Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 46)

І вдарився довбешкою об низький одвірок.

Це подарувало мені таку потрібну мить. Я майнув у вікно сторч головою — вчепившись, наче мавпа, ногами за дах, — схопив хлопчину за руку й шарпонувся назад. Ми впали на черепицю, і тут-таки з вікна вибухнув згусток полум’я. Будинок здригнувся.

Якби не я, хлопчисько так і пролежав би цілу ніч на даху. Він отетерів. Мабуть, його вперше всерйоз намагалися вбити. Я ж, навпаки, мав умовні рефлекси, породжені тривалою практикою. За секунду я знову підскочив, підхопив свого хазяїна й помчав дахом, міцно чіпляючись кігтями за черепицю.

Діставшись до найближчого димаря, я закинув хлопчину за нього і озирнувся. Полум’я робило свою справу: черепиця відскакувала від своїх місць, і крізь щілини визирали язички вогню. Десь нижче було чути, як ламаються сволоки.

У вікні щось промайнуло. Я сховався за виступом даху і швидко перемінив вигляд: величезний чорний птах залопотів крилами. Джабор озирнувся. Я пурхнув за димар і обережно роздивився на всі боки.

Інших Лавлейсових рабів — джинів чи куль—шпигунів — довкола помітно не було. Мабуть, тепер, коли Амулет повернувся до Лавлейса, чарівник вирішив, що достатньо буде й самого Джабора.

Усі будинки на вулиці мали однакову висоту, й тому перед нами відкривалася чудова дорога до втечі. Ліворуч дахи тяглися темним прискалком над ліхтарями, що заливали вулицю світлом. Праворуч під ними розкинулися густі садки, повні розложистих кущів та дерев. Одне з найвищих дерев росло майже впритул до будинку. Це дещо обіцяло.

Але хлопчисько досі був кволий. Даремно було сподіватися, що під час утечі він пожвавішає. Ми й п’яти метрів не подолали, коли Джабор дістав нас Вибухом.

Я наважився визирнути з укриття. Джабор наближався, схиливши голову й нюхаючи наші сліди. Зараз він знайде нашу схованку й перетворить цей димар на хмаринку пари. Час скористатись якимось надійнішим планом.

Не маючи жодного такого плану, я заходився імпровізувати.

Залишивши хлопця лежати, я в подобі химери знявся над димарем. Джабор побачив мене. Коли він вистрілив, я згорнув на мить крила і рвучко знизився. Закляття пролетіло над моєю головою, спустилося вниз на вулицю і там вибухнуло, не завдавши ніякої шкоди[85]. Я знову змахнув крилами й підлетів вище. Під Джаборовими ногами танцювало полум’я: то горіли сволоки, що підтримували дах. Черепиця тріскалася.

Я примирливо підняв лапу.

— Може, домовимось? Може, твій хазяїн хоче дістати хлопця живим?

Джабор ніколи не любив балачок: ще один його Вибух мало не скінчив нашу бесіду назавжди. На щастя, він промахнувся. Я закружляв довкола Джабора, силкуючись утримувати його на одному місці. Щоразу, коли він жбурляв у мене Вибухом, ця частина даху хиталася раз по раз дужче. Мені вже бракувало сили, й було дедалі важче ухилятися. Врешті один такий Вибух обпік мені крило, і я впав на черепицю.

Джабор рушив до мене.

Я підняв руку й вистрілив у відповідь. Постріл був слабкий і пройшов надто низько, щоб зачепити Джабора. Він влучив у черепицю, прямісінько джинові під ноги. Джабор навіть не потурбувався відступити. Натомість він переможно зареготав...

... і його регіт обірвався, коли завалилась велика частина даху. Головний сволок, що проходив уздовж усієї будівлі, переломився. Крокви попадали; бруски, черепиця й тиньк посипалися вниз, у вогняне пекло, на яке перетворився будинок, і потягли за собою Джабора. Падати йому, вочевидь, довелося довго — крізь чотири охоплені вогнем поверхи аж у підвал. Більша частина будинку обвалилася згори.

У проломі заревіло полум’я. Мені — я саме вхопився за край димаря й перекинув своє тіло через нього — цей рев здавався гучними оплесками.

Хлопчина скорчився за димарем. Невидющими очима він дивився в темряву.

— Я виграв кілька хвилин, — повідомив я, — та часу все одно обмаль. Ну ж бо, ворушися!

Чи подіяв на нього мій дружній тон, чи щось інше — цього вже не знаю, але хлопчисько відразу підхопився. А потім зашкутильгав дахом зі швидкістю розбудженого мерця. Йому знадобився б, напевно, тиждень, щоб дістатися до дерев. Його спіймав би навіть стариган, сліпий на обидва ока, не те що розлючений джин. Я озирнувся. Гонитви поки що видно не було, лише полум’я стугоніло в проломі. Не марнуючи ані миті, я зібрав увесь залишок сил і підхопив хлопця на плече, а тоді щодуху помчав дахом.

Десь через чотири будинки ми дісталися до дерева — високої ялини. До найближчих її гілок було менше ніж п’ять метрів — цілком можна доскочити. Та спершу я мусив перепочити. Скинувши хлопця на черепицю, я знов озирнувся. Нікого й нічого. Джаборові, мабуть, вистачає власного клопоту. Я уявив, як він силкується вибратися з розжареного льоху, заваленого тоннами охоплених вогнем руїн...

