Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 4)

— Якось так.

— Шкода, еге ж?

— Еге ж... Ну ось я й тут...

— А й справді.

Під час цієї милої бесіди з-за дверей без упину лунали Вибухи. Та моя Печатка трималася міцно. Я спробував усміхнутись якнайлагідніше.

— Джабор і досі такий вразливий?

— Еге ж, такий самий. Тільки здається мені, Бартімеусе, що тепер він став ще голодніший. Це, мабуть, єдина зміна. Подивишся, то він ніколи не буває ситий — навіть тоді, як щойно попоїсть. А нині — ти й сам це бачиш — таке трапляється нечасто.

— Що ж це — «не годуй собак, щоб лютіші були»? Так, мабуть, чинить ваш хазяїн? Скільки ж у нього сили, щоб тримати в неволі вас із Джабором?

Скривившись в усмішці, кухар пожбурив до каміна ще один краєчок нігтя. Ніготь застряг у тиньку на стелі.

—Ти ж знаєш, Бартімеусе, що в добірному товаристві таких слів не кажуть. Просто ми з Джабором граємо з далеким прицілом.

—Авжеж, авжеж.

— До речі, про різницю в силах... Я помітив, що ти волієш не звертатися до мене на сьомому рівні. Це якось нечемно. Хіба ти боїшся мого справжнього вигляду?

— Ні, Фекварле. Просто мене від нього нудить[13].

— Дякую. До речі, Бартімеусе, я в захваті від твого вигляду. Дуже мило. Я бачу, тебе обтяжує один амулет... Може, зробиш ласку зняти його й покласти на отой стіл? Тоді, якщо ти скажеш мені, на якого чарівника працюєш, я постараюся зробити так, щоб наша зустріч не завершилась фатальним для тебе чином.

— Красно дякую. Але ж ти знаєш, що я не можу цього зробити[14].

Кухар устромив свій сікач у стіл.

— Поговорімо щиро. Ти можеш. І зробиш. Я проти тебе нічого не маю. Можливо, ми колись знову працюватимемо разом. Та нині я зв’язаний — так само, як і ти. І теж мушу

виконувати свій обов’язок. Отож усе, як завжди, зводиться до сили. Можливо, я помиляюсь, але мені здається, що сьогодні ти не в найкращій формі — інакше ти вийшов би парадними дверима, прибивши дорогою триногів. А так вони ганяли тебе туди—сюди, аж поки загнали до мене.

— Я просто хотів порозважатися.

— Гм-м... Бартімеусе, може, годі вже посуватися до вікна? Таку витівку помітить навіть людина.[15] До того ж, надворі на тебе все одно чекають триноги. Віддай Амулет — інакше переконаєшся, що твій кволий Щит нікуди не годиться.

Сказавши це, він підхопився й простяг руку. Запанувала мовчанка. З-за моєї Печатки досі було чути Вибухи. Еге ж, уяви Джаборові бракує, зате впертості в нього — надміру. Нічого, ці двері й самі ще досить міцні. В садку ширяли троє вартових, зирячи на мене всіма своїми очима. Я озирнувся, шукаючи виходу.

— Амулет, Бартімеусе.

Я поволі, по-театральному підняв руку і взявся за Амулет. А потім відскочив ліворуч. І тієї самої миті зняв Печатку з дверей. Фекварл, вилаявшись, спробував зробити якесь закляття, та завершити його не встиг: його накрив потужний Вибух, що проломився крізь стіну на тому самому місці, де раніше була Печатка. Фекварла відкинуло назад, у камін, і засипало уламками стіни.

Я тим часом пробився до теплиці — саме тоді, коли до кухні ступив Джабор. Поки Фекварл вибирався з-під уламків, я вискочив у садок. Вартові, вибалушивши очі, кинулись на мене. На кінцях їхніх ніг з’явилися пазурі, схожі на коси. Я зробив Ілюмінацію — найяскравішу, яку тільки міг. Садок залило сліпучим світлом, ніби тут вибухнуло сонце. Вартовим обпалило очі — вони аж зацвірінчали з болю. Перескочивши через них, я помчав садком, ухиляючись від магічних блискавок, що били з будинку. Кілька дерев ці блискавки таки спопелили.

Я забіг у дальший кінець садка — між купою компосту й косаркою — й там перескочив через мур. Потім продерся крізь синю магічну сітку — в ній залишилася дірка у вигляді хлоп’ячого силуету. Тут—таки звідусіль долинув дзенькіт сигналізації.

Я важко впав на бруківку; Амулет хилитався в мене на грудях. З-за муру було чути тупіт копит: хтось явно мчав чвалом. Пора, здається, змінити зовнішній вигляд.

Соколи-сапсани — найпрудкіші птахи в світі. Переслідуючи здобич, вони здатні розганятися до двохсот кілометрів на годину. Та навряд чи хтось із них набирав такої швидкості в горизонтальному польоті над дахами Північного Лондона. Багато хто сказав би, що таке взагалі неможливо — надто коли на шиї в птаха висить важкий Амулет.

Досить лише зазначити, що коли Фекварл із Джабором нарешті вибралися до гемпстедського завулку й створили там невидиму перешкоду — яку, щоправда, відразу пробило автомобілем, — мене ніде не було видно.

Я давно вже встиг утекти.

5

— Насамперед, — казав наставник, — нам треба вбити в твою нещасну черепушку один факт. Але так, щоб ти ніколи вже не забув його. Знаєш, що це за факт?

— Ні, сер, — відповів хлопчик.

