Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 8)
Пані Андервуд була низенька, гладкенька жіночка з коротко стриженим сивим волоссям. Вона посадила хлопчика біля каміна й запропонувала йому печива. Малий немовби й не помітив її.
Минуло півгодини. Пані Андервуд весело торохтіла про все, що тільки спадало їй на думку. Хлопчик випив трохи какао й тихенько з’їв одне печиво, проте здебільшого мовчки сидів і роздивлявся на полум’я. Аж нарешті пані Андервуд дещо придумала. Вона сіла біля малого і обняла його за плечі.
—А тепер, любий, нам треба домовитись, — мовила вона. — Я знаю, що тобі звеліли нікому не називати свого імені, але для мене ти можеш зробити виняток. Якщо я зватиму тебе просто «хлопчик», ми ніколи не зрозуміємо одне одного до ладу, еге ж? Отож скажи мені своє ім’я, а я тобі — своє, потайки. Гаразд? Ти киваєш? От і чудово. Я — Марта. А ти ?
Хлопчик тихенько шморгнув і прошепотів:
— Яке гарне ім’я, любий! Не бійся, я не скажу нікому. Тобі вже краще? Візьми ще печива, Натаніелю, й ходімо. Я покажу твою спальню.
Нагодувавши, умивши й поклавши спати малого, пані Андервуд повернулася до чоловіка: той саме працював у себе в кабінеті.
— Нарешті він заснув, — сказала вона. — Він, здається, приголомшений. І це не дивно — його ж покинули батьки. Це просто огидно — забирати таке мале дитинча з родини.
— Так заведено, Марто. Треба ж звідкілясь набирати учнів.
Чарівник промовисто втупився в книжку. Його дружина ніяк не зреагувала на цей натяк.
— Краще б його залишили з батьками, — вперто провадила вона. —Або принаймні дозволили вряди—годи бачитися з ними.
Пан Андервуд утомлено закрив книжку й поклав її на стіл.
—Ти сама пречудово знаєш, що це неможливо. Він мусить забути своє ім’я, інакше згодом будь—який ворог зможе йому зашкодити. А як він зможе його забути, коли бачитиметься з рідними? До того ж, його батьків ніхто не силував кидати свого вилупка. Вони самі хотіли його позбутися, це ж правда, Марто, інакше вони не відгукнулися б на оголошення. Все чесно й щиро. Вони одержали добрі гроші, він — змогу зробити блискучу кар’єру на службі, а держава — нового учня. Все дуже просто. Всі виграли. Ніхто нічого не втратив.
— І все ж...
— Якби чарівникам дозволили мати власних дітей, цій жорстокості можна було б запобігти.
— Цей шлях веде до створення династій, сімейних спілок... а закінчується кровною ворожнечею. Перечитай свої книжки з історії. Марто, пригадай, що коїлось в Італії! А за хлопця не тривожся. Він малий. І скоро про все забуде. Краще приготуй мені щось повечеряти.
Будинок чарівника Андервуда був з тих споруд, що знадвору здаються скромними, простими й величними, а всередині ховають справжню плутанину сходів та коридорів. Поверхів у будинку було п’ять: льох Із полицями, заповненими пляшками вина, ящиками сухих грибів і коробками фруктів: перший поверх із вітальнею, їдальнею, кухнею та оранжереєю; другий і третій поверхи, зайняті ванними, спальнями й кабінетами, й нагорі — мансарда. Саме там і спав Натаніель — під вибіленими кроквами гостроверхого даху.
Щоранку на світанні його будив гомін голубів. У стелі було невеличке віконце. Якщо влізти на стілець, крізь нього можна було помилуватися лондонським обрієм, огорнутим сірим серпанком дощу. Будинок стояв на пагорбі, й звідти розлягався чудовий краєвид. У сонячні дні Натаніелеві було видно навіть радіовежу Кришталевого палацу, що височіла з іншого краю міста.
В Натаніелевій спальні стояли дешева дерев’яна шафа, невеличкий комод, стіл, стілець і поличка з книжками. Щотижня пані Андервуд ставила до вази на столі свіжі квіти з садка.
З найпершого злощасного дня дружина чарівника взяла Натаніеля під своє крильце. Хлопчик їй подобався, й вона була з ним ласкава. Вдома вона частенько зверталася до нього на ім’я, хоч як це не любив її чоловік.
— Ми взагалі не повинні знати імені цього вилупка, — наполягав пан Андервуд. — Це заборонено! Коли йому виповниться дванадцять, він дістане нове ім’я — і з цим ім’ям його знатимуть як людину і як чарівника до кінця життя. А зараз це неправильно...
— Хто про це знатиме? — заперечувала дружина. — Ніхто. А бідолашну дитину це дуже тішить.
Вона була єдиною, хто кликав хлопчика на ім’я. Вчителі, що приходили, звали його «Андервуд», за прізвищем наставника. А сам наставник називав його просто «хлопчиком».
Натаніель відповідав пані Андервуд щирою відданістю, сприймав кожне її слово й беззаперечно слухався.
Коли минув перший тиждень його життя в наставника, господиня принесла малому подарунок.
— Це тобі, — сказала вона. — Трохи стара й сумна, але тобі, гадаю, сподобається.
