Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 44)
Хлопчина прикусив язика. Лавлейс — злочинець! Хтозна, на що він здатен? Нехай Андервуд прийме всю ганьбу на себе — він цього заслуговує. Він ніколи не заступався за учня, звільнив панну Лютієнс... нехай тепер він теж постраждає. Зад ля того Натаніель і заховав Амулет у кабінеті наставника — щоб захиститись, якщо з’явиться Лавлейс. Отож найкраще буде просто відійти вбік, як і радив джин. І в разі потреби приготуватись тікати...
Натаніель знесилено затулив очі долонями.
Він не міг тікати. Не міг ховатися. Це порада демона — зрадливого й підступного. Чесний чарівник не тікає й не ховається. Якщо він покине свого наставника наодинці з Лавлейсом, як йому самому далі жити? Якщо його наставник постраждає, пані Андервуд теж страждатиме, а цього Натаніель дозволити не міг. Ні, втечею тут не зарадиш. Тепер, коли настала критична мить, хлопець — на свій жах та подив — раптом зрозумів, як йому діяти. Він має втрутитись, і хай там що.
Від самої думки про те, що йому зараз треба зробити, Натаніелеві стало зле. І все-таки він змусив себе зрушити з місця й, хитаючись поплентався вперед. Крок через поріг, крок до сходів, по кроку на кожну сходинку..
За кожним кроком здоровий глузд аж благав Натаніеля обернутись і кинутись навтьоки. Та хлопець не піддавався. Його втеча згубить пані Андервуд. Він повинен піти й сказати правду, хоч би до чого це призвело.
Двері кабінету було відчинено, вогняне закляття — розряджено. Зсередини линуло жовте світло.
Натаніель закляк на порозі, його розум ніби щось вимкнуло. Хлопчина не усвідомлював, що саме він робить.
Він штовхнув двері й ступив усередину — саме тієї миті, коли Амулет було знайдено.
Лавлейс з Андервудом стояли біля шафи, спинами до Натаніеля. Дверцята шафи було відчинено. Просто перед хлопцем Лавлейс нетерпляче подався вперед, наче кіт на полюванні, щось ухопив у шафі й переможно скрикнув. А потім поволі обернувся і тицьнув свою здобич під ніс мертвотно—блідому Андервуду.
У Натаніеля поникли плечі.
Яким маленьким і мізерним здавався Амулет Самарканда на тоненькому золотому ланцюжку, що його стискав у руці Лавлейс! Амулет гойдався в повітрі й виблискував.
Лавлейс посміхнувся:
— Так, так. Ну, й що це в нас таке?
Спантеличений Андервуд затрусив головою, не вірячи власним очам. За ці кілька секунд він немовби постарів.
— Ні, — прошепотів він. — Це чиїсь хитрощі... Ви кепкуєте з мене...
Лавлейс навіть не поглянув на нього. Він дивився тільки на свою здобич.
— Не можу уявити, про що ви думали, коли зважились на таке, — промовив він. — Самого виклику Бартімеуса вистачило б, щоб висотати з вас усі сили.
— Я ж казав, — прошепотів Андервуд у відповідь, — я нічого не знаю ні про цього Бартімеуса, ні про цю річ, ні про те, як вона сюди потрапила.
Аж тут Натаніель почув ще один голос, тонкий і кволий, — свій власний.
— Він каже правду, — мовив хлопчина. — Це я взяв Амулет. Вам потрібен я.
Тиша, що запанувала після цих слів, тривала майже п’ять секунд. Обидва чарівники рвучко обернулись і вражено вирячились на хлопця, роззявивши роти. Брови пана Андервуда поповзли вгору, потім — униз, тоді — знову вгору, віддзеркалюючи крайнє приголомшення. На Лавлейсовому обличчі застигло нерозуміння.
Натаніель скористався цією нагодою і підійшов ближче.
— Це я, — повторив він. Тепер, коли все було зроблено, голос його лунав упевненіше.—Він нічого про це не знає. Облиште його.
Андервуд кліпнув і хитнув головою. Здавалося, що він не вірить ні власним очам, ні вухам. Лавлейс стояв непорушно, не зводячи з хлопця очей. Амулет Самарканда погойдувався в його нерухомих пальцях.
Натаніелеві пересохло в горлі і він кахикнув. Він боявся навіть думати, що буде далі. Коли він наважився зізнатися, то не думав про наслідки цього кроку. Десь у кімнаті причаївся його слуга, тож він не цілком беззахисний. Якщо знадобиться, Бартімеус напевно допоможе йому.
Аж нарешті його наставник заговорив:
— Що ти тут торочиш, дурню? Ти навіть не знаєш, про що ми сперечаємось! Негайно забирайся геть! — Аж тут йому сяйнула думка: — Стій... Як це ти вибрався з комори?
Похмуре Лавлейсове лице зненацька скривилося у дивній посмішці. Він тихенько засміявся:
— Хвилинку, Артуре. Можливо, ви надто поспішаєте з висновками.
На мить до Андервуда повернулася його звичайна дратівливість:
— Не кажіть дурниць! Цей шмаркач не може бути злочинцем! Він не зміг би обминути навіть мого вогняного закляття, що вже казати про вашу систему захисту.