— Ні?! — кошлаті брови наїжачились в удаваному подиві. Хлопчик, немов під гіпнозом, стежив, як вони зникли під густими білими пасмами волосся. Соромливо сховавшись там на одну мить, брови суворо й рішуче опустилися назад. — Ні? Тоді я... — Чарівник посунувся вперед. —Тоді я розкажу тобі.

Він поволі склав пальці «дашком» — так, що його вістря вказувало на хлопчика.

— Запам’ятай ось що, — тихо промовив наставник. —Демони дуже підступні. Вони неодмінно нашкодять тобі, якщо зможуть. Розумієш?

Хлопчик і далі стежив за його бровами. Він не міг відвести від них очей. Зараз брови хутко опустилися вниз і зійшлися на переніссі, мов дві стріли. Ворушилися вони напрочуд жваво — піднімалися, опускалися, нахилялися, згиналися, то разом, а то поодинці. Ця дивовижна подобизна самостійного життя чарувала хлопчину. До того ж він зрозумів, що стежити за бровами набагато краще, ніж дивитися наставникові в очі.

Чарівник погрозливо кахикнув:

— Розумієш?

— О... так, сер.

— Гаразд. Ти кажеш «так», і я певен, що саме це ти й маєш на увазі. Проте... — одна брова замислено піднялася. — Я все-таки не певен, чи справді ти зрозумів це.

— О, так, сер... зрозумів, сер. Демони дуже підступні й неодмінно зашкодять тобі, якщо зможуть, сер, — хлопчик схвильовано засовався на подушці. Йому кортіло довести наставникові, що він справді уважно його слухає. Надворі літнє сонце вигравало на траві й бруківці: п’ять хвилин тому під вікнами проїхав візок морозивника. Однак до кімнати чарівника проникали лише поодинокі промінці, що сочилися крізь щілини довкола важких червоних штор; усередині панувала задуха. Хлопчикові хотілося, щоб урок мерщій закінчився, і його відпустили.

— Я слухав якнайуважніше, сер, — сказав він.

Наставник кивнув:

— Ти коли—небудь бачив демона?

— Ні, сер. Тобто лише в книжках.

— Підведися.

Хлопчик хутко підхопився, мало не послизнувшись, тоді незграбно виструнчився й заходився чекати дальших наказів. Наставник недбало показав пальцем на двері в себе за спиною:

— Знаєш, що там?

— Ваш кабінет, сер.

— Добре. Спустися сходами й зайди до цієї кімнати. Там у дальньому кутку стоїть мій стіл. На столі — коробка. В коробці — окуляри. Надягни їх і принеси мені. Зрозумів?

—Так, сер.

— От і чудово. Рушай.

Під пильним наставниковим оком хлопчик підійшов до дверей, збитих із нефарбованих вузлуватих дощок. Хлопчикові не одразу вдалося впоратись із важкою мідяною ручкою, однак торкатися холодного металу було приємно. Двері нечутно обернулися на змащених завісах, і хлопчик, переступивши поріг, опинився на сходах, покритих килимовою доріжкою. Стіни було обклеєно гарненькими квітчастими шпалерами. Крізь невеличке віконце струменіло лагідне сонячне світло.

Хлопчик обережно подався сходами вниз. Тиша й світло заспокоїли його, затамували частину його жахів. Він ніколи ще тут не бував і уявляв кабінет свого наставника хіба що за бабусиними казками: чучела крокодилів, очі в склянках і таке інше страховиння. Хлопчик сердито прогнав від себе ці видива. Ні, він анітрохи не боїться.

Внизу він побачив інші двері, подібні до перших, але менші, прикрашені посередині червоною пентаграмою. Хлопчик крутнув ручку й штовхнув двері; вони неохоче відчинилися — заважав товстий килим на підлозі.

Затамувавши подих, хлопчик ступив усередину. І тут-таки розчаровано зітхнув. Тут усе було таке звичайнісіньке! Довга кімната з книжковими полицями по стінах. У дальшому кутку — великий дерев’яний стіл, біля нього — м’яке шкіряне крісло. На столі — підставка з ручками, якісь папери, старенький комп’ютер і невелика металева коробочка. За вікном височів великий каштан у всій своїй літній красі. Сонячне світло, проходячи крізь його листя, набувало зеленавого відтінку.

Хлопчик рушив до стола.

На півдорозі він зупинився і озирнувся.

Нічого. І все-таки його мучило дивне відчуття... Відчинені двері, крізь які він пройшов якусь хвилину тому, чомусь непокоїли його. Він пошкодував, що не зачинив їх за собою міцніше... Хлопчик труснув головою. Він усе одно зараз піде назад.

Чотири хуткі кроки підвели його до стола. Хлопчик знов озирнувся. Ні, він напевно щось чув...

У кімнаті було порожньо. Хлопчик прислухався насторожено, мов кролик у кущах. Ні, не чути нічого — хіба що гомін далекої вулиці.

Вирячивши очі й захекавшись, він обернувся до стола. Металева коробочка виблискувала на сонці. Хлопчик потягся до неї через стіл. У цьому не було особливої потреби — він цілком міг би обійти стіл і легко взяти її, — та йому чогось хотілося впоратись якнайшвидше, взяти те, що йому наказали, й податися геть. Отож хлопчик перехилився через стіл, простяг руку—та коробочка була надто далеко. Хлопчик подався вперед і спробував зачепити коробочку пальцями, та натомість перекинув підставку з ручками. Ручки розсипалися на всі боки.