Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 43)

Старий з викликом настовбурчив бороду:

— Геть із мого дому.

Саймон Лавлейс провадив:

— Навряд чи варто нагадувати про те, які в мене можливості. Якщо ви вгамуєтесь і розмовлятимете спокійно, ми обійдемося без непотрібних сцен.

— Мені нема про що розмовляти з тобою. Всі твої звинувачення — брехня!

— Ну, коли вже так...

Саймон Лавлейс ляснув пальцями. Його біс зіскочив на обідній стіл з червоного дерева і, кривляючись, напружився. Кінчик його хвоста збільшився і врешті перетворився на зазублені вила. Біс замислено крутнув хвостом: вила увійшли в поліровану дошку, наче ніж у масло, й простромили її наскрізь. Біс весело помчав столом, тягнучи хвоста за собою і розтинаючи дошку навпіл. Андервуд вибалушив очі. Лавлейс посміхнувся:

— Що, Артуре? Сімейна коштовність? Так я й думав...

Біс уже добіг до протилежного кінця стола, коли в двері зненацька постукали. Чарівники озирнулися. Біс зупинився. Увійшла пані Андервуд із тацею.

— Ось і чай! — сказала вона. — 3 пісочним печивом. Артур дуже любить його, пане Лавлейсе. Я поставлю тацю, гаразд?

Чарівники й біс мовчки дивилися, як господиня наближається до столу. Вона обережно поставила важку тацю між тріщиною, що розколола дошку, й тим краєм, біля якого стояв Андервуд. У тяжкій мовчанці пані Андервуд переставила з таці на стіл великого порцелянового чайника (невидимому бісові довелося трохи позадкувати), дві чашки, дві тарілки, кошичка з печивом і срібні ложечки з найкращого її набору. Край стола помітно нахилився під вагою посуду й тихенько затріщав.

Пані Андервуд забрала тацю і всміхнулася до гостя.

— Призволяйтеся. пане Лавлейсе. Ви такий худорлявий, що вам не завадить трохи поповнішати.

Під її пильним поглядом Лавлейс узяв з кошичка коржик. Стіл хитнувся. Молодик відповів господині кволою усмішкою.

— От і чудово. Якщо захочете ще чаю, покличте мене.

Забравши тацю, пані Андервуд хутко рушила до дверей. Обидва чарівники дивились їй услід.

Двері зачинилися.

Чарівники й біс водночас обернулись назад до столу.

Останній уцілілий шматок дерева, що з’єднував дві половини дошки, гучно розколовся. Цілий край стола — з чайником, чашками, тарілками, кошичком на печиво та срібними ложечками — осів аж до підлоги. Біс пурхнув у повітря і майнув на камінну полицю, за букет із засушених квітів.

На мить запанувала тиша.

Саймон Лавлейс пожбурив коржика до купи на підлозі.

— Те, що сталося зі столом, я можу зробити і з твоєю довбешкою, Артуре, — сказав він.

Артур Андервуд позирнув на нього, а тоді промовив здушеним, ніби віддаленим, голосом:

—То був мій найкращий чайник.

І тричі пронизливо свиснув. Пролунав клич у відповідь — низький, гучний, — і з-під кахлів, якими було викладено підлогу перед каміном, з’явився дужий синьопикий гоблін. Андервуд змахнув рукою і свиснув ще раз. Гоблін стрибнув, розвертаючись у повітрі. Він кинувся на Лавлейсового біса, який ховався за букетом, схопив його своїми лабетами без пальців і заходився душити, не звертаючи жодної уваги на зазублений хвіст, що хлистав його по ногах. Біс затремтів і почав розтоплюватись, наче віск. За мить він перетворився на сплющену жовтаву кулю, що поглинула й хвіст, і все інше. Гоблін міцно стиснув кулю, підкинув її, спіймав роззявленою пащею й ковтнув.

Андервуд обернувся до Лавлейса. Той дивився на цю сутичку, міцно стуливши губи.

Мушу визнати, що стариган мене здивував. Він виявив себе краще, ніж я сподівався. І все ж напруження, з яким він викликав гобліна, далося взнаки. Апдервудова шия вкрилася потом.

Лавлейс так само помітив це.

— Даю вам останній шанс, — гаркнув він. — Поверніть мені мою річ, інакше я підвищу ставку. Ведіть мене до свого кабінету!

— Нізащо! — Андервуд не тямив себе з натуги й гніву. Він геть забув про всякий здоровий глузд.

— Тоді дивіться, — Лавлейс пригладив волосся й тихо, самими губами, прошепотів кілька слів. їдальня аж здригнулася. Дальня стіна зробилася примарною. Вона почала віддалятися — аж доти, доки зникла зовсім. На її місці відкрився коридор нескінченної довжини. З глибини коридору з’явилася постать і рушила до нас, швидко більшаючи. Судячи з того, що її ноги не ворушились, вона пливла в повітрі.

Андервуд закашлявся й позадкував. І налетів на власне крісло.

Еге ж, тут було чого злякатись! Я відразу впізнав цю постать — кремезну, з шакалячою головою.

— Стійте!

Андервудове обличчя пополотніло. Він ухопився за крісло, щоб не впасти.

— Що? — Саймон Лавлейс удав, ніби чистить собі вухо. — Я вас не чую.[79]

— Зупиніться! Гаразд, ви перемогли! Я проведу вас до кабінету просто зараз! Приберіть його!

