Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 64)

— Мерщій! — наказав джин. — Двері відчинено. Вперед!

Найманець прискорив кроки.

— Зупиніть цього хлопчиська!

Проте Натаніель уже наступив закаблуком лакеєві на ногу. Лакей, скрикнувши з болю, відпустив хлопця. Натаніель штовхнув двері й протиснувся до зали.

Комаха на його вусі аж підскочила:

— А тепер зачини двері!

Натаніель ще раз штовхнув двері — тепер уже назад, однак лакей налягав на них усім тілом. Двері поволі почали відчинятися.

А потім до хлопця долинув найманців голос, лагідний і запобігливий:

— Облиш. Хай собі йде. Він заслужив цю долю.

Лакей відійшов, і Натаніель нарешті зміг зачинити двері. Клацнули й крутнулися замки.

Над вухом у хлопця знову зашепотів голосок:

— Це недобрий знак.

41

Відтоді, як ми увійшли до фатальної зали і її було запечатано, події почали розгортатися з шаленою швидкістю. Хлопчисько, гадаю, навіть не зумів оцінити ситуації, перш ніж вона невідворотно змінилася, але мої відчуття, звичайно ж, набагато досконаліші. За одну найкоротшу мить я взяв до уваги всі подробиці.

Насамперед, де ми опинилися? За замкненими дверима, скраю круглої скляної підлоги: скло не дуже гладеньке, щоб по ньому не ковзало взуття, та водночас досить прозоре, щоб під ним було видно чудовий килим. Хлопчисько стояв просто над краєм килима — облямівкою, прикрашеною переплетеними виноградними лозами. Уздовж стін на рівній відстані один від одного стовбичили байдужі лакеї з переносними столиками, заставленими тістечками й напоями. Далі півколом стояли крісла — ті самі, що я бачив у вікні: тепер вони порипували під вагою сідниць чарівників. Самі ж чарівники відсьорбували з келихів і неуважно слухали оту жінку — Аманду Кеткарт, що стояла на подіумі в центрі зали й вітала гостей. З-за її плеча виглядало невиразне обличчя Саймона Лавлейса.

Жінка тим часом провадила:

—... і, нарешті, я хочу звернути вашу увагу на килим у вас під ногами. Ми замовили його з Персії. Думаю, що це найбільший килим в усій Англії. Також я сподіваюся, що кожен з вас, уважно придивившись, відшукає на цьому килимі себе самого.

Схвальний гамір. Поодинокі вигуки.

— Отже, сьогодні дебати триватимуть до шостої вечора. Потім, у перерві, ми повечеряємо в шатрах надворі. Там ви зможете побачити виступ латиських жонглерів мечами.

Захоплений гомін.

— Дякую. Тепер я передаю слово нашому справжньому господареві — панові Саймону Лавлейсу!

Напружені, гучні оплески.

Поки жінка бубоніла на подіумі, я був заклопотаний — шепотів хлопцеві на вухо[111]. Зараз я прибрав подобу воші — найдрібнішої тварини, що спала мені на думку. Чому? Бо я волів не потрапляти на очі афритові доти, доки без цього можна було обійтися. Вона (то була афритка) зараз являла собою єдину істоту з Іншого Світу в цьому залі (з міркувань чемності на час зібрання бісів інших чарівників порозпускали), але згідно з умовами виклику вона сприйняла б мене як загрозу.

— Це наша остання нагода, — зауважив я. — Хай там що Лавлейс задумав, він зробить це зараз, поки африт не зачув ауру Амулета. Амулет висить у Лавлейса на шиї. Може, підкрадешся до нього й витягнеш цяцьку з-під його сорочки? Це підбадьорить чарівників.

Хлопець кивнув і почав краєчком обходити натовп. Лавлейс тим часом завів свою облесливу промову:

— Пане прем’єр-міністре, пані й панове, дозвольте сказати вам, яка це честь для мене...

Ми були вже скраю аудиторії, й перед нами відкрився шлях до подіуму. Хлопчина чвалом рушив уперед, а мені довелося бути за вершника на старанному, хоч і недолугому коні.

Та щойно він проминув перше крісло, як чиясь сухорлява рука вхопила його за комір.

— Куди це ти мчиш, служко?