То була картина — човни в невеликій бухточці, оточеній низькими, наполовину затопленими берегами. Фарби так потемніли, що подробиці важко було розгледіти, проте Натаніелеві картина відразу сподобалася. Він дивився, як пані Андервуд вішає її над його столом.
— Ти будеш чарівником, Натаніелю, — сказала господиня. — Це найвища честь, що випадає будь—якому хлопчикові або дівчинці. Твої батьки зважились на найвищу жертву, дозволивши тобі обрати цю шляхетну долю. Ні, не плач, мій любий. Ти повинен бути сильним, старатися щосили й добре вчитися. Ходи-но сюди, до вікна. Стань на цей стілець. А тепер подивися отуди. Бачиш там, удалині, маленьку башточку?
— Оту?
— Ні, любий, це адміністративна будівля. Оту невеличку, брунатну, ліворуч. Це Парламент, дитинко. Там засідають найкращі чарівники, щоб правити Британією й нашою імперією. Це туди щодня їздить пан Андервуд. Якщо ти старанно вчитимешся й слухатимешся наставника, то теж коли— небудь туди їздитимеш, і я тобою пишатимусь.
—Так, пані Андервуд.
Натаніель дивився на башточку, аж поки йому заболіли очі. Він добре запам’ятав цю будівлю. їздити до Парламенту.. Коли—небудь так і станеться. Він старатиметься, щоб пані Андервуд пишалася ним.
Поволі — чималою мірою завдяки ласці пані Андервуд — Натаніелева туга за домом почала вщухати. Спогади затьмарилися, біль затамувався — хлопець майже забув, що мав колись власних батьків. Сприяла цьому й безупинна рутина роботи та навчання: це забирало майже увесь Натаніелів час, і йому просто було ніколи сумувати. Кожен день починався з того, що пані Андервуд будила його стукотом у двері.
— Чай на сходах. Пити, а не мити ноги.
Це ритуальне зауваження з’явилося після того ранку, коли Натаніель, ще напівсонний, ішов до ванної і влучив ногою точнісінько по кухлику з окропом. Гарячий чай вихлюпнувся просто на стіну. Пляма, наче засохла кров, зосталася там на довгі роки. На щастя, наставник так і не дізнався про цю пригоду. Він ніколи не піднімався в мансарду.
Умившись у ванній поверхом нижче, Натаніель надягав сорочку, сірі штани, сірі гольфи, незручні чорні черевики і — якщо було холодно — теплого светра, що його купила для нього пані Андервуд. Він старанно зачісувався до високого дзеркала у ванній і хутко оглядав у ньому самого себе — худорлявого, блідого хлопчика. Потім він, узявши свої зошити, бічними сходами йшов на кухню. Поки пані Андервуд готувала для нього вівсянку та грінки, він намагався закінчити вчорашнє домашнє завдання. Пані Андервуд частенько тут допомагала йому.
— Азербайджан? Здається, його столиця — Баку.
— Баку—у?
— Еге ж. Поглянь у себе в атласі. А навіщо це тобі?
— Пан Перселл сказав, що цього тижня я мушу вивчити увесь Середній Схід. Усі країни та іншу бридню.
— Даремно ти так... До речі, грінки вже готові. Тобі справді слід вивчити всю цю «бридню», щоб ти зміг перейти до цікавішої науки.
— Але ж це так
— Це тобі так здається. Я бувала в Азербайджані. Баку, звичайно, неабияка глухомань, зате це важливий центр вивчення афритів.
— А хто це такі?
— Вогняні демони. Другий за силою різновид духів. У горах Азербайджану потужна вогняна стихія. Саме там зародився зороастризм. Його прихильники шанували божественний вогонь в усіх живих істотах. Якщо ти шукаєш какао, то воно тут, за вівсянкою.
— Пані Андервуд, а ви бачили там джина?
— Щоб побачити джина, не треба їхати до Баку, Натаніелю... І не розмовляй, будь ласка, з повним ротом. Ти всю мою скатертину засипав крихтами. Ні, джин сам прийде до тебе — а надто тут, у Лондоні.
— А коли я побачу фрита?
Після сніданку Натаніель збирав свої підручники і йшов до кабінету на другому поверсі, де на нього справді чекав пан Перселл. То був молодик із білявим волоссям, яке він раз по раз пригладжував, марно силкуючись заховати залисини. На ньому завжди були трохи завеликий сірий костюм і неоковирно строката краватка. Звали його Волтер. Він нервувався з першого—ліпшого приводу, а розмови з паном Андервудом (що вряди—годи траплялися) просто—таки виводили його з себе. Як наслідок, він вихлюпував своє роздратування на хлопця. Перселл був надто порядний, щоб поводитись із Натаніелем по—брутальному — учень працював сумлінно й старанно, — зате чіплявся до кожної його помилки, аж скавулячи з люті, мов те розлючене собача.
Пан Перселл не навчав Натаніеля магії. Він сам анітрохи на ній не знався. Натомість він викладав хлопцеві численні інші предмети — насамперед математику, сучасні мови — французьку й чеську — географію та історію. Особливу увагу він приділяв політиці.