Постать тим часом росла далі. Андервуд немовби меншав, щулячись перед нею. Гоблін, скорчивши сумну гримасу, хутко відступив крізь кахлі. Я засовався в кутку, міркуючи, як же мені вчинити, коли Джабор нарешті увійде до кімнати[80].

Аж ось Лавлейс подав знак. Нескінченний коридор і дужа постать зникли. Стіна знову стала звичайною, навіть пожовкла фотографія усміхненої Андервудової бабусі висіла на місці.

Сам Андервуд стояв навколішки серед друзок свого чайного посуду. Старого так трусило, що він навіть не міг підвестися.

— То як пройти до вашого кабінету, Артуре? — запитав Саймон Лавлейс.

29

Натаніель стояв сам-один на сходах, ухопившись за перила, ніби боячись упасти. Знизу, з їдальні, лунали невиразні голоси — то гучнішали аж до крику, то знову вщухали, та хлопець майже не чув їх. Страх, що огорнув його, приглушував усі звуки. «По-справжньому поганим можна назвати лише невмілого чарівника.» А що таке невміння, як не втрата самовладання? Упродовж кількох останніх днів Натаніель поволі, але невблаганно втрачав її. Насамперед, Бартімеус дізнався його справжнє ім’я. Це вдалося виправити за допомогою бляшанки з-під тютюну, та спокій тривав недовго. Біда полинула за бідою. Бартімеуса схопила влада. Андервуд спіймав учня на гарячому. Натаніелева кар’єра пропала, так і не розпочавшись. А тепер демон не хоче виконувати його наказів, а на порозі стоїть Лавлейс. А сам він, Натаніель, безпорадно стоїть і дивиться. Його віддано на милість подій, які він сам зрушив з місця. І змінити тут нічого не можна...

Тихий звук пробився крізь пелену Натаніелевого бідкання й змусив хлопця оговтатись. То пані Андервуд, наспівуючи, пройшла з кухні до їдальні. Вона несла чай: Натаніелеві було чути брязкіт порцеляни на таці. Далі пролунав стукіт у двері, знову брязкіт — господиня увійшла до кімнати, — й запанувала тиша.

Цієї миті Натаніель геть забув про власні прикрощі. Пані Андервуд у небезпеці. В домі ворог. Хлопчина був певен, що Лавлейс от—от змусить або переконає Андервуда провести його до кабінету. Там він знайде Амулет. А потім... що Лавлейс може зробити з паном Андервудом та його дружиною?!

Бартімеус порадив хлопцеві залишатися тут, готуючись до найгіршого. Ні, не можна більше стовбичити на сходах і безпорадно чекати. Становище скрутне, та він ще спроможний діяти. Чарівники зараз у їдальні. Андервудів кабінет порожній. Якщо Натаніелеві пощастить прослизнути туди й забрати Амулет, то, можливо, вдасться й кудись переховати його, хай що там каже Бартімеус.

Натаніель хутко й тихо рушив сходами вниз — туди, де були кабінет і майстерня його наставника. Глухі голоси з долішнього поверху стали виразнішими. Хлопцеві здалося, що він чує Андервудів крик. Часу було обмаль. Натаніель підбіг до дверей, за якими починалися сходи, що вели до кабінету, і зупинився. Востаннє він проходив тут, коли йому було шість років. Давні спогади огорнули його і змусили здригнутися, та хлопчина швидко прогнав їх. Він ступив за поріг, на сходи...

І остовпів.

Перед ним були двері Андервудового кабінету — з намальованою червоною пентаграмою. Натаніель застогнав. Він упізнав вогняне закляття. Варто йому торкнутися дверей, і ця пентаграма спопелить його. Без захисту йому тут не пройти, а для цього потрібні пентакль, ритуал виклику, старанна підготовка...

Він не має на це часу. Він безпорадний! Безпорадний і нікчемний! Натаніель грюкнув кулаком у стіну. Звідкілясь із дому долинув вигук, що нагадував крик страху.

Хлопець помчав назад, нагору, й дорогою почув, як відчинилися двері їдальні. В коридорі залунали кроки.

Вони наближалися!

А потім знизу долинув стривожений голос пані Андервуд, що пронизав хлопчині серце справжнім болем.

— Що сталося, Артуре?

Їй відповів інший голос — глухий і стомлений, майже невпізнанний:

— Мені просто треба дещо показати панові Лавлейсу в кабінеті. Не хвилюйся, все гаразд.

Вони рушили сходами вгору. Натаніеля терзали сумніви. Що йому робити? Тієї самої миті, коли хтось із чарівників показався з-за рогу, хлопець майнув до найближчих дверей і зачинив їх за собою. І, засапаний, аж прикипів оком до малесенької тріщинки, крізь яку було видно сходи.

Повз нього пропленталась процесія. Її очолював пан Андервуд. Його одяг і зачіска були в безладді, погляд — шалений, спина — горбилася, ніби під важким тягарем. За ним ступав Саймон Лавлейс: очі сховані за окулярами, губи похмуро стулені. А за Лавлейсом найтемнішими закутками крався павук.

Процесія подалася до кабінету. Натаніель притулився до стіни. Його аж нудило зі страху та почуття провини. Обличчя Андервуда... Хоч як Натаніель не любив свого наставника, такий його вигляд аж ніяк не відповідав тому, чого вчили хлопця. Душа його бунтувалася. Так, Андервуд слабкий. Так, він — натура дріб’язкова. Він завжди знущався з Натаніеля. Проте все-таки він міністр, один з трьохсот членів уряду. Він не крав Амулет. Це зробив Натаніель.