Я впізнав цей голос, він пробудив у мене прикрі спогади про Кулю Скорботи. Так, то була Джесіка Вайтвел, з її запалими щоками й підстриженим білявим волоссям. Натаніель шарпонувся. Я, не гаючи часу, виліз із його вуха й поповз м'якою білою шкірою до руки, що вчепилася хлопцеві в комір.

— Пустіть... мене! — крутячись, вигукнув Натаніель.

— ... яка це честь і радість для мене... — Лавлейс нічогісінько не чув за своєю промовою.

— Як ти смієш переривати це зібрання?

Гострі нігті Джесіки жорстоко впилися хлопцеві в шкіру. Воша тим часом поволі наближалася до її тонкого блідого зап’ястка.

— Ви нічого... не розумієте! — кричав Натаніель. — У Лавлейса...

— Замовкни, виродку!

—... радий бачити вас усіх. Шолто Пінн просить у вас пробачення: він нездужає...

— Накинь на нього Пута, Джесіко, — порадив чарівник із сусіднього крісла. — Поговоримо з ним пізніше.

Я вже був на її зап’ястку, на його зовнішньому боці з синіми прожилками вен.

Воша була замалою для мого наміру. Я перетворився на жука-рогача і смачно вщипнув своїми гострими рогами Джесіку.

Від її вереску задзеленчали підвіски на люстрах. Вона відпустила Натаніеля, і той кинувся вперед, та так рвучко, що я мало не звалився з його шиї. Лавлейс, перервавши промову, обернувся й вирячив очі.

Всі поглянули в наш бік.

Натаніель підняв руку.

— Подивіться! — прохрипів він: пальці Джесіки мало не задушили його. — У Лавлейса Аму..

Хлопця накрила сітка, сплетена з білих ниток. Джесіка опустила руку й піднесла скривавлений зап’ясток до вуст.

—... лет Самарканда! Він хоче вбити вас усіх! Не знаю як, але це буде щось жахливе і...

Жук—рогач утомлено ляснув хлопця по плечу.

— Не марнуй сил, — сказав я. — Ніхто тебе не чує. Вона запечатала нас[112].

Хлопчисько спантеличено поглянув на мене.

— Що, ніколи не потрапляв у таку халепу? А іншим частенько завдавав її.

Я заходився спостерігати за Лавлейсом. Він пильно дивився на хлопця, і я помітив у його погляді сумнів та гнів. А потім він поволі відвернувся, щоб продовжити промову. Кахикнув, чекаючи, доки вщухне гомін у залі. А сам тим часом нишпорив у схованці на трибуні...

Хлопчина в паніці гамселив кулаками по пружній стіні Пут.

— Заспокойся, — порадив я. — Зараз я перевірю їх. У Путах часто трапляються слабкі ланки. Якщо я знайду таку ланку, то ми вийдемо на волю.

Перетворившись на муху, я закружляв усередині Пут, шукаючи в них прогалини.

— У нас обмаль часу!..

— Просто дивись і слухай, — лагідно сказав я, щоб заспокоїти хлопця.

Та мені й самому було тривожно, хоч я цього й не показував. Хлопчина казав щиру правду: часу нам справді бракувало.

— У нас обмаль часу!.. — почав Натаніель.

— Замовкни й дивись!

Муха з шаленим дзижчанням закружляла їхньою в’язницею. У цьому дзижчанні справді було чути тривогу.

В Путах було так тісно, що Натаніель ледве міг поворушити пальцями: місця для чогось більшого просто не вистачало. Так, ніби ти опинився всередині саркофага чи «залізної діви». Щойно хлопець про це подумав, як його огорнув шалений страх перед замкненим простором. Ледве тамуючи крик, Натаніель глибоко зітхнув і зосередився на тому, що відбувалося довкола.

Після того, як несподівану перешкоду було усунуто, увагу чарівників знову привернув Лавлейс, що спокійненько вів далі:

— Своєю чергою, я хотів би подякувати леді Аманді за те, що вона ласкаво надала нам для конференції цю чудову залу... До речі, дозволю собі звернути вашу увагу на цю дивовижну стелю з її колекцією безцінних люстр. їх було знайдено в руїнах Версаля після Французьких воєн. Зроблено їх із кристалів адамантину. Їхній творець...

Лавлейс довго розводився про ці люстри. Чарівники позадирали голови, поодинці висловлюючи захоплення. Розкішна стеля справді неабияк зацікавила їх.

— Ти ще не знайшов слабку ланку? — запитав у мухи Натаніель.