Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 67)

Натаніель з мавпою лежали поряд, а над ними стояв Лавлейс. Окуляри чарівника звисали з вуха. Хлопчині все-таки пощастило наполовину відірвати йому комір, і тепер золотий ланцюжок, на якому висів Амулет Самарканда, було добре видно.

— Отже, — мовив Лавлейс, звертаючись до Натаніеля й поправляючи окуляри, — ти відкинув мою пропозицію. Шкода... До речі, як тобі вдалося вислизнути від Моріса? Тобі допомогла ця тварюка? — він показав на мавпу. — Це, вочевидь, і є Бартімеус?

Натаніель ледве переводив подих. Коли він спробував підвестись, тіло пронизав біль.

Мавпа підскочила, її постать розпливлась і немовби побільшала.

— Нумо! — прошепотіла мавпа Натаніелеві. — Доки він не...

Лавлейс махнув рукою й вимовив одне-єдине слово. За його плечем з’явився дужий велетень із шакалячою головою.

— Я не збирався викликати тебе, — сказав чарівник. — Хорошого раба — людину чи джина — знайти нелегко. А я підозрюю, що буду єдиним, хто вийде з цієї кімнати живим. Та побачивши Бартімеуса, я вирішив, що буде нечесно позбавити тебе змоги особисто покінчити з ним.

Лавлейс недбало показав на химеру, що причаїлася поруч із Натаніелем.

— Не підведи мене цього разу, Джаборе, — додав він.

Демон з шакалячою головою ступив уперед. Химера, вилаявшись, майнула стрілою в повітря. Джабор розправив крила, помережані червоними прожилками, махнув ними — пролунав звук, що нагадував хрускіт переламаних кісток, — і полинув навздогін.

***

Лавлейс із Натаніелем залишилися наодинці. Біль у грудях хлопця трохи вщух, і Натаніель зумів піднятись на ноги. Тепер він пильно дивився на золоту блискітку, що висіла на чарівниковій шиї.

— Знаєш, Джоне, — мовив Лавлейс, постукуючи рогом об долоню, — якби тобі пощастило і ти з самого початку потрапив до мене в учні, разом ми могли б творити великі справи. Я відчуваю в тобі себе. Ти — ніби моє відображення за юних літ. Ми обидва маємо волю до влади. — він усміхнувся, вишкіривши білосніжні зуби. —Але тебе зіпсувала Андервудова м'якість. І його посередність.

Аж тут його перервали. Якийсь чарівник із виттям пронісся між ними: шкіру цього чарівника вкривала дрібна блакитна луска. По всій залі лунали безладні тривожні звуки — гомін викривленої магії; їх було чути гучніше з кожною хвилею, що відходила від Рамутри. Більшість чарівників та їхніх бісів скупчилися біля дальшої стіни і мало не лізли один одному на голову, шукаючи порятунку. Величезна істота неквапом прямувала до них. залишаючи за собою слід з усякого сміття — потрощених крісел, розкиданих портфелів і торбинок, усе це поскручувалось, порозтягалось, вигравало неприродними барвами й відтінками. Натаніель силкувався викинути це все з голови. Він дивився на ланцюжок Амулета і готувався до наступної спроби.

Лавлейс посміхнувся.

— Ти й тепер не здаєшся? — запитав він. — Про це я й кажу — про твою залізну волю, твоє прагнення діяти. Це чудово. Та якби ти був моїм учнем, я навчив би тебе тамувати це прагнення аж доти, доки з’явиться змога його здійснити. Справжній чарівник, якщо він хоче вижити, повинен бути терплячим.

— Так, — хрипко відповів Натаніель. — Мені про це вже казали.

— Ти мусив послухатися цих слів. Тепер уже пізно: ти завдав мені надто багато шкоди. Навіть якби я й хотів допомогти тобі, це неможливо. Амулетом не можна поділитися.

Лавлейс позирнув на Рамутру. Демон саме загнав кількох чарівників у куток і тепер тяг до них руку. Пролунав чийсь дикий крик і відразу обірвався.

Натаніель ледь помітно ворухнувся. Лавлейс умить перевів погляд на нього.

— Ще й досі хочеш боротися? Гаразд, якщо вже тобі неохота чекати, поки тебе разом з цими дурнями й боягузами спіткає смерть, мені доведеться покінчити з тобою передусім. Вважай це за комплімент, Джоне.

Він підніс ріг до вуст і коротко дмухнув. Натаніелеві пробіг мороз поза шкірою. Він відчував, що за його спиною відбуваються якісь зміни.

Почувши звук рога, Рамутра зупинився. Хвилювання рівнів, що окреслювало його обриси, подужчало, ніби істота випромінювала якесь потужне почуття — можливо, лють. Натаніель стежив, як демон обертається; здавалося, що він дивиться на Лавлейса через залу.

— Не вагайся, рабе! — вигукнув чарівник. — Ти мусиш коритися моїм наказам! Цей хлопчисько повинен померти перший!

Натаніель відчув, як погляд демона зупинився на ньому. З якоюсь дивною, байдужою чіткістю хлопець помітив над головою у велетня чудовий золототканий гобелен. Він здавався більшим, ніж насправді, немовби сутність демона якимось чином розтягала його.

— Ну ж бо! — Лавлейсів голос зробився різкий і сухий.

