Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 6)

Траплялися серед натовпу й чарівники. Навряд чи вони тут щось купували — радше за все, просто вибралися погуляти з нічної зміни у Вайтголлі. Одного з цих чарівників, розкішно вбраного, супроводжував на другому рівні біс — він скакав навздогін за господарем; від інших, убраних простіше, пахтіло фіміамом, потом та восковими свічками.

Була тут і поліція — кілька звичайних констеблів і двоє мордатих патланів з «нічної варти». Ця парочка виявляла свою присутність лише настільки, наскільки це було потрібно.

Довкола площі без упину мерехтіли вогні фар; автомобілі мчали міністрів та інших чарівників з їхніх кабінетів у будівлі Парламенту до клубів на Сент—Джеймсі. Я перебував прямісінько під віссю велетенського колеса влади, що простиралося до самісіньких меж імперії. Тут, якщо пощастить, я просиджу аж до тієї миті, коли мене нарешті викличуть.

А може, й не просиджу.

Я саме походжав повз непоказний кіоск і роздивлявся на викладений у ньому крам, коли відчув, що за мною стежать. Озирнувшись, я оглянув натовп. Юрба людей. Я перевірив сусідні рівні — жодної загрози. Звичайне стадо худоби, по—людському недоумкувате. Я знов обернувся до кіоску й недбало взяв «Моє чарівне люстерко™» — шматок дешевого скла, оправлений у рожеву пластмасу і розмальований паличками, котиками й чарівницькими ковпаками.

Знову! Я рвучко обернувся. У натовпі утворилася прогалина — просто навпроти мене, — і я побачив низеньку гладкеньку чарівницю, зграйку підлітків довкола кіоску й полісмена, що підозріливо позирав на них. До мене їм усім, здається, байдуже. Та помилитись я не міг — мої відчуття ніколи не підводять мене. Треба бути напоготові! Я взявся розглядати люстерко і влаштував з цього справжню виставу. «ЩЕ ОДИН ЧУДОВИЙ ДАРУНОК З ЛОНДОНА, СТОЛИЦІ СВІТОВОЇ МАГІЇ! — вигукувала етикетка на звороті люстерка. — ЗРОБЛЕНО В ТАЙВА...»

Недобре відчуття повернулося. Я озирнувся спритніше від кота — й цього разу вдало! Я спіймав погляд спостерігача. Тобто спостерігачів — їх було двоє, хлопець і дівчина серед тієї компанії підлітків. Вони не встигли відвести очі. Хлопець мав років з п’ятнадцять — його обличчя рясно пообсідали прищі. Дівчина була молодша, проте її очі дивилися холодно й жорстоко. Я навмисне вирячився на них. Чому я стривожився? Це звичайні люди, вони не можуть побачити, хто я такий насправді. Нехай собі дивляться.

Через кілька секунд вони не витримали й відвели очі. Я стенув плечима й хотів податися геть. Чоловік за прилавком гучно кахикнув. Я акуратно поклав «Моє чарівне люстерко™» на місце, широко всміхнувся й пішов собі.

Підлітки вирушили за мною.

Я помітив їх біля сусіднього кіоску: вони визирали з-за прилавка з цукровою ватою. Трималися вони вкупі — шестеро чи семеро. Чого їм треба? Обнишпорити мої кишені? Навіщо ж вони причепилися до мене? Довкола безліч багатших і перспективніших кандидатів. Заради перевірки я пристав до низенького, заможного зовні туриста з величезним фотоапаратом і товстими окулярами. Якби я хотів когось обікрасти, то розпочав би саме з нього. Та коли я облишив його й зробив у натовпі коло, підлітки подалися за мною.

Дивна річ. І неприємна. Мені не хотілося міняти вигляд і тікати звідси. Я втомився й хотів лиш одного — спокою. Мені й без того треба якось дотягти до світанку.

Я прискорив кроки. Підлітки — так само. Ми зробили три кола площею, аж поки я відчув, що цього вже досить. Двоє полісменів спостерігали за нашим кружлянням, і схоже було, що вони скоро зупинять нас — хоча б заради того, щоб їм не паморочилось у голові. Пора тікати. Хай там чого хочуть ці шмаркачі, але я не бажаю привертати до себе зайву увагу.

Недалеко саме був підземний перехід. Я помчав сходами вниз, проминув вхід до метро й вискочив з іншого боку, через дорогу від центральної площі. Підлітки щезли — мабуть, так само кинулися в перехід. Ось він, мій шанс! Я хутенько майнув за ріг, проскочив повз книгарню й зник у завулку. І тихенько почекав там у затінку, за сміттєвим баком.

Завулком проїхала пара автомобілів. За мною ніхто не гнався.

Моїм обличчям ковзнула усмішка. Я вирішив, що втік від них.

І помилився.

7

Хлопчик—єгиптянин поволі пройшов завулком, зо два рази повернув праворуч і опинився на одній із численних вулиць, що променями розходились від Трафальґарської площі. Дорогою я переглядав свої плани.

Про площу слід забути. Там забагато цієї нестерпної юні. Щоправда, якщо я знайду укриття неподалік, аура Амулета буде так само непомітною для шпигунів. Можна заховатися за якимось сміттєвим баком і там перечекати до ранку. Це єдиний вихід. Я надто втомився, щоб знову линути в небеса.

До того ж, я хотів про дещо поміркувати.

