Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 9)

— Ану ж бо, юний Андервуде, — міг сказати пан Перселл, — що є основним призначенням нашого вельмишановного уряду?

Натаніель замислювався.

— Ну ж бо! Ну ж бо!

— Правити нами, сер?

— Захищати нас! Не забувай, що наша країна перебуває в стані війни. Прага досі утримує долини на схід від Богемії, а ми намагаємось не пропустити її війська до Італії. Нинішні часи небезпечні. Агітатори й шпигуни вільно почуваються в Лондоні. Щоб зберегти Імперію цілою, нам потрібен сильний уряд, а сила — це магія. Уяви собі країну без чарівників! Це неможливо — жалюгідний простолюд при владі! Запанує хаос, а за ним неминуче настане вороже вторгнення. Тільки наші правителі рятують нас від анархії. Ось чого ти повинен прагнути, хлопчику. Стати членом уряду й правити з честю! Запам’ятай це.

— Так, сер.

— Честь — найважливіша риса чарівника, — провадив пан Перселл. — Чарівник володіє великою силою й мусить користуватись нею розважливо. В минулому траплялося, що безчесні чарівники намагалися влаштовувати державні перевороти. Й щоразу в них нічого не виходило. Чому? Бо проти них боролися справжні чарівники, на чиєму боці були честь і справедливість.

— Пане Перселл, а ви чарівник?

Учитель пригладив волосся й зітхнув:

— Ні, Андервуде. Мене... не обрали. Але все-таки я служу країні, чим можу. А тепер...

—То ви простолюдин?

Пан Перселл ляснув долонею по столу:

— Тут, коли твоя ласка, запитую я! А тепер бери транспортир. Переходьмо до геометрії.

Невдовзі після того, як Натаніелеві виповнилось вісім років, його навчальна програма розширилася. Він почав вивчати хімію й фізику, а ще — історію релігії й кілька стародавніх мов, зокрема латину, арамейську та іврит.

Цим усім Натаніель займався з дев’ятої години ранку до обіду. В обід він спускався на кухню — там пані Андервуд залишала для нього кілька бутербродів, загорнутих у папір.

Друга половина дня тривала по—різному. Два дні на тиждень Натаніель і далі займався з паном Перселлом. Ще два дні його водили до басейну, де гладкий вусань—тренер просто виснажував його важкими тренуваннями. Хлопчина плавав цим басейном туди—сюди — всіма можливими стилями — в товаристві таких самих мокрих дітлахів. Натаніель був надто соромливий та й надто втомлений, щоб заводити з цими дітьми розмови, а вони, відчуваючи це, тримались від нього осторонь. Так уже в дитячому віці Натаніель відчув, що таке самотність і зневага.

Ще два дні були присвячені музиці (четвер) і малюванню (субота). Музики Натаніель боявся навіть більше, ніж плавання. Його вчитель, пан Сіндра, був товстий і запальний; коли він ішов, численні його підборіддя аж коливалися. Натаніель уважно стежив за цими підборіддями: якщо вони тремтіли більше, ніж зазвичай, це напевно віщувало близький спалах гніву. Такі спалахи траплялися раз по раз. Пан Сіндра ледве стримував лють щоразу, коли Натаніель надто швидко виконував гаму, плутав ноти чи помилявся в сольфеджіо, — а бувало це частенько.

— Як ти збираєшся викликати ламію цим брязкотом?! — аж верещав пан Сіндра, — Як?! Просто жах! Ану, давай сюди!

Він забирав у Натаніеля ліру, тулив її до своїх широченних грудей і грав сам, натхненно заплющуючи очі. Чарівна мелодія наповнювала кабінет. Короткі товсті пальці пурхали над струнами, наче сардельки в танці. Пташки на дереві за вікном мовчки слухали. Натаніелеві очі повнилися слізьми. Перед ним, наче привиди, пропливали спогади з далекого минулого...

— А тепер — ти!

Музика обривалася на пронизливій ноті, й пан Сіндра тицяв ліру назад Натаніелеві. Хлопець брався за струни. Пальці його тремтіли й німіли. Перелякані пташки за вікном аж падали з гілля. Щоки пана Сіндри трусились, наче холодець.

— Бовдуре! Негайно припини! Ти хочеш, щоб ламія зжерла тебе? Її треба зачарувати, а не розлютити! Облиш цей нещасний інструмент. Бери флейту.

Флейта чи ліра, співи чи брязкальце — все, до чого брався Натаніель, викликало лише обурення та відчай учителя. Натомість уроки малювання минали спокійно й тихо.

Вчителька панна Лютієнс — лагідна й струнка, мов вербичка, — була єдиною з учителів, з ким Натаніель міг розмовляти відверто. Як і пані Андервуд, їй не сподобалось, що її учень «безіменний». Вона спитала в хлопця — звичайно ж, потайки — його ім’я, й Натаніель назвав його без жодних вагань.

— А чому, — запитав він у панни Лютієнс якось навесні, коли вони сиділи в кабінеті, а з прочиненого вікна повівав легенький вітерець, — чому я повинен увесь час копіювати цей візерунок? Це так важко й нудно. Краще я намалював би садок, чи цю кімнату... чи вас, панно Лютієнс...

Учителька засміялася:

— Малювати з натури годиться художникам, Натаніелю. Чи багатим панночкам, яким нема чого робити. Ти ж — не художник і не багата панночка. Олівець потрібен тобі не для цього. Ти — кресляр, ремісник. Ти мусиш уміти відтворювати будь—який візерунок — швидко, впевнено й, найголовніше, точно.

— Просто це здається таким безглуздим, — тихо заперечив хлопець.

— Це аж ніяк не безглуздо, — наполягала пані Лютієнс. — Ану, я подивлюся, що в тебе виходить... Непогано, Натаніелю, непогано. Тільки поглянь... тобі не здається, що ця півкуля в тебе більша, ніж в оригіналі? Отут — бачиш? А ще ти залишив дірку в цій галузці — а це вже серйозна помилка.

— Але ж невеличка. А все інше — добре. Хіба ні?

— Річ не в тім. Якщо ти копіюватимеш пентакль і залишиш у ньому дірку — що вийде? Це може коштувати тобі життя. Ти ж не хочеш померти через таку дрібницю, Натаніелю?

— Ні.

— От і гаразд. Ти просто не повинен робити помилок. Інакше загинеш, — панна Лютієнс умостилася зручніше в кріслі. — А тепер повтори все спочатку, без помилок.

— Панно Лютієнс!

— Пан Андервуд не став би потурати тобі, — вчителька замислено помовчала. — Та, судячи з твого крику душі, марно чекати, що зараз ти досягнеш більшого. Отож на сьогодні — досить. Йди погуляй у садку. Свіже повітря тобі не зашкодить.

Садок для Натаніеля був найкращим прихистком. Тут ніколи не відбувалося жодних уроків. Довгу, витягнуту садову ділянку оточував високий цегляний мур. Улітку цим муром плівся квітучий плющ, а над моріжком простирали своє гілля шість яблунь. У середині садка розрослися два кущі азалії, за якими був тихий закуточок, майже невидимий з вікон будинку. Тут росла висока волога трава. Каштан, що височів за муром, кидав тінь на кам’яну лавочку, позеленілу від лишайників. Біля лавочки стояла мармурова фігура людини, що тримала в руці роздвоєну блискавку. На людині був сурдут вікторіанської доби, а на обличчