не помітив ніхто. Лише після того, що сталося з африткою, чарівники второпали, що тут коїться.

Зала перетворилася на пекло. Люди та біси верещали й горлали, а ми з Лавлейсом попри цей гармидер стежили за щілиною. Ми чекали на того, хто виступить з неї.

А потім це відбулося. Всі рівні довкола щілини втратили будь-яку узгодженість між собою, ніби їх потягло в різні боки з різною швидкістю. Все довкола попливло так, ніби мене добряче вперіщили по голові. Я несподівано побачив сім рядів вікон, трохи зміщених один щодо одного. Це неабияк пантеличило мене.

Якщо вже Лавлейс викликав таку могутню сутність, що здатна отак перемішувати рівні, то всім нам, хто зараз усередині пентакля, буде непереливки. І ця сутність, напевно, вже поряд. Я не зводив очей зі щілини.

Повз нас із криком промчала Аманда Кеткарт. Її підстрижене волосся набуло чарівного блакитного кольору. Водночас сталося ще кілька змін, які помітили всі. Два чарівники, що підійшли до подіуму з марною спробою атакувати Лавлейса, раптом виявили, що їхні тіла неприємно видовжилися. До того ж, в одного з них кумедно витягся ніс, а в другого — він просто зник.

— Що це таке? — прошепотів хлопець.

Я не відповів. Щілина відкривалася.

Всі рівні перемішалися, наче варення під черпаком куховарки. Щілина розширилась, і з неї з’явилося щось на зразок руки. Рука була цілком прозора, ніби змайстрована з найкращого скла. Вона була б невидимою, якби не хвилі, якими бралися рівні довкола неї. Рука нерішуче засовалась туди-сюди, ніби звикаючи до химерного відчуття перебування в матеріальному світі. На кінці руки я помітив чотири тонкі чи то виступи, чи то пальці; вони так само не мали власної плоті, й форму їм надавали тільки довколишні повітряні хвилі.

42

Лавлейс позадкував, нервово мацаючи ґудзик сорочки в пошуках заспокійливого дотику Амулета.

Тепер, коли рівні переплутались, чарівники нарешті побачили цю руку[116]. Вони жалібно заволали — всі, від найдужчого бородатого чоловіка до найкволішої істеричної жінки, — утворивши гармонійний діапазон з кількох октав.

Дехто з найхоробріших кинувся до центру зали й наказав своїм слугам-джинам закидати щілину Вибухами та іншою зброєю. Це була помилка. Жоден Вибух чи блискавка навіть не наблизилися до руки. Вони порозліталися і врізались у стіни чи стелю — або спливли на підлогу, мов вода з водогінного крану, втративши геть усю енергію.

Хлопчисько так роззявив рота, що на його щелепі могла б погойдатися миша.

— Ц-це... — прожебонів він. — Що це?

Гарне, нівроку, питаннячко! Що це за істота, яка перемішала всі рівні і зруйнувала однією рукою найпотужнішу магію? Я міг би сказати щось лиховісне й драматичне — скажімо, Ще наша смерть!», та це не стало б нам у великій пригоді. До того ж, хлопець просто повторив би своє запитання.

— Достеменно не знаю, — відповів я. — Судячи з того, як боязко воно проникає сюди, раніше його викликали нечасто. Воно здивоване, розгніване, але, безсумнівно, могутнє. Ось поглянь! Тут, усередині пентакля, магія діє не так, як треба, речі й істоти спотворюються... Всі звичайні закони викривились чи припинили діяти. Найбільші з нас завжди несуть із собою хаос Іншого Світу. Не диво, що Лавлейсові знадобився для захисту Амулет Самарканда.[117]

Тим часом услід за велетенською рукою з’явилося міцне прозоре плече завдовжки з метр. А потім із щілини вистромилася голова — так само прозора. Крізь неї було добре видно вікна й далекі дерева за ними. Рівні довкола щілини знову шалено зануртували.

— Лавлейс не зміг би викликати це сам. — зауважив я. — У нього мусив бути помічник. Не оте старе опудало, яке ти вбив, і не отой слизький тип на дверях. Тут доклав рук хтось по-справжньому вмілий[118].

Величезна істота далі протискалася крізь щілину. З’явилася друга рука, а за нею щось подібне до тулуба. Чарівники здебільшого юрмилися вздовж стін, але ті нечисленні, які стояли біля вікон, помітили хвилю, що пробігла всіма рівнями, їхні обличчя змінилися: чоловіки перетворилися на жінок, а жінки — на дітей. Збожеволівши від такої переміни, один чарівник наосліп кинувся до подіуму і його тіло вмить стало мовби рідким. Його затягло до щілини, наче до зливу, й він пропав з очей. Моєму господареві зі страху перехопило подих.