— І викликати джина чотирнадцятого рівня, — пробурмотів Лавлейс. — Це теж занадто.
— Еге ж. Це просто нісеніт... — Андервуд закашлявся на півслові. В очах його майнули блискітки. — Стривайте—но... може... невже таке можливо? Саме сьогодні, Лавлейсе, я спіймав цього вилупка з обладнанням для виклику демона, а на підлозі його кімнати було намальовано пентакль Адельбранда! А ще я знайшов там хитромудрі книжки, скажімо, «Вуста Птолемея»... Я думав, що його взяла нетерплячка, і він зазнав невдачі... Чи, може, я помилився?
Саймон Лавлейс не відповів нічого. Він пильно дивився на хлопчину.
— А годину тому, — провадив Андервуд, — я виявив, що він підглядав за мною в кабінеті. У нього було магічне дзеркало, хоч я йому ніколи не давав подібних речей. Якщо він здатен на таке, то хтозна, які ще злочини він міг скоїти?
— Навіть якщо так, — спокійно зауважив Лавлейс, — навіщо йому красти в мене цю річ?
Натаніель бачив з поведінки свого наставника, що той не впізнав Амулет Самарканда. Це незнання могло врятувати Андервуда. Та чи повірить Лавлейс, що він, Натаніель, теж нічого не знає про Амулет? Хлочина поспіхом заговорив — так, щоб його голос лунав по—дитячому:
— Це... це просто жарт, сер. Жарт. Я хотів помститись вам за те, що ви мене тоді відлупцювали. Я звелів демонові взяти щось у вас... що він тільки зможе. Хотів заховати цю річ у себе, аж доки підросту... і з’ясую, для чого вона і як нею користуватися. Я думав, що вона не дуже цінна, сер. Мені щиро жаль, якщо я завдав вам якихось прикрощів...
Він замовк, із болем відчуваючи, як непереконливо все це звучить. Лавлейс мовчки зирив на нього, і Натаніель ніяк не міг зрозуміти, що ж той думає.
Зате наставник повірив йому відразу, і тут-таки вихлюпнув свій гнів.
— Це остання крапля, Мендрейку! — крикнув він. — Я віддам тебе під суд! Навіть якщо тебе не ув’язнять, я вижену тебе геть! На вулицю! Ніхто не візьме тебе на роботу! Ти перетворишся на жебрака, на простолюдина!
— Так, сер.
Натаніель зараз погоджувався на
— Я можу лише попросити у вас пробачення, Лавлейсе, — Андервуд трохи опанував себе й гордовито випнув груди. — Ми обидва постраждали. Мене він зрадив, а у вас украв цей могутній скарб, цей амулет...
Він поглянув на невеличкий овальний медальйон, який звисав з Лавлейсового кулака, і в несподіваному фатальному усвідомленні зрозумів, що це за річ. І коротко, гарячково вдихнув крізь зуби повітря. Звук вийшов тихий, але Натаніель виразно розчув його. Лавлейс не поворухнувся.
Андервудове обличчя зблідло. Він хутко позирнув на Лавлейса, щоб переконатись, чи помітив той що-небудь. Натаніель мимоволі зробив те саме. У його скронях пульсувала кров, та хлопець усе одно почув, як Андервуд намагається говорити далі:
— І ми... ми обидва повинні тепер простежити, щоб його було належно покарано. Так, покарано. Він шкодуватиме за тим днем, коли все це замислив...
Молодий чарівник підняв руку. Андервуд умить замовк.
— Гаразд, Джоне Мендрейку, — мовив Саймон Лавлейс. — Тобі
Андервуд спробував щось сказати, та Лавлейс обірвав його:
— Зачекайте, друже. Я хочу послухати, що скаже хлопець.
— Просто він не був винен, — холодно промовив Натаніель. — Він нічого не знав. Ворожнеча була між вами та мною, навіть якщо ви про це не підозрювали. А він тут ні до чого. Ось чому я втрутився.
Хлопчина знітився, і йому здалося, що всі його зусилля були марні. Лавлейс зареготав:
— Що це, така собі дитяча щирість? Подібного, власне, я й сподівався. Вчинок нівроку шляхетний, авжеж. Героїчний, хоч і дурний. Звідки ти понабирався такого? Напевно, не від Андервуда.
— Я вас обікрав, бо ви скривдили мене, — провадив Натаніель. — Я сам хотів помститись вам. От і все. Покарайте мене, якщо хочете. Мені байдуже.
З-під понурої покори в Натаніелевій душі визирнув паросток надії. Може, Лавлейс усе—таки не зрозуміє, що вони знають про Амулет? Призначить якесь покарання й піде собі.
Андервуд, вочевидь, плекав ту саму надію. Він нетерпляче вхопив Лавлейса за руку:
— Саймоне, ви ж самі бачите, що я тут ні в чому не винен! Це все отой хитрий, підступний хлопчисько. Робіть з ним, що хочете. Карайте за злочин, як вважаєте за потрібне. Я надаю вам тут цілковиту волю.