Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 68)
Джабор застосував ще одне титанічне зусилля.
— Ще сантиметр! Чудова спроба! Ще трохи, і я буду в твоїх руках!
Щоб підбадьорити Джабора, я витяг ногу й зухвало помахав нею просто в нього під носом. Джабор, гаркнувши, спробував ударити мене. Та потоки сутності струменіли вже і з його кінцівок; його м’язевий тонус змінювався щосекунди — і до того ж, не на краще. Сили його меншали, а тяжіння щілини дужчало, і Джабор почав задкувати, спершу — повільно, а потім швидше й швидше.
Якби він мав хоч краплю розуму, то перетворився б на комара чи щось подібне. Зменшившись, він зумів би вирватись із зони тяжіння. Можливо, моя дружня порада врятувала б його, та я, слово честі, був такий заклопотаний спостереженням, що навіть не подумав про це, аж поки стало запізно. Його ноги й крила вже перетворились на струмені масної темно— сірої рідини, й ця рідина, згортаючися спіраллю, текла в щілину — і далі, геть від Землі. Навряд чи це було приємно Джаборові — надто коли врахувати, що Лавлейсів наказ досі тримав його тут, — та на його обличчі не було жодної гримаси болю, сама лише ненависть. Ось такий він — вірний собі до кінця. Навіть коли його потилиця розпливлася, блискучі червоні очі продовжували мене свердлити. А потім зникли й вони: я залишився сам і ласкаво махнув йому ручкою.
Одначе марнувати час на довге прощання я не міг. У мене була ще сила-силенна справ.
— Дивовижна річ цей Амулет Самарканда.
Чи то зі страху, чи з жорстокого прагнення вкотре насолодитися своєю владою, Лавлейс далі вів розмову з Натаніелем, ніби й не звертаючи уваги на Рамутру, що невблаганно наближався до них. Натаніель повільно й приречено задкував. Він розумів, що вже не зможе нічого зробити.
— Рамутра, як бачиш, руйнує стихії, — вів далі Лавлейс. — Там, де він проходить, стихії збурюються. А це порушує світовий порядок — основу будь-якою магії. Навіть і не намагайся боротися з ним — жодна магія тут не спрацює. Ти не завдаш мені шкоди і не зможеш утекти. Рамутра все одно схопить тебе. Та Амулет має силу, рівну й протилежну Рамутриній. Тому я в безпеці. Навіть якщо Рамутра піднесе мене до рота й на мене спаде все шаленство хаосу, я не відчую нічого.
Демон тим часом подолав уже половину дороги й тепер прискорював кроки. Він уже витяг свою величезну прозору руку в бік Натаніеля. Можливо, Рамутрі кортіло скуштувати, який хлопець на смак.
— Цей план запропонував мій любий наставник, — додав Лавлейс. — Він був, як 1 завжди, його натхненником. А зараз він спостерігає за нами.
— Ви про Скайлера? — навіть на порозі смерті Натаніеля огорнула зловтіха. — Навряд. Він лежить мертвий — отам, нагорі.
Почувши це, Лавлейс уперше втратив самовладання. Посмішка зникла з його обличчя.
— Ось так, — підтвердив Натаніель. — Я не просто втік від нього. Я його вбив.
Чарівник зареготав:
— Не бреши мені, хлопчику..
Аж тут із-за Лавлейсової спини пролунав жіночий голос — сумний і лагідний:
— Саймоне!
Чарівник озирнувся. Позаду, зовсім поруч, стояла Аманда Кеткарт. Її елегантна сукня була брудна й пошматована, зачіска розтріпалася, волосся набуло вишневого відтінку. Вона простягала руки до Лавлейса у відчайдушному благанні:
— О, Саймоне! Що ти робиш?
Геть поблідши, Лавлейс обернувся до жінки.
— Відійди! — крикнув він із панічним страхом. — Геть від мене!
З очей Аманди Кеткарт заструменіли сльози:
— Як ти міг, Саймоне! Невже я теж помру?
Вона похитнулася. Чарівник підняв руки, намагаючись відштовхнути її. Йому було вкрай ніяково.
— Амандо... М-мені шкода. Але так... так треба.
— Ні, Саймоне! Ти ж обіцяв мені!
Забутий усіма Натаніель тихенько підступив до чарівника. Лавлейсова зніяковілість тим часом обернулася на гнів.
— Геть від мене, жінко! Зараз я накажу демонові розірвати тебе на клапті! Поглянь — він уже біля тебе!
Аманда Кеткарт не поворухнулася. Здавалося, що їй до всього байдуже.
— Як ти міг так учинити зі мною, Саймоне? Після всього, що ти казав... Ти безчесний!
Натаніель підступив ще на крок. Над ним уже височіли Рамутрині обриси.
— Амандо, попереджаю тебе...
І тоді Натаніель стрибнув. Його пальці ковзнули Лавлейсовою шиєю і зімкнулись на чомусь твердому, холодному й гнучкому. На ланцюжку Амулета. Натаніель щодуху рвонув його. Голова чарівника хитнулась назад, а потім якась ланка не витримала, й ланцюжок залишився в Натаніелевій руці.
