Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 70)
Це дало нову зачіпку. Мій хазяїн негайно повідомив, що цього ранку бачив саме такого чоловіка, який виїздив із садиби. До лондонської поліції, а також до поліції довколишніх графств, негайно помчали гінці з описом прикмет цього незнайомця.
Коли всіх можливих заходів було вжито, Деверо з міністрами призволилися до шампанського, холодного м’яса та фруктового желе і нарешті вислухали історію мого хазяїна як слід. Що то була за історія! Оце то побрехеньку він вигадав! Навіть мене — з моєю давньою звичкою до людської нещирості — вразила зухвала брехня цього хлопчини. Правду кажучи, він мав-таки що приховувати: скажімо, те, що він сам поцупив Амулет, чи мою невеличку сутичку з Шолто Пінном. Та без більшої частини цієї брехні можна було пречудово обійтись.
Я тихенько сидів на його плечі й слухав, як мене називають «бісеням» (п'ять разів), «різновидом фоліота» (двічі) або навіть «гомункулом»[128] (один раз). Тільки уявіть таку образу!
Tа й то був ще не кінець. Хлопець повідав (скорботно вирячивши очі), що його любий наставник Артур Андервуд давно вже підозрював Саймона Лавлейса, однак не міг роздобути жодного доказу. Так тривало аж до того фатального дня, коли Андервуд випадково дізнався, що Лавлейс володіє Амулетом Самарканда. Перш ніж він повідомив про це поліцію, Лавлейс та його джин самі завітали до Андервуда з наміром убити його. Андервуд разом зі своїм вірним учнем — Джоном Мендрейком — боронились як могли, і навіть пані Андервуд зробила свій внесок, героїчно намагаючись зупинити Лавлейса. Та все було марно. Подружжя Андервудів загинуло, а Натаніелеві довелося втікати, рятуючи своє життя: йому допомогло одне бісеня. Коли хлопець усе це розповідав, з його очей текли сльози, ніби він і справді вірив в усю цю нісенітницю.
На цьому головна частина його брехні скінчилася. Не маючи змоги довести Лавлейсову провину, Натаніель вирушив до Гедлгем-Голлу, сподіваючись якимось чином запобігти страшному злочинові. І тепер він щасливий, що йому вдалося врятувати життя високоповажних урядовців його країни... й таке інше. Слово честі, біс — і той би заплакав.
Та вони це проковтнули. Проковтнули без жодного слова. Мій хазяїн ще раз швиденько попоїв, сьорбнув шампанського — і його повезли до Лондона міністерським лімузином, назустріч новим допитам.
Я, звичайно, вирушив разом з ним. Ще бракувало, щоб він зник з моїх очей! Він — мій боржник, за ним — невиконана обіцянка.
44
Кроки служника на сходах затихли. Ми з хлопцем озирнулися.
— Мені більше до вподоби твоя колишня кімната, — зауважив я. — Тут смердить. І навіть поворухнутись місця немає.
— Нічого тут не смердить.
— Смердить. Свіжою фарбою, пластиком та всілякими новими штукенціями. Хоча тобі, здається, це саме до душі. Авжеж, пане Мендрейку?
Хлопчина не відповів. Він підійшов до вікна і виглянув надвір.
Був другий вечір після великого виклику демона в Гедлгем-Голлі, й відтоді мій хазяїн уперше залишився на самоті. Більшу частину минулої доби він провів за розмовами з міністрами й поліцією, переказуючи свою історію і, безперечно, щоразу додаючи нових побрехеньок. Я тим часом стовбичив на вулиці[129] і аж тремтів з нетерплячки. Коли хлопця залишили на ніч у Вайтголлі, в особливій спальні — а Вайтголл охороняють нівроку добре, — я хвилювався ще дужче. Поки він там хропів, я мусив тинятися надворі. Треба було переговорити з ним, а нагоди ніяк не траплялось.
Та нарешті ще один день минув, і майбутнє хлопчини було визначено. Службовим автомобілем його відвезли до будинку його нової наставниці — сучасного особняка на південному березі Темзи. Вечерю мали подати о пів па дев’яту; наставниця чекатиме на учня в їдальні о восьмій п’ятнадцять. Отже, ми з Натаніелем маємо вільну годину. Я сподівався, що її нам вистачить.
Меблі в кімнаті були звичайнісінькі: ліжко, письмовий стіл, шафа на одяг (цього разу — вмонтована в стіну), книжковий стелаж, тумбочка й стілець. За дверима — невеличка ванна кімнатка. На біленій стелі — потужний електричний світильник, у стіні — віконце. Надворі місячне світло вигравало на водах Темзи. Хлопчина дивився на будівлю Парламенту, розташовану майже навпроти, і на його обличчі застиг дивний вираз.
— Звідси до нього набагато ближче, — зауважив я.
— Так. Вона б пишалася мною... — він обернувся й виявив, що я тим часом прийняв подобу Птолемея і розлігся на його ліжку. — Ану, забирайся геть! Я не хочу терпіти твої страшні... Ого! — він помітив книжку на полиці, що висіла над ліжком. — «Компендіум Фауста»! Мій особистий примірник! Чудово! Андервуд забороняв мені навіть торкатись цієї книжки.
— Не забувай, що Фаустові вона не принесла нічого хорошого...
Та він не чув мене, тільки перегортав сторінки.
