Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 65)

— Ще ні. Пута нівроку міцненькі, — сердито задзижчала муха. — Ну чому ти дозволив схопити себе? Тепер ми безпорадні!

Знову безпорадні. Натаніель прикусив губу.

— Здається, Лавлейс збирається когось викликати, — зауважив він.

— Авжеж. У нього є ріг, тож читати закляття йому не доведеться. Це заощаджує час.

— І хто ж то буде?

— Хтозна? Напевно, щось досить велике, щоб упоратись із цим афритом.

Паніка знову здушила Натаніелеві горло, прагнучи вибухнути плачем.

Тим часом Лавлейс далі вихваляв розкішну стелю. Натаніель озирав залу, сподіваючись упіймати погляд хоч кого-небудь із чарівників, та всі вони зачудовано зирили на коштовні люстри. Хлопчина з відчаю потупився.

І краєм ока помітив дещо химерне.

Підлога... Блискітки світла на склі заважали йому дивитися, проте все ж таки Натаніелеві здалося, ніби під склом щось ворухнулось — так, наче біла хвиля прокотилась від дальшої стіни всією залою. Натаніель зіщулився. Пута не давали йому розгледіти все як слід, і хлопець не дуже розумів, що саме він бачить. Та схоже було, ніби килим чимось накривають.

Муха покружляла довкола голови Натаніеля.

— Втішає тільки одне, — зауважила вона. — Це не може бути хтось надто могутній, бо Лавлейсові довелося б скористатися пентаклем. Амулет, звичайно, захистить його, але зі справжніми потужними сутностями треба поводитись вельми обережно. Не можна дозволити їм розбігтися, бо вони потрощать тут геть усе. Пригадай хоча б Атлантиду.

Натаніель і гадки не мав, що там сталося з Атлантидою. Він далі дивився на підлогу, і зненацька помітив, що відчуття руху передалося всій залі. Здавалося, ніби пересувається сама підлога, хоч скло залишалося так само твердим і нерухомим. Глянувши собі під ноги, хлопець побачив, як під ним швидко промайнуло усміхнене обличчя молодої чарівниці, а за ним — кінська голова й листя дерева.

Тільки тепер Натаніель зрозумів, що й до чого. Килим нічим не накривали. Його відсували хутко й мовчки. Поки чарівники, роззявивши роти, оглядали стелю, підлога під ними змінилася.

— Е-е... Бартімеусе... — покликав хлопець.

— Чого тобі? Мені треба зосередитись.

— Підлога...

— Ого! — муха сіла Натаніелеві на плече. — Оце вже погано.

Поки Натаніель дивився вниз, під ним пропливла облямівка з виноградних лоз, а потім — край килима, оздоблений бахромою. Під килимом відкрилася світла поверхня — можливо, тиньк — і величезні руни, виписані блискучим чорним чорнилом. Натаніель умить зрозумів, що це таке, і йому вистачило одного-єдиного погляду, щоб переконатись у цьому остаточно. Він побачив частини бездоганно накреслених кіл, дві прямі лінії, що утворювали промінь зірки, витончено вигнуті червоні й чорні рунічні написи.

— Велетенський пентакль, — прошепотів він. — І всі ми всередині нього.

— Натаніелю, — мовила муха. — Пам’ятаєш, я велів тобі зберігати спокій і не панікувати?

—Так.

—Тепер забудь про це. Панікуй щосили. Можливо, цим ми привернемо увагу когось із цих телепнів.

Натаніель заскакав на місці, махаючи руками й крутячи головою. Він репетував, аж поки йому заболіло горло. Муха гасала довкола, переливаючись найяскравішими кольорами. Та чарівники поблизу нічого не помічали. Навіть Джесіка Вайтвел, що сиділа найближче, дивилася на стелю.

Натаніеля знов огорнуло страшне відчуття безпорадності — те саме, що і в ніч пожежі. І його рішучість, і завзяття геть розвіялись.

— Чому вони не бачать нас?! — простогнав він.

— Чистісінька жадібність, — відповіла муха. — Їх теж тримають Пута — пута багатства. Кепська річ. Я міг би спробувати Вибух, але в такому тісному просторі він тебе вб’є.

— Еге ж, краще не треба, — погодився Натаніель.

—Хіба що ти звільниш мене від Нескінченного Ув’язнення... — пробурмотіла муха. —Тоді я міг би вибратися звідси і взятися за Лавлейса. Ти, звичайно, загинеш, але я — слово честі! — врятую всіх інших, а потім розповім їм про твою самопожертву. Це буде... Дивися! Починається!

Натаніель і сам уже дивився на Лавлейса. Той більше не показував на стелю. Він гарячково сунув руку під кафедру, витяг звідти якийсь предмет, скинув полотно, що огортало його, на підлогу й підніс цей предмет до вуст. То був стародавній, увесь у плямах і тріщинах, ріг. На Лавлейсовому чолі виступили краплі поту й заблищали у світлі люстр.

Десь у натовпі пролунав гнівний нелюдський крик. Чарівники вражено опустили голови.

Лавлейс засурмив у ріг.

Коли з-під килима з’явився велетенський пентакль, я зрозумів, що ми потрапили в рідкісну халепу. Лавлейс усе розрахував. Усі ми, разом з ним самим, опинилися всередині кола, в якому він закликав до Іншого Світу. На вікнах — ґрати, у стінах, вочевидь, теж, тому ніхто з нас не має ані найменшої змоги втекти. У Лавлейса — Амулет Самарканда. Завдяки цій силі йому ніщо не загрожує, а всі інші будуть віддані на милість того, кого він зараз викличе.