Лавлейс несамовито скрикнув.
Натаніель відскочив і покотився підлогою. Ланцюжок опинився просто в нього перед очима. Хлопець обома руками вчепився в маленький тонкий овальний медальйон, що висів посередині розірваного ланцюжка, і відчув, що тягар, який досі гнітив його, зник — так, ніби чийсь нещадний погляд, обернений на нього, перейшов на когось іншого.
Лавлейс, оговтавшись від нападу, кинувся на хлопця... тобто хотів кинутись, але його стримали тонкі жіночі руки.
— Саймоне, зачекай! Невже ти хочеш ударити цього бідолашного, милого хлопчика?!
— Амандо, ти збожеволіла! Відчепися! Амулет... мені треба...
Якусь мить він борсався, видираючись із обіймів жінки, що вчепилася в нього з відчайдушною силою, а тоді помітив істоту, яка височіла над ними. Лавлейсові підкосилися ноги: Рамутра був уже поряд — від його сусідства одяг і волосся людей лопотіли в примарному буревії. Повітря довкола затріскотіло, ніби наелектризоване.
Лавлейс позадкував і мало не впав.
— Рамутро! Я наказую тобі... Хапай цього хлопця! Він украв Амулет! Він не має права на його захист!
Та в голосі його не було переконання. Велетенська прозора рука потяглася вперед. Аж зненацька Лавлейс передумав:
— Облиш хлопчиська! Хапай цю жінку! Візьми її першою!
Рука на мить зупинилася. Лавлейс шаленим зусиллям вирвався з Амандиних обіймів.
— Ось! Бачиш? Ось вона! Хапай її!
Аж тут нізвідки і водночас звідусіль долинув голос, мовби величезний натовп говорив хором:
— Я НЕ БАЧУ НІЯКОЇ ЖІНКИ. ТІЛЬКИ ДЖИНА, ЩО ШКІРИТЬСЯ.
Лавлейсове обличчя скам’яніло. Він обернувся до Аманди Кеткарт: та дивилася на нього з мукою й благанням в очах. Однак під Лавлейсовим поглядом її риси почали змінюватись. На її вустах заграла посмішка — зловтішна й переможна. А потім жінка блискавично витягла магічний ріг із занімілих Лавлейсових пальців. Далі Аманда Кеткарт підскочила, зникла — і під самісінькою стелею, зачепившись хвостом за люстру, загойдалась мавпа. І заходилась вимахувати рогом, дражнячи переляканого чарівника.
— Можна, я візьму його собі? — обізвалась мавпа. — Там, куди ти зараз вирушиш, він тобі не знадобиться.
Сили враз покинули Лавлейса. Він зблід, мов попіл. Плечі його поникли. Він ступив до Натаніеля, немовби прагнучи забрати Амулет назад... Та ось велетенська рука опустилася, зімкнулася й підняла чарівника в повітря. Що вище піднімався Лавлейс, то помітніше змінювалось його тіло. А Рамутрина голова нахилилася до нього. Видно було, як у ній відкрилося щось таке, що могло бути ротом.
За мить Саймон Лавлейс зник.
Демон зупинився, щоб поглянути на втішену мавпу, та вона зникли тієї самої секунди. Тоді Рамутра, не звертаючи жодної уваги на Натаніеля, що досі лежав на підлозі, повільно обернувся до чарівників, які юрмились у протилежному кінці зали.
Над вухом у Натаніеля пролунав знайомий голос:
— Двоє готові. Залишився один.
Мене так надихнула моя чудова витівка, що я наважився прибрати подобу Птолемея, коли Рамутра відвернувся. З Джабором та Лавлейсом було покінчено; зоставалося дати собі раду тільки з цією великою сутністю. Я копнув свого хазяїна черевиком у бік. Він лежав на спині й тулив Амулет Самарканда до своїх брудних грудей, наче мати — дитину. Я поклав ріг біля нього.
Хлопчина з зусиллям сів.
— Лавлейс... ти бачив?
— Умгу, не дуже приємне видовище.
Хлопець встав. Його очі палали дивним блиском — наполовину страхом, наполовину радістю.
— Я
— Так, — хутко відповів я. — Молодець. Одначе Рамутра і досі тут, і нам не можна гаяти ані хвилини, якщо ми хочемо щось зробити.
Я поглянув у дальній кінець зали. Моя радість умить померкла. Міністри, що зібралися тут, тепер являли собою жалюгідну купку бідолах. Дехто закляк, занімів і зіщулився; дехто висаджував двері чи бився з колегою за можливість знайти місце якомога далі від Рамутри. Огидна картина. Все одно, що спостерігати за бійкою щурів у каналізації.
Крім огиди, ця сцена навіяла мені серйозний неспокій. Здавалося, що жоден з них не зміг би зараз прочитати складне закляття Звільнення.
— Ну ж бо! — сказав я. — Поки Рамутра забере ще кількох, решті ми допоможемо отямитись. Хто з них якнайшвидше пригадає закляття?
Хлопчина скривився: