Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 45)
Лавлейс спокійно визволив руку.
— Дякую, Андервуде. Я визначу йому міру покарання якнайшвидше.
— Чудово!
— Відразу після того, як упораюся з вами...
— Що?
Андервуд на секунду остовпів, а тоді розвернувся й, незвично швидко для людини його віку, кинувся до прочинених дверей. Тієї самої миті, коли він мчав повз Натаніеля, несподіваний порив вітру зачинив двері. Андервуд ухопився за ручку й почав щосили смикати її. Двері не піддавалися. Загарчавши зі страху, старий обернувся. Тепер вони з Натаніелем дивилися на Саймона Лавлейса, а той зирив на них, стоячи в дальшому кутку кімнати. Натаніелеві ноги підгиналися. Він шалено озирався на всі боки, шукаючи Бартімеуса, але павука ніде не було видно.
Лавлейс витонченим порухом надяг ланцюжок з Амулетом Самарканда собі на шию.
— Я не дурень, Джоне, — сказав він. — Цілком можливо, що тобі справді невідомо, що це за річ. Та мені, щиро кажучи, не дуже в це віриться. А бідоласі Артурові це відомо достеменно.
Почувши це, Андервуд простяг руку й схопив Натаніеля за комір. Голос його зривався зі страху:
—Так, але я нікому нічого не скажу! Будьте певні, Лавлейсе! Зберігайте Амулет у себе хоч довіку — я не скажу ні слова! А з цим малим бовдуром слід покінчити, доки він нічого не розбалакав. Убийте його на місці, і справу буде скінчено!
Він боляче стиснув Натаніелеві шию і штовхнув його вперед. Хлопчина скрикнув з болю. Лавлейс самовдоволено посміхнувся:
— Яка відданість наставника своєму учневі! Як зворушливо! Бачиш, Джоне, ми з Андервудом дали тобі останній урок магічного мистецтва. Можливо, завдяки нам ти зрозумієш, як помилився, коли прийшов до мене зі своїм щирим зізнанням. Ти вірив у честь чарівника, який мусить відповідати за свої вчинки. Це все — лише пропаганда. Такого не буває — ні честі, ні шляхетності, ні справедливості. Кожен чарівник піклується тільки про себе й не гребує жодною змогою заради власної вигоди. Поки він слабкий, він уникає небезпеки. Саме тому нездари із шкіри пнуться, щоб відшукати собі місце в системі. Артур знає про це все — авжеж, Андервуде? Та коли чарівник могутній, він завдає удару. Як, гадаєш, Руперт Деверо прийшов до влади?
Перед очима в Натаніеля постала пані Андервуд, що хазяйнувала на кухні. Очі його наповнилися слізьми:
— Будь ласка...
— Ти надто слабкий, хлопчику. Як і твій наставник.
Лавлейс ляснув у долоні. Світло в кабінеті згасло. Підлога здригнулася. Натаніель відчув, як у дальшому кутку щось з’явилося, але зі страху закляк на місці. Він не смів навіть поглянути в той бік. Андервуд, що стояв біля нього, пробурмотів захисне закляття. Його оточила мерехтлива зелена сітка. Безпорадний Натаніель залишився за її межами.
— Наставнику!..
Тієї самої миті — ніби в копальні обвалився штрек, — кімнатою прокотився моторошний голос:
— ЧОГО ТИ ХОЧЕШ?
Лавлейс відповів:
—Убий їх обох. І все живе, що знайдеш у домі. А потім спали цей дім дощенту, з усім його вмістом.
Андервуд відчайдушно скрикнув:
— Беріть хлопця! Не чіпайте мене!
Він люто штовхнув Натаніеля. Хлопчина полетів уперед, перечепився і впав. Сльози заливали йому очі. Він спробував підвестись, не відчуваючи нічого, крім власного безсилля. Десь поряд щось гучно затріщало. Натаніель уже ладен був закричати, аж тут чиїсь пазурі зімкнулись на його шиї.
30
Я зробив ставку на Андервудів письмовий стіл. Він був старомодний, міцно збитий, і Джабор, на щастя, матеріалізувався по інший його бік. Джинові знадобилося три секунди, щоб проломитися крізь стіл, і це довзолило мені виграти трохи часу. Досі я ховався на стелі, в щілині за колом світла від лампи. Тепер я полетів униз, дорогою перетворившись на химеру, як робив уже не раз. Я впав просто на свого хазяїна, безцеремонно схопив його за шию і, оскільки підхід до вікна блокував Джабор, кинувся до дверей.
Моє втручання залишилось майже непоміченим: чарівники були заклопотані іншим. Андервуд, закутаний своєю захисною сіткою, жбурнув у Лавлейса яскраво—блакитну блискавку. Блискавка вдарила молодика просто в груди і зникла. Амулет Самарканда поглинув усю її силу.
Я з хлопчиськом на руках пропхався крізь двері й помчав сходами вгору. Ще не добіг до горища, коли ззаду гримнув страшенний вибух. Нас аж припечатало до стіни. Сила вибуху приголомшила мене. Поки я отямився, пролунало ще кілька потужних вибухів. Джабор, мабуть, перестарався: підлога кабінету провалилася просто під ним[81].
Мені не знадобилося багато часу, щоб довести до ладу свою сутність і підхопитися. Tа за ці кілька секунд — хочете вірте, хочете ні — цей недолугий хлопчисько встиг утекти. Краєм ока я помітив, як він помчав сходами вниз.
Я труснув головою, не вірячи власним очам. Я ж попереджував. щоб він не встрявав у халепу! І що ж? Він сам потрапив до Лавлейсових лабет, ризикуючи й своїм, і моїм життям. А тепер він біжить назустріч Джаборові. Тікати щодуху, рятуючи власне мізерне життя, — це мені зрозуміло, але тікати треба в належному напрямку. Змахнувши крилами, я сердито полинув навздогін.
Друге золоте правило втечі каже: не видавай зайвих звуків. Коли хлопчисько дістався до першого поверху, він злісно порушив його. Я почув, як він репетує так, що аж відлуння котиться коридором:
— Пані Андервуд! Пані Андервуд! Де ви?!
Його крики перекривали навіть гуркіт вибухів, від яких здригався цілий будинок.
Я безпорадно подивився на хлопця й подолав останні сходини. У передпокої вже курився дим. У коридорі видніли червоні язики полум’я. Хлопчисько випереджував мене — я побачив, як він шкутильгає прямісінько до цього полум’я.
— Пані Андервуд!
Серед диму щось заворушилося. Якась постать скорчилася в кутку за вогняною стіною. Хлопчисько теж її помітив і подався туди. Я наставив кігті й піддав ходу.
— Пані Андервуд! Ви...
Постать підвелася. В неї була шакаляча голова.
Хлопчисько вже роззявив рота, щоб закричати, аж тут я наздогнав його і вхопив упоперек тулуба. Він закашлявся.
— Це я, бовдуре! — я хутко потяг його назад до сходів. — Він збирається тебе вбити. Тобі так кортить померти разом з наставником?
Хлопчисько зблід. Мої слова його спантеличили. Здається, він досі ще не розумів, що тут діється, — хоч це все коїлося просто в нього перед очима. Я був тільки радий усе йому розтлумачити. Нехай побачить, яких він наламав дров.
З-за вогняної стіни з’явився Джабор. Шкіра його блищала, ніби натерта олією, і поки він ступав передпокоєм, на ній вигравали блискітки полум’я.
Ми рушили сходами вгору. Мені довелося неабияк напружитись під вагою свого хазяїна: хлопчисько, здається, не міг ступити й кроку.
— Нагору!— гаркнув я. — Цей будинок однієї висоти з сусідніми. Спробуймо втекти дахами.
— Мій наставник... — пробурмотів він.
— Мертвий, — обірвав я. — Його ковтнули живцем.
Я намагався відповідати якнайкоротше.
— А пані Андервуд...
— Там само, де й чоловік. Ти вже нічим не допоможеш їй.
І тоді — хочете вірте, хочете ні — цей дурник заходився гамселити мене своїми дитячими кулачками.
— Ні! — скрикнув він. — Це я винен! Я мушу знайти її!..
Він крутився, наче вугор, і вивертався з моїх рук. Ще одна мить — і він перевалиться через перила, прямісінько Джаборові в лабети! Я добірно вилаявся[82], вхопив хлопця за вухо й потяг за собою:
— Ану, не борсайся! Мало тобі на сьогодні дурниць?
— Пані Андервуд...
— Не хотіла б, щоб ти теж помер! — наважився я сказати[83]. — Так, ти винен, але... не картай себе. Живі повинні жити... гм—м... ну, й таке інше.
Це було все, на що я спромігся[84].
Не знаю, чи подіяли на нього ці мудрі слова, проте хлопчисько заспокоївся. Я знову вхопив його за шию й поволік за собою. Сам я наполовину біг, наполовину летів — так швидко, як дозволяв мені додатковий тягар. Діставшись до третього поверху, ми рушили далі — на горище. А сходи внизу вже тріщали під Джаборовими ногами.
Тим часом мій хазяїн уже оговтався й міг пересуватися майже самостійно. Таким чином ми — ніби учасники якихось перегонів триногих істот, що останніми, під поблажливі оплески, досягають фінішу, — добігли до мансарди живими. Це, правду кажучи, вже було певним досягненням.
— До вікна! — наказав я. — Нам треба вибратись на дах!
Я штовхнув Натаніеля в потрібному напрямі й відчинив вікно. До кімнати увірвалося холодне повітря. Вилетівши з горища, я вмостився на даху та простяг хлопцеві руку:
— Вилазь мерщій!
Та клятий хлопчисько, на превеликий мій подив, забарився. Він поплентався в куток кімнати, нахилився і щось підібрав. То було його магічне дзеркало. Ти диви! Його наздоганяє смерть із шакалячою головою, а він марнує час на дрібниці! Лише після цього він поволі підійшов до вікна. Обличчя його досі було збайдужіле, ніби застигле.
Джабор має одну чудову рису — він неповороткий. На те, щоб подолати викрутаси сходів, йому знадобилося кілька хвилин. Якби на його місці був Фекварл, він би випередив нас і зачинив, а може, навіть і замурував вікно. Та мій хазяїн досі ледве плентався, мов сновида, і на той момент, коли на сходах нарешті з’явився Джабор — від нього на всі боки летіли іскри, підпалюючи все довкола, — хлопець тільки-но встиг підійти до мене на відстань витягнутої руки. Джабор помітив його й ступив уперед.