Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 3)

Чарівник торохтів без упину, сиплючи тими чи іншими іменами. Жінка відсьорбувала з келиха вино, кивала, здивовано зойкала, коли було треба, й тулилася ближче до нього. Я мало не задзижчав з нудьги[10].

Раптом бісеня насторожилось. Воно обернулось на сто вісімдесят градусів, вирячилось на двері з протилежного боку вітальні й легенько вщипнуло чарівника за вухо. Двері через кілька секунд відчинились, і до кімнати шанобливо ступив лисий лакей у чорній лівреї.

— Пробачте, сер, ваш автомобіль готовий.

— Дякую, Картере. Ми будемо за хвилину.

Лакей пішов. Чарівник поставив свій, досі ще повний, келих на тацю й галантно поцілував жінці руку. Бісеня за його спиною скривилося з огиди.

— Мені вкрай не хочеться їхати, Амандо, але я мушу. Сьогодні я вже не повернуся додому. Можна, я зателефоную тобі? Підемо завтра увечері до театру?

— О, це було б чудово, Саймоне.

— От і гаразд. Мій приятель Мейкпіс саме виставив нову п’єсу. Я негайно замовлю квитки. А тим часом Картер відвезе тебе додому.

Чоловік, жінка й бісеня пішли, залишивши двері відчиненими. Обережна муха за їхніми спинами виповзла зі схованки й тихо перелетіла через кімнату до нового спостережного пункту, звідки було видно передпокій. Наступні кілька хвилин були заповнені жвавою діяльністю: хтось надягав пальто, віддавав накази, ляскав дверима. Аж нарешті чарівник поїхав.

Я вилетів до передпокою. Там було просторо й холодно. Підлога була викладена чорно—білою плиткою, у великих керамічних горщиках росли яскраво—зелені папороті. Я покружляв довкола люстри, дослухаючись. Усюди було тихо. Звуки лунали тільки з кухні, й до того ж цілком невинні: бряжчали тарілки й каструлі, та ще зрідка хтось гучно відригував. Мабуть, кухар слабував на шлунок.

Мені спало на думку застосувати обережний магічний імпульс і за його допомогою з’ясувати, де чарівник ховає свої амулети. Та врешті я вирішив, що це надто ризикована річ. Навіть якщо всередині немає ніякої охорони, імпульс помітять вартові надворі. Що ж, доведеться вирушати на пошуки власною мушиною персоною.

На всіх рівнях було чисто. Я пролетів передпокоєм, а потім, сподіваючись на інтуїцію, вгору вздовж сходів.

Звідти у двох напрямах вів коридор, застелений килимами й завішаний картинами. Мене відразу зацікавив прохід праворуч: там, десь за півдороги до кінця, причаївся спостерігач. Людина прийняла би його за протипожежну сигналізацію, та на інших рівнях були помітні його справжні обриси: на стелі сиділа ропуха з бридкими виряченими очима. Щохвилини вона підстрибувала на місці й крутилася. Коли чарівник повернеться, ропуха доповість йому про все, що трапилося за цей час.

Я спрямував у бік ропухи трохи магії. Зі стелі витекла густа пара і огорнула спостерігача. Поки засліплена ропуха спантеличено стрибала й кумкала, я помчав до дверей у кінці коридору. З усіх дверей, що виходили сюди, тільки ці не мали замкової щілини. До того ж під деревом, пофарбованим набіло, ховалися металеві смути. Аж дві причини, щоб розпочати саме з цих дверей.

Під дверима була малесенька тріщинка, замала для комахи, та мені все одно до болю хотілося перемінитись. Муха розпливлася струмочком диму, що просяк через тріщинку — тієї самої миті, коли пара довкола ропухи саме розвіялася.

У кімнаті я перетворився на дитину.

Якби я знав, як звуть отого учня, то навмисне обернувся б на нього — нехай Саймон Лавлейс посушить собі мозок, розплутуючи це викрадення. Та не знаючи його імені, я не мав такої змоги. Отож я перетворився на хлопчика, якого знав — і навіть любив — за давніх часів. Його прах уже давно сплив водами Нілу, тож мій злочин нічим йому не зашкодить. А мені просто приємно було згадати його. Він був смаглявий, із жвавими очима, в білій пов’язці на стегнах. Хлопчик озирнувся, схиливши за своїм звичаєм голову набік.

У кімнаті не було жодного вікна. Вздовж стін стояло кілька шафок, заповнених усіляким магічним дріб’язком. Здебільшого цей дріб’язок міг придатися хіба що для фокусів[11]. Та водночас тут було й декілька цікавіших штучок.

Скажімо, оцей ріг для виклику демонів. Я знав, що він справжній, бо варто було глянути на нього, як мене занудило. Один раз дмухнеш у такий — і всі, хто опиниться в межах чарівникової сили, приповзуть до нього на череві й благатимуть, щоб він щось наказав їм. Жорстоке й дуже давнє знаряддя.

В іншій шафці лежало глиняне око. Колись я вже бачив таке — в голові голема. Цікаво, цей бовдур Лавлейс знає силу такого ока? Навряд. Придбав, мабуть, десь на ярмарку в Центральній Європі — так собі, на пам’ять. Магічний туризм, у біса...[12]Якщо Лавлейсові не пощастить, колись ця штучка вб’є його.

