Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 5)

Під пахвами в хлопчика виступив холодний піт. Бідолаха гарячково кинувся підбирати ручки й складати їх назад у підставку.

Аж тут у нього з-за спини долинуло чиєсь хрипке хихотіння.

Хлопчик обернувся, тамуючи крик. Проте в кімнаті досі нікого не було.

На мить хлопчина закляк зі страху, притулившись спиною до столу. Потім щось ніби ворухнулось у нього всередині. «Облиш ці ручки, — зашепотів внутрішній голос. — Ти прийшов сюди по коробочку». Хлопчик поволі рушив круг стола — спиною до вікна, щоб пильнувати кімнату.

Хтось стукнув у вікно — тричі, наполегливо. Хлопчик озирнувся: нікого. Лише вітерець погойдує каштанове гілля.

Нічого й нікого.

Аж тут одна ручка покотилася зі стола на килим. Упала вона нечутно, та хлопчик помітив її краєм ока. Друга ручка почала качатись туди—сюди — спочатку поволі, тоді все швидше й швидше. Несподівано вона крутнулась, відштовхнулась від комп’ютера й полетіла на підлогу. За нею — ще одна, далі третя. Нарешті всі ручки закрутились і покотились до країв стола, зіштовхуючись, падаючи, застигаючи.

Хлопчик мовчки дивився. Аж ось упала остання ручка.

Хлопчик не ворушився.

Хтось гучно зареготав просто в нього над вухом.

Скрикнувши, хлопчик махнув рукою, та нічого не намацав. Не стримавшись, він обернувся до стола. Тепер коробочка була просто перед ним. Хлопчик ухопив її й тут-таки випустив: розжарений на сонці метал обпік йому долоню. Коробочка вдарилась об стіл, з неї зіскочила кришка. З коробочки випали окуляри в роговій оправі. За мить хлопчик підхопив їх і майнув до дверей.

Позаду нього щось з’явилося. Хлопчик відчув, як воно стрибає йому на спину.

Він був уже біля дверей, бачив сходи, що вели нагору — до наставника.

Аж тут двері з ляскотом зачинилися.

Хлопчик узявся смикати за ручку, бити кулаками в дошки, з плачем кликати наставника, — та все було марно. Хтось шепотів щось йому на вухо, та хлопчик не розбирав слів. Він перелякано штовхнув рукою двері, та лише забив пальці.

Тоді озирнувся й поглянув на порожню кімнату.

Звідусюди лунав шурхіт, тихенький стукіт і шелест — ніби по килиму, по книжкових полицях і навіть по стелі повзли якісь невидимі істоти. Просто в нього над головою вітерець колихнув чиюсь легеньку тінь.

Затамувавши страх і сльози, хлопчик нарешті заговорив.

— Стій! — вигукнув він. — Згинь!

Шелест, шурхіт і стукіт умить ущухли. Тінь зупинилася. В кімнаті запанувала тиша.

Хлопчик, переводячи подих, ще раз озирнувсь і оглянув кімнату. Не чути ані звуку.

Тоді він згадав про окуляри, що їх досі стискав у руці. Крізь клейкий туман страху просочився спогад: наставник наказав спочатку надягти їх, а тоді вже повертатися. Може, якщо він це зробить, двері відчиняться й можна буде спокійно піднятися сходами?

Тремтячими пальцями хлопчик розправив дужки й начепив окуляри.

І побачив правду.

Кабінет був заповнений сотнями маленьких демонів. Вони сиділи на головах один в одного, мов насінини в дині чи горіхи в торбині, штовхаючись ліктями й наступаючи сусідам на обличчя. їх було стільки, що під ними не видно було килима. Вони сиділи на столі, звисали з полиць і люстри, ширяли в повітрі й жадібно зирили на хлопчика. Дехто балансував на довгому носі родича або чіплявся за його ногу. Всюди було видно їхні хвости, крила, роги, бородавки, зайві руки, ноги, пащі та очі. Всюди було повно луски, волосся й такого іншого — в найнесподіваніших місцях. Дехто мав дзьоб, дехто — хоботок, і майже всі — зуби. Демони були найрізноманітніших кольорів, що поєднувались найхимернішим чином. І всі вони щосили намагалися поводитись якнайтихіше, аби переконати хлопчика, що тут нікого немає. їм справді коштувало неабияких зусиль стояти нерухомо, незважаючи на посмикування хвостів та крил, на мимовільне ворушіння їхніх надзвичайно жвавих ротів.

Тієї самої миті, коли хлопчик надяг окуляри, вони зрозуміли, що тепер він здатен їх бачити.

І з радісним криком накинулись на нього.

Хлопчик заволав, притулився спиною до дверей і сповз на підлогу. Він підняв руки, щоб хоч якось захиститись, і скинув з носа окуляри. Засліплений, він перевернувся на живіт— і скрутився клубочком, задихаючись від моторошного шурхоту крил, луски та пазурів.

Через двадцять хвилин, коли наставник прийшов за ним і розігнав бісенят, хлопчик лежав на тім самім місці. Бідолаху перенесли до його кімнати. Цілу добу потому він не міг нічого їсти. Та поволі отямився й знов узявся до навчання.

Наставник більше ніколи не згадував про цю пригоду. Проте наслідок цього уроку — ненависть і жах, що пробились у його учневі в тій сонячній кімнаті, — задовольнив його.