Я не брехав хлопцеві. Є істоти, яких жоден чарівник не наважиться викликати без пентакля. Наймогутніші сутності в такій ситуації шаленіють украй, тільки надай їм хоч найменшу волю[113]. Таємно підготовлений Лавлейсом пентакль означав, що викликана ним сутність матиме свободу тільки в межах однієї кімнати — саме цієї зали.

Цього, власне, й треба було чарівникові. Коли його раб піде геть, він виявиться єдиним членом уряду, що виживе. І буде готовий узяти владу в свої руки.

Лавлейс засурмив. На жодному з семи рівнів буття він не видав ані звуку, та в Іншому Світі цей сигнал зараз мав пролунати якнайгучніше.

Як я й сподівався, афритка відчула його першою. Щойно вона помітила ріг, як заревіла, схопила за плечі Руперта Деверо і ринула з ним до найближчого вікна, поволі набираючи швидкість. Афритка врізалася в шибку: магічні ґрати спалахнули електрично-синіми іскрами, вдарив грім, і афритка полетіла назад до зали, тулячи до грудей непритомного прем’єр-міністра.

Лавлейс припинив сурмити і тихенько посміхнувся.

Найрозумнішим чарівникам усе стало ясно ще тоді, коли вони побачили ріг. У спалахах різнобарвного полум’я у декого над плечима з’явилися біси. Інші зверталися до дужчих помічників: ота білява жінка — Джесіка — бурмотіла закляття, що прикликало джина.

Лавлейс крадькома зійшов з подіуму, без упину дивлячись кудись угору. Скельця його окулярів мерехтіли. Вбрання залишалося бездоганно ошатним, як і завжди. Він не звертав жодної уваги на довколишній шарварок.

У повітрі щось блиснуло.

Я відчайдушно борсався всередині павутиння, що оточувало нас. Я шукав прогалини й не знаходив її.

Щось блиснуло вдруге. Моя сутність аж здригнулася.

Більшість чарівників з вигуками підхопилися з місць і тепер розгублено озиралися на всі боки. Тим часом міцні срібні й залізні ґрати висунулись із стін, перекривши всі двері й вікна. Натаніель давно вже заспокоївся. Він зрозумів, що на нього ніхто й не погляне. Він міг тільки дивитись, як один з чарівників, що сиділи в першому ряді, відсунув убік своє крісло, підняв руку і з відстані якихось двох метрів жбурнув у Лавлейса жовту вогняну кулю. На його превеликий подив, посередині дороги куля змінила свій курс, торкнулася Лавлейсових грудей і зникла. Сам Лавлейс, який не зводив очей зі стелі, немовби нічого й не помітив. Муха з дзижчанням гасала туди-сюди, б’ючися головою об Пута.

— Це дія Амулета. — пояснила вона. — Він поглинає все, що вони кидають.

Джесіка Вайтвел тим часом завершила свій виклик. Біля неї в повітрі з’явився низенький кремезний джин, що прибрав подобизну бурого ведмедя. Вона показала на Лавлейса і вигукнула закляття. Ведмідь рушив уперед, гребучи лапами, наче плавець у воді.

Інші чарівники так само накинулись на Лавлейса. Якусь хвилину він перебував у самісінькому серці бурі — така шалена енергія вирувала круг нього — та Амулет Самарканда врешті поглинув усю цю енергію. Лавлейс нітрохи не постраждав, лише акуратно поправив зачіску.

Афритка тим часом оговталась, обережно посадила непритомного Деверо в крісло і ринула в бій. Вона мчала, розтинаючи повітря блискучими крилами, однак Натаніель помітив, що афритка підлітає до Лавлейса якимось химерним півколом, старанно обходячи подіум.

Деякі чарівники підбігли до дверей і тепер марно смикали клямки.

Афритка вдарила Лавлейса потужним магічним зарядом. Чи то все сталося надто швидко, чи воно відбулося на невидимому рівні, та хлопець побачив тільки струмінь диму, що полинув до чарівника. І більше нічого. Афритка спантеличено схилила голову набік.

З іншого боку до Лавлейса наблизився джин-ведмідь. Він уже випустив кігті, схожі на криві кинджали.

Чарівники перелякано бігали залою, намагаючись висадити двері й вікна, а за ними з вереском гасали їхні біси.

Аж тут із африткою сталося щось нечуване. Натаніелеві здалося, ніби він бачить її відбиток у воді й цю воду хтось несподівано збурив. Афритка ніби розсипалась на тисячу розпливчастих уламків, і всі ці уламки затягало в простір над подіумом. Ще мить — і вони зникли.

Джин-ведмідь зупинився, втяг кігті й тихенько позадкував.

Над вухом у Натаніеля знову тривожно задзижчала муха:

— Починається! Ти бачиш?

Проте Натаніель не бачив нічого.

Повз нього, репетуючи зі страху, промчала жінка з блідо-блакитним волоссям.

Першим, що помітили майже всі, було зникнення афритки. Надто вже яскрава вийшла картина — справжнісінька врочиста увертюра. Та насправді на той час відбулося вже багато чого. Афритці просто не пощастило, та й годі. Прагнучи усунути загрозу для свого хазяїна, вона занадто близько підібралася до краю щілини.