Від Рамутри полинула нова потужна хвиля, що перетворила найближчу люстру на зграйку маленьких жовтих пташок; пташки розлетілись і запурхали під кроквами, а потім зникли. Демон обернувся спиною до чарівників і важкими кроками рушив до Натаніеля.

Хлопцеві аж скрутило шлунок з жаху. Він позадкував.

І почув з-за плечей Лавлейсове хихотіння.

Ми з Джабором знову закружляли, наче партнери в танці: я відступав, він наздоганяв, і так раз по раз. Ми летіли крізь хаос, на який перетворилася зала, уникаючи зіткнень з переляканими людьми, безладними спалахами магії та хвилями. що виходили від велетенської істоти, яка велично ступала серединою зали. Джабор скорчив гримасу: це могло свідчити і про лють, і про ненависть, адже тутешнє довкілля стало випробуванням навіть для його надзвичайної живучості. Я вирішив трохи підірвати його бойове завзяття.

— Ну і як це тобі — почуватись нижчим за Фекварла? — вигукнув я. майнувши під одну з небагатьох уцілілих люстр. — Його життям, здається мені. Лавлейс дорожить більше — його він сьогодні не викликав.

Джабор з-за люстри спробував пожбурити в мене закляттям Чуми, та нова хвиля енергії викривила його, і до підлоги попливла хмарка запашних квітів.

—Чудово! — зауважив я. — Тепер навчися складати з цього букети. Подарувати тобі гарну вазочку?

Навряд чи Джабор здатен оцінити такий тонкий дотеп. Мій образливий тон він, однак, уловив і навіть наважився відповісти.

— ВІН ВИКЛИКАВ МЕНЕ, БО Я ДУЖЧИЙ! — заревів він, зірвав зі стелі люстру й кинув нею в мене. Зробивши майже балетний пірует, я ухилився — і люстра розбилася об стіну, засипавши голови чарівників кришталевими друзками.

Здасться, мій витончений маневр так само не дуже вразив Джабора.

— БОЯГУЗЕ! — гаркнув він. — ТИ ТІЛЬКИ Й УМІЄШ, ЩО ВИСЛИЗАТИ, КРАСТИСЯ, ТІКАТИ Й ХОВАТИСЯ!

— Це називається «кмітливість», — відповів я, зробив ще один пірует, схопив уламок сволока й метнув ним у Джабора, наче списом. Джабор навіть не поквапився відбити удар; сволок розтрощився об його плечі й відлетів геть. Джабор кинувся вперед. Попри мою дотепну відповідь, усе моє вміння вислизати, крастися, тікати й ховатися зараз аж ніяк не ставало мені в пригоді. Поглянувши вниз, я помітив, що становище хутко погіршується. Рамутра[119] розвернувся й подався назад — туди, де стояли Лавлейс і мій хазяїн. Лавлейс задумав просту річ: хлопчисько надто вже його дратував, тож він вирішив негайно покінчити з ним. Я цілком розумів чарівника.

Лавлейс досі стискав у руці ріг, і Амулет досі висів на його шиї. Ми не добилися нічого. Чарівникову увагу слід було якось відвернути, доки Рамутра не підібрався так близько, щоб знищити хлопця. Аж тут мені сяйнула несподівана думка. Цікаво... Tа спершу слід було хоч ненадовго позбутися Джабора.

Це легше було сказати, ніж зробити. Джабор — парубійко нівроку впертий.

Ухилившись від його простягнутої руки, я майнув униз і помчав до центру зали. Сусідство зі щілиною давно вже перетворило подіум на бланманже. Довкола були порозкидані крісла й черевики, та жодної живої душі поряд не зосталося.

Я знову полинув униз. Позаду, зі свистом, за мною мчав навздогін Джабор.

Що ближче я підлітав до щілини, то дужче напружувалась моя сутність. Я відчував, що мене починає засотувати всередину. Це скидалося на той неприємний момент, коли тебе викликають. Коли ж мій терпець увірвався, я зупинився в повітрі, швидко пішов перевертом і опинився просто перед Джабором. Він наближався, витягши руки вперед, палаючи гнівом і не думаючи про будь-яку обачність. Він жадав тільки одного — встромити свої пазурі в мою сутність, роздерти мене, як оті свої жертви в давнім Омбосі[120] чи у Фінікії.

Tа я не якась там людина, що корчиться від жаху в темряві храму. Я — Бартімеус, і я не боягуз! Я стояв непорушно[121].

Джабор спускався вниз. Я прибрав борцівську позу.

Він уже роззявив пашу, щоб завити по-шакалячому..

Я змахнув крилами і рвучко підлетів. А коли Джабор пролітав повз мене, я обернувся й щосили дав йому стусана. Він надто розігнався, щоб тут-таки зупинитись—надто тепер, після моєї дружньої допомоги. Джабор гарячково молотив крилами, силкуючись загальмувати. Ось він сповільнив хід... почав з гарчанням розвертатися...

Аж тут на нього подіяло тяжіння щілини. На його шакалячому писку з’явився вираз сумніву. Він знову змахнув крилами, але ті не дуже його слухалися. Збоку скидалось, ніби Джабор пірнув у потік із патоки: з його пер спадали краплі якоїсь темно-сірої речовини, і їх несло геть. Це почала розчинятися його сутність. Джабор щосили шарпнувся — і справді трохи наблизився до мене. Я підняв угору великого пальця.

— Молодець! — вигукнув я. — Ти подолав аж п’ять сантиметрів. Ану, ще раз!