Давній біль повернувся й тьохнув у грудях, череві, кістках. Ні, це все-таки шкідливо — так довго залишатися в тілі. Як людям щастить перебувати в ньому й не божеволіти — цього я, мабуть, ніколи не зрозумію[21].

Я простував темною, холодною вулицею, позираючи на своє віддзеркалення в чорних квадратах вікон. Хлопчик зіщулився, ховаючи голову від вітру, й засунув руки в кишені куртки. Підошви кросівок шаркотіли об асфальт. Уся постать хлопчика чудово виявляла огиду, яку я саме відчував. Амулет із кожним кроком важко бився об мої груди. Якби моя воля, я тут-таки зірвав би його й пожбурив у найближчий смітник, перш ніж ображено покинути тілесну оболонку. Та мене неволив наказ того хлопчиська[22]. Я мусив берегти Амулет.

Я звернув убік, далі від автомобілів. Темні громади будинків, що височіли обабіч вулиці, просто гнітили мене. Міста взагалі мені не до душі — так само, як підземелля. А Лондон — найогидніше з усіх міст: холодне, сіре, смердюче й вогке.

Ліворуч вів ще один завулок, геть засипаний мокрим картоном і газетами. Я машинально перевірив сусідні рівні й нічого не виявив. Цього я, власне, й сподівався. Перші два під’їзди я проминув з міркувань чистоти. В третьому було сухо — там я й сів.

Настав час обміркувати події цієї ночі. Ніч випала клопітка. Тут були й отой блідий хлопчисько, і Саймон Лавлейс, і Амулет, і Джабор, і Фекварл... Справжнісінька пекельна суміш. Проте що мені до неї? Віддам на світанку Амулет і радо забуду про всю цю історію.

Про всю, крім мого рахунку до хлопчиська. їй—право, він мені за це заплатить. Якщо ви змусили Бартімеуса Урумського ночувати в якомусь вест—ендському завулку, то не чекайте, що це так просто вам минеться. Насамперед я дізнаюсь його ім’я, а тоді...

Стривайте, а це що таке?..

Кроки в завулку... Кілька пар ніг. Наближаються.

Можливо, це просто збіг. Адже Лондон — величезне місто. На вулицях повно людей. І по завулках теж. Може, хто вирішив скоротити собі дорогу додому. Пройти тим самим завулком, де випадково надумав сховатись я.

Однак у збіги я не вірю.

Я сховався глибше в затінок і наклав на себе закляття Маскування. Шар тугих чорних ниток огорнув мене, і я злився з темрявою. Й заходився чекати.

Кроки наближались. Цікаво, хто це? Патруль нічної поліції?

Фаланга чарівників, послана Саймоном Лавлейсом? Напевно, кулі—шпигуни все-таки знайшли мене.

То були не полісмени й не чарівники. То були підлітки з Трафальґарської площі.

П’ятеро хлопців і одна дівчина — за старшу. Вони простували завулком і раз по раз недбало озиралися на всі боки. Я трохи заспокоївся — заховався я добре, та й тут, далеко від натовпу, мені нема чого боятись. Хлопці, звичайно, росляві й хамовиті — та все-таки це звичайнісінькі підлітки в джинсах і шкірянках. На дівчині теж були чорна шкірянка й розкльошені штани — такі, що з них можна викроїти ще одну пару для карлика. Підлітки ступали, шаркотячи ногами по розкиданому сміттю. Аж раптом мені сяйнуло, що вони поводяться неприродно тихо.

Сумніваючись, я знову перевірив наступні рівні. Нічого підозрілого, просто шестеро дітлахів.

Я сидів у своїй схованці й чекав, поки вони пройдуть повз мене.

Дівчина виступала попереду. Ось вона порівнялася зі мною.

Я позіхнув, почуваючись у безпеці під захистом чарів.

Один з хлопців ляснув дівчину по плечу.

— Тут, — промовив він, показуючи на мене.

— Взяти його! — наказала дівчина.

Перш ніж я вгамував свій подив, троє найміцніших хлопців скочили в під’їзд і накинулись на мене. Щойно вони торкнулись ниток Маскування, чари розвіялись і зникли. За мить мене огорнула хвиля запахів нездорової шкіри, дешевого лосьйону для гоління й поту. Мене копнули, зацідили по голові, а потім безцеремонно поставили на ноги.

Тоді я нарешті отямився. Кінець кінцем, я — Бартімеус!

Завулок осяяла коротка яскрава блискавиця. Камені під’їзду ніби обпекло вогнем.

На мій подив, хлопці не відпустили мене. Двоє тримали за зап’ястки, ніби пара кайданків, а третій — ззаду за стан.

Я повторив свій трюк із більшим зусиллям. З найближчої вулиці долинула автомобільна сигналізація. Цього разу я сподівався визволитись: обпечені трупи, врешті-решт, нікого не зможуть втримати[23].

Одначе хлопці стояли на місці — тяжко дихали, але далі тримали мене. Ні. щось тут було не так.

— Тримайте його міцніше, — звеліла дівчина. Я поглянув на неї, вона — на мене. Дівчина була трохи вища за моє нинішнє втілення, кароока, чорнява. Двоє хлопців стояли обабіч неї, мов почесна варта. Мені вже уривався терпець.

— Чого ви хочете? — запитав я.

— У тебе там дещо висить на шиї, — промовила дівчина занадто вже рівним і владним для такого юного віку голосом. Як на мене, їй було років тринадцять.