То був один з найперших Натаніелевих життєвих уроків. Він ніколи й ні з ким не говорив про цю пригоду, але тінь її назавжди затьмарила його серце. Він мав тоді ледве якихось шість літ.

6

Такі потужні магічні предмети, як Амулет Самарканда, мають одну неприємну рису — їх оточує своєрідна аура[16]. Вона привертає увагу не менше, ніж голий на похороні. Я розумів: тільки—но Саймон Лавлейс дізнається про моє зухвальство, як негайно розішле своїх шпигунів на пошуки аури Амулета. І що довше я залишатимусь на одному місці, то певніше хтось із них помітить мене. Хлопець викличе мене лише на світанку[17], тож мені доведеться пережити ще кілька неспокійних годин.

Кого цей чарівник міг послати за мною навздогін? Навряд чи він має під своїм началом багато джинів, яких можна порівняти за силою з Фекварлом або Джабором. Та він напевно спроможний зібрати кодло слабших слуг і відрядити їх на лови. З дрібнотою — на зразок фоліотів — я впораюсь одним своїм кігтем, та якщо вони налетять зграєю — (а я вже добряче натомився) — то мені буде непереливки[18].

Домчавши з Гемпстеда до берега Темзи, я вмостився під карнизом одного покинутого будинку. Почистивши дзьобом пір’я, заходився дивитись на небо. Невдовзі я помітив там сім червоних вогняних куль, що пливли на невеличкій висоті. Діставшись до середини річки, вони розділилися: три кулі рушили далі на південь, дві — на захід, а решта дві — на схід. Я заховався глибше під дах, однак помітив, що аура Амулета посилилася, коли найближча з куль рушила за течією й зникла з очей. Я стривожився. Через кілька хвилин я перелетів на той бік Темзи і влаштувався там на підйомному крані: тут саме зводили багатоквартирний будинок для чарівників середнього достатку.

П’ять хвилин минуло в мовчанці. Вода вирувала, омиваючи брудні палі пристані. Місяць заховався за хмарами. Аж раптом усі вікна покинутого будинку на тім боці спалахнули болісно— зеленим світлом; там почали нишпорити невиразні тіні. Здається, вони там нічого не знайшли, бо світло врешті померкло, перетворилося на серпанок, випливло з вікон і полинуло за вітром. Будинок знову занурився в темряву. Я негайно злетів і стрімко, від вулиці до вулиці, помчав на південь.

Мій шалений танець над Лондоном тривав половину ночі.

Куль-шпигунів[19] виявилося навіть більше, ніж я боявся (їх, вочевидь, викликав не один чарівник), і вони раз по раз з’являлись недалеко від мене. Щоб уберегтися, я мусив без упину перебиратися з місця до місця, та все одно мене двічі мало не зловили. Одного разу я облітав діловий квартал і мало не натрапив на кулю, що пливла мені назустріч; другий шпигун помітив мене, коли я, геть—чисто зморений, задрімав на березі в Ґрин-Парку. Обидва рази я встиг утекти раніше, ніж до шпигунів підійшла допомога.

Та врешті я знесилився. Потреба постійно підтримувати фізичну форму виснажувала мене й поїдала коштовну енергію. Тому я вирішив діяти по-іншому — знайти якусь місцинку, де ауру Амулета глушитимуть інші магічні випромінювання. Настав час загубитися серед Натовпу, серед Простолюду. Інакше кажучи, серед людей. Я вже достатньо зневірився, щоб удатися до такого.

Я полетів назад до центру міста. Навіть цієї пізньої години на Трафальґарській площі, довкола колони Нельсона, було повнісінько туристів. Вони купували дешеві талісмани в кіосках—автоматах, затиснутих між левами. Над площею здіймалася безладна мішанина магічних випромінювань. Чудове місце для того, щоб по-справжньому загубитися.

Перната блискавка впала з нічного неба й зникла у вузькій щілині між двома кіосками. Невдовзі звідти вийшов хлопчик— єгиптянин із сумними очима й заходився проштовхуватись крізь натовп. На ньому були нові сині джинси, біла футболка й чорна пілотська куртка, а ще — здоровенні білі кросівки, в яких без упину розв’язувались шнурки. Хлопчик швидко змішався з натовпом.

Я відчував, як Амулет пече мені груди. Раз по раз він випромінював спекотні хвилі — подвійні, наче удари серця. Я щиро сподівався, що довколишня мішанина аур перекриває цей сигнал.

Здебільшого тутешня магія була чистісінькою «показухою». На площі юрмилися ліцензовані шарлатани, що продавали дрібні амулетики й цяцьки — те, що дозволено владою[20]. Американські і японські туристи жадібно порпались у купах барвистих камінців та скелець, шукаючи відповідні знаки Зодіаку для всіх своїх родичів, а бадьорі продавці— кокні терпляче сплавляли їм свій крам. Якби не фотоспалахи, я міг би уявити, що це Карнак. Довкола чинилися оборудки, лунали радісні вигуки, сяяли усмішки. Така собі вічна картина довірливості й жадоби.

Однак на площі можна було відшукати й дещо серйозніше. Подекуди біля входів у шатра стояли спокійні, зосереджені люди. Відвідувачів у ці шатра пропускали по одному. Там, вочевидь, було щось по-справжньому цінне, бо біля кожного такого шатра тинявся вартовий — зазвичай у вигляді голуба. Я намагався обминати цих вартових — хтозна, може вони чутливіші, ніж здається.