— Дивовижно... Моя наставниця каже, що я можу вправлятись у дрібних закляття просто тут, у своїй кімнаті!
— Еге ж, еге ж... Твоя люба нова наставниця, — я сумно хитнув головою. — Ти задоволений нею?
Хлопчина рішуче кивнув:
— Панна Вайтвел дуже могутня. Вона мене багато чого навчить. І належною мірою мене шануватиме.
— Ти так гадаєш? І справді вважаєш її за шляхетну чарівницю?
Я скривився. Моя давня знайома Джесіка Вайтвел — сухорлява, мов кочерга, голова Служби безпеки й Лондонського Тауера, хазяйка Скорботної Кулі. Еге ж, вона таки могутня. Безперечно, вже те, що Натаніеля доручили її ласкавій опіці, свідчить про високу думку влади щодо цього хлопчиська.
Звичайно, вона буде не таким наставником, як Артур Андервуд, і подбає, щоб Натаніелеві таланти не пропадали даремно. А от як це вплине на його вдачу — це вже інше питання. Та будь-що він отримав саме те, чого заслуговує.
— Вона каже, що на мене чекає велике майбутнє, — провадив тим часом хлопець, — якщо я поводитимусь як слід і завзято працюватиму. Каже, що сама наглядатиме за моїм навчанням — і врешті, якщо все піде як треба, я невдовзі служитиму десь у міністерстві, щоб набути досвіду.
Його очі знову переможно спалахнули, й мені тут-таки захотілося подратувати його. Я позіхнув на ввесь рот і вмостився на подушці, та він заговорив далі:
— Вона казала, що там немає жодних обмежень за віком, тільки за здібностями. Я говорив їй, що хотів би взяти участь у роботі Міністерства внутрішніх справ — того відділу, що займається розшуками Спротиву. Ти чув, що тут скоїли ще один напад, поки нас не було в Лондоні? Підірвали кабінет у Вайтголлі. Поки що ніхто нічого не виявив, але я присягаюся, що зумію викрити цих негідників. Насамперед спіймаю Фреда, Стенлі... і оте дівчисько. Розв’яжу їм язики, а тоді...
— Не поспішай, — обірвав я хлопця. — Хіба тобі мало подвигів? Подумай: ти вбив двох чарівників, схиблених на владі, врятував сотню чарівників, так само схиблених на владі... Ти й так герой!
Та мої кпини пропали марно.
— От і пан Деверо казав те саме.
Я рвучко підхопився і обернувся до вікна, приставивши до вуха долоню.
— Послухай-но! — вигукнув я.
— Що?
— Захоплений гомін натовпу!
Він спохмурнів:
— Що ти маєш на увазі?
—Те, що уряд воліє мовчати про цю історію. Де фотографи? Де репортери? Я думав, що твій портрет сьогодні прикрашатиме першу сторінку «Таймсу». Їм слід було б розпитувати тебе про твоє життя, урочисто вручити тобі медаль, випустити марки з твоїм обличчям... Де це все, га?
Хлопчина пирхнув:
— Вони мовчать про це з міркувань безпеки. Так мені пояснили.
— Не з міркувань безпеки, а з тих міркувань, щоб не виставити себе за дурнів. «ДВАНАДЦЯТИРІЧНИЙ ХЛОПЧИК РЯТУЄ УРЯД» — тільки уяви такий заголовок! Увесь Лондон реготатиме. А цього не хочеться жодному чарівникові — повір мені. Коли з чарівників сміються, це стає початком їхнього кінця.
Хлопчисько самовдоволено посміхнувся. Він був ще надто молодий, щоб це зрозуміти.
— Нам слід боятись не простолюдинів, — сказав він, — а змовників. Тих, кому пощастило втекти. Панна Вайтвел каже, що цього демона мали викликати щонайменше чотири чарівники. Отож, крім Лавлейса, Скайлера та Лайма, там мусив брати участь ще хтось один. Лайм утік, а того чарівника з рудою бородою не бачили ні в портах, ні на аеродромах. Це справжня таємниця. Я певен, що Шолто Пінн тут теж доклав рук, але сказати цього не можу — після того, що ти влаштував у нього в крамниці.
— Авжеж, — погодився я, закинувши руки за голову й замислено дивлячись на нього. —Тобі, гадаю, й справді є що приховувати. Скажімо, мене — твоє «бісеня» — і всі мої подвиги. І те, що
Хлопець почервонів і вдав, ніби щось терміново шукає в шафі. Я встав і підійшов до нього.
— До речі, я помітив, що ти у своїй версії подій віддав панові Андервуду провідну роль, — додав я. — Цікаво, навіщо? Хотів позбутися докорів сумління?
Він хутко обернувся. Його обличчя почервоніло ще дужче.
— А коли й так, то що? — огризнувся він.
Я серйозно поглянув на нього.
— Tи сказав, що помстишся за себе Лавлейсові, — мовив я, — і ти виконав свою обіцянку. Можливо, це трохи втамує твій біль... я цього щиро сподіваюся, хоч і не знаю напевно. Але ти так само пообіцяв звільнити мене, коли я допоможу тобі впоратися з Лавлейсом. Лавлейс нині мертвий, а ти досяг, принаймні у власних очах, нечуваних раніше висот. Зараз саме час виконати цю обіцянку, Натаніелю. Відпусти мене.
Хлопець якусь хвилину помовчав.