Ось до щілини просунулася велетенська примарна нога — обережним, майже котячим порухом. Та все ж таки я потайки сподівався на краще. Я помітив, що хвилі, які відходили від цієї істоти, змінювали природу всіх заклять, до котрих вдавалися чарівники. Це дало мені певну надію.

— Натаніелю! — покликав я. — Послухай-но мене!

Спочатку хлопець не відповів. Його бентежили перші лорди й леді держави, які метушилися, наче перелякані курчата. Після всього, що трапилося за кілька останніх днів, я майже забув, який він — мій хазяїн — ще юний. Зараз він анітрохи не скидався на чарівника — звичайнісінький малий хлопчисько.

— Натаніелю!

— Що? — кволо обізвався він.

— Послухай-но. Якщо ми виберемось із цих Пут, що нам робити далі?

— Але як ми зможемо вибратись?

— Про це не турбуйся. Якщо ми виберемось, що нам тоді робити?

Він стенув плечима.

— Тоді я підкажу тобі. Насамперед слід зробити дві речі. По-перше, відібрати в Лавлейса Амулет. Це твоя робота.

— Чому?

— Бо тепер, коли Лавлейс надяг його, я не можу торкнутися Амулета. Амулет поглинає всі довколишні прояви магії, й мені щось не хочеться, щоб мене ковтнуло заодно. Я відверну Лавлейсову увагу, щоб ти підібрався до нього ближче.

— Гаразд.

— А по-друге, — провадив я, — ми повинні обернути магію виклику й повернути цього здорованя назад. Це теж твоя робота.

— Теж моя?!

— Так. Я допоможу тобі — поцуплю в Лавлейса ріг. Щоб упоратися з цим велетнем, ріг треба знищити. Тільки тобі доведеться знайти помічників, щоб виголосити закляття Вигнання. Кого-небудь досить обізнаного й потужного, якщо, зрозуміло, такі люди ще не знепритомніли. Не хвилюйся — сам-один ти це не робитимеш.

Хлопчина спохмурнів:

— Але ж Лавлейс збирався вигнати цю істоту сам.

У голосі хлопця з’явилася звична нотка завзяття.

—Так, але він — чарівник найвищого рівня, вельми майстерний і могутній... Гаразд, із цим ми визначились. Зараз нам потрібен Амулет. Як тільки зробиш це, тікай і шукай допомоги в інших чарівників, поки я займатимусь Лавлейсом.

Я так і не дізнався, що мій хазяїн хотів відповісти мені, бо величезна істота нарешті вибралась із щілини, по-справжньому збуривши всі рівні. Хвиля промчала по розкиданих кріслах — деякі з них розтопилися, деякі спалахнули, — й дісталася до мерехтливих білих Пут, де ми увесь цей час були ув’язнені. Коли хвиля торкнулася Пут, вони вибухнули з оглушливим гуркотом. Я полетів в один бік, хлопець — в інший.

Упав він невдало, розбивши собі обличчя.

Недалеко від нас повільно оберталася велетенська примарна голова.

— Натаніелю! — заволав я. — Вставай!

У голові йому гуло від вибуху, по губах щось текло. Крізь гамір, що знявся в залі, пробився чийсь голос. Хтось кликав Натаніеля на його істинне ім’я. Хлопець, хитаючись, піднявся на ноги.

Істота вже з’явилася цілком. Натаніель не так бачив, як відчував її величезну постать, що височіла аж до стелі. За її спиною, на певній відстані, безпорадно юрмилися чарівники зі своїми бісами. А перед істотою гордовито стояв Саймон Лавлейс, вигукуючи накази своєму рабові. Одну руку він тулив до грудей, а в другій, простягнутій, досі тримав ріг.

— Бачиш, Рамутро? — крикнув він. — У мене Амулет Самарканда, тому ти нічого зі мною не зробиш. А решта живих істот у цій залі — чи то люди, чи то духи, — твої! Я велю тобі знищити їх!

Істота покірно схилила голову й повернулася до найближчої купки чарівників. Залою ніби прокотилась вибухова хвиля. Натаніель рушив до Лавлейса. І помітив недалеко потворну муху, що летіла над самісінькою підлогою.

Лавлейс теж побачив муху. Спохмурнівши, він стежив за її польотом: муха спершу наблизилася до нього, тоді відступила, потім знову наблизилась, — і увесь цей час Натаніель підкрадався до чарівника ззаду.

Ближче, ближче...

Муха люто кинулася Лавлейсові в обличчя. Чарівник відсахнувся. й цієї ж миті Натаніель скочив на нього. Стрибнувши молодикові на спину, він рвонув його комір. Муха тим часом перетворилася на мавпу, яка спритно й жадібно вхопилася за ріг, що його Лавлейс тримав у руці. Чарівник скрикнув і так ударив мавпу, що та покотилася геть. Тоді перекинув Натаиіеля через себе, і хлопець важко впав на підлогу.