Тут зберігавсь і Амулет Самарканда — в окремій маленькій шафці, захищений склом і власною репутацією. Я підійшов ближче, перевіривши про всяк випадок рівні. Небезпеки ніби немає, та на сьомому рівні відчутне якесь коливання. Ні, не тут, але десь поблизу. Треба поспішати.

Амулет був невеличкий, зроблений із померклого золота. Він висів на короткому золотому ланцюгу. Посередині видніла овальна нефритова вставка. На золоті було викарбувано нехитрий візерунок — коней на бігу. Коні були головним багатством якогось племені з Центральної Азії, що три тисячі років тому створило цей Амулет, а потім поховало його в могилі однієї зі своїх царівен. Там його й відшукав у 1950—х роках якийсь російський археолог, у якого цю коштовність невдовзі вкрав один чарівник, провідавши про його справжню цінність. Як Амулет потрапив до Саймона Лавлейса, кого заради цього довелося вбити чи обдурити, — я не мав жодної гадки.

Я знову схилив набік голову й прислухався. Довкола було тихо.

Я заніс свою хлоп’ячу руку над шафкою, всміхнувся, мов до дзеркала, — й щосили вдарив кулаком по склу.

Струс магічної енергії збурив усі сім рівнів. Я схопив Амулет і надяг на шию. Потім хутко обернувся. У кімнаті все було так само, та я відчував, як щось лине сьомим рівнем — і стрімко наближається до мене.

Час нишпорити потайки минув.

Уже майнувши до дверей, я краєм ока помітив, як у повітрі несподівано відкрився портал. Хтось ступив до кімнати, затуливши собою чорний прохід.

Налетівши на двері, я грюкнув по них своїм хлоп’ячим кулачком. Двері склалися навпіл, наче гральна карта. Не марнуючи жодної миті, я кинувся через поріг.

Коли я опинився в коридорі, до мене миттю обернулася ропуха. З її роззявленої пащі вилетіла грудка зеленого слизу — ця тварюка націлялася мені в голову. Я ухилився, грудка влучила в стіну, знищила картину і роз’їла шпалери й тиньк аж до цегли.

Я жбурнув у ропуху закляття Зменшення. Тварина з жалібним кумканням обернулася на малесеньку кульку й ляпнулася на підлогу. А я вже мчав далі. Дорогою я створив довкола свого людського тіла Щит — на той випадок, якщо в мене теж чимось пожбурять.

Це рішення виявилось мудрим, бо наступної миті спалахнув зелений вогонь і біля мене просто-таки розірвався згусток енергії: переслідувач застосував закляття Вибуху. Вибух виявився такий потужний, що мене кинуло вперед і я врізався головою в стіну. Зелене полум’я облизнуло мене, залишивши на шпалерах смути — ніби від пальців велетенської руки.

Я підхопився, струшуючи з себе уламки цегли, і озирнувся.

У кінці коридору на дверях стояла висока чоловіча постать із яскраво—червоною шкірою й шакалячою головою.

— Бартімеусе!

Коридором прокотився ще один Вибух. Я крутнувся в бік сходів — і, коли Вибух розніс на порох ріг стіни, промчав поруччям і проїхав зо два метри чорно—білою підлогою, розтрощивши безліч плиток.

Підскочивши, я поглянув у бік парадних дверей. Крізь матове скло було видно жовтий силует одного з вартових. Цей дурень причаївся в засідці, гадаючи, що його не видно зсередини. Тому я вирішив вийти надвір десь в іншому місці. Розум завжди перемагає грубу силу!

Та будь-що я мав якнайшвидше забиратися звідси. Гамір, який лунав згори, свідчив про гонитву.

Я пробіг через дві кімнати — бібліотеку та їдальню, — щоразу кидаючись до вікна й відступаючи, бо надворі бовванів хтось із жовтих вартових, або навіть і не один. Глупоту цих тварюк, що діяли так безглуздо, можна було зіставити хіба що з моїм небажанням перевіряти, якою саме магічною силою їх озброєно.

Ззаду хтось шалено вигукував моє ім'я. Передчуваючи недобре, я відчинив наступні двері і опинився на кухні. Внутрішніх дверей тут більше не було, зате був прохід, що вів до теплиці, де росли всілякі трави та зелень. За теплицею виднів садок, де в повітрі гасали ті самі троє вартових на своїх триніжках. Щоб виграти час, я наклав на двері позаду себе Печатку. А потім озирнувся — й побачив кухаря.

Кухар глибоко сидів на стільці, виставивши ноги на кухонний стіл. Гладкий, веселий, рум’яний чолов’яга з величезним сікачем для м’яса в руці. Цим сікачем він старанно обрізав собі нігті, кидаючи краєчки точнісінько в камін. Та водночас кухар не зводив з мене своїх маленьких чорних очиць.

Мені зробилося недобре. Цього кухаря, здається, нітрохи не здивувала поява в нього на кухні хлопчика—єгиптянина. Я перевірив його на інших рівнях. Із першого по шостий він був однаковісінький — гладкий чолов’яга в білому фартусі. А на сьомому..

Отакої.

— Бартімеусе!

— Фекварле!

— Як ся маєш?

— Непогано.

— Щось давненько тебе не було.