Аж тут у полум’ї щось заворушилося. Пора було тікати.

Я не дав хлопчині нагоди для паніки. Просто схопив його і стрибнув. Поки ми летіли — від вогню все довкола стало жовтогарячим — хлопець навіть не зойкнув. Я гарячково лопотів крильми і таки зумів досить довго протриматись у повітрі. А потім ми врізалися в крону ялини. Гілля хльоскало й лупило нас зусібіч.

Учепившись у стовбур, я зупинив наше падіння. Хлопчина вхопився за гілку. Я озирнувся на будинок — крізь вогонь до нас поволі наближалася чорна постать.

Я поставив хлопця на ноги.

— А тепер мовчи! — прошепотів я. — І не висувайся з-під дерев.

І ми, крадучись, рушили вологим темним садком. А вулицю вже заповнили сирени пожежних машин. Тріскотіли сволоки — догоряв будинок наставника мого хазяїна.

31

Небо за розбитою шибкою розвиднілося. Упертий нудний дощ нарешті вщух. Натаніель чхнув.

Лондон прокидався. Дорога внизу поволі оживала: похмурі червоні автобуси, гаркаючи моторами, везли до центру міста перших простолюдинів; нечисленні автомобілі пронизливо сигналили, коли хтось намагався перебігти їм дорогу; з’явилися й велосипеди — їхні господарі сутулились, ховаючи лиця в коміри, й завзято крутили педалі.

Почали відчинятися крамниці по той бік вулиці. Крамарі з гуркотом піднімали металеві жалюзі, доводили до ладу вітрини: різник кинув на емальовану тацю рожеві шматки м’яса, тютюнник вивісив над прилавком кілька часописів. З пекарні, де ще кілька годин тому затопили печі, повіяло теплим хлібом та свіжими пампушками. Натаніель, голодний і змерзлий, відчував цей аромат навіть крізь вікно.

Запрацював вуличний ринок. У повітрі бриніли вигуки — то радісні й бадьорі, то хрипкі й сердиті. Гучно тупали ногами хлопці, котячи повантажені овочами візки. Дорогою проїхав поліцейський автомобіль. Він зупинився біля ринку, тоді гордовито піддав газу і помчав далі.

Над дахами зависло сонце — блідий яєчний жовток, наполовину схований у тумані. Цієї години пані Андервуд зазвичай поралася зі сніданком.

Натаніель просто-таки бачив її — низеньку, працьовиту, незмінно веселу, що клопочеться на кухні, бряжчить каструлями. ріже помідори, закладає до тостера скибочки хліба... Чекає, поки він, Натаніель, спуститься вниз.

Раніше це так і було б. Але кухні більше немає, як і будинку. І пані Андервуд... пані Андервуд — теж...

Хлопцеві хотілося плакати. Йому аж зводило обличчя. Його почуття нагадували весняну річку, ладну прорвати греблю. Проте очі залишалися сухими. Полегшення не приходило. Натаніель дивився на вуличний шарварок, нічого не розбираючи й не відчуваючи холоду, що пронизував його аж до кісток. Тільки—но він заплющував очі, як перед ним у темряві танцювали світлі язики полум’я.

Пані Андервуд...

Натаніель нервово зітхнув, сунув руку до кишені штанів і відчув під пальцями гладеньку поверхню бронзового дзеркала. Він негайно витяг руку назад. Його аж трусило від холоду. І його розум теж ніби закляк.

Наставник... Натаніель зробив для нього все, що міг. А господиня... він мусив її попередити, вирядити з дому, поки цього всього не сталося! А натомість він...

Треба над цим поміркувати, але зараз немає часу.. Краще подумати, що робити далі. Інакше йому кінець.

Половину ночі Натаніель, мов божевільний, гасав дорогами й садками Північного Лондона, роззявивши рота й нічого довкола не розбираючи. Він пам’ятав хіба що біганину в темряві, мури, які він перелазив, перегони через освітлені ділянки, тихі накази, яким мав коритися... Він пам’ятав, як тулився до холодних цегляних стін, як ломився крізь живопліт, роздираючи шкіру до крові. А ще якийсь час він ховався за купою гною, припавши до неї щокою. Все це відбувалося ніби вві сні.

Під час утечі перед його очима стояли обличчя Андервуда, спотворене жахом, і шакаляча голова, що підіймається з полум'я. Це теж здавалося несправжнім. Ніби сон уві сні.

Він не пам’ятав гонитви — хоч часом їх наздоганяли. Гудіння куль—шпигунів, невідомий хімічний запах... Більше він не міг пригадати нічого. А потім, уже вдосвіта, вони опинилися серед завулків, забудованих вузькими цегляними домами, і знайшли серед них один заколочений будинок.

Тут — принаймні ненадовго — він був у безпеці. Тут був час подумати, обміркувати, що робити далі.

Але ж пані Андервуд...

— Змерз, еге ж? — запитав чийсь голос.

Натаніель, що стояв біля вікна, озирнувся. Посередині розореної кімнати стояв смаглявий хлопчина, що насправді не був ніяким хлопчиною, й дивився на нього вогняними очима. На ньому було щось на кшталт зимового вбрання — куртка, новенькі сині джинси, міцні брунатні черевики й вовняна шапочка. Зовні цей одяг видавався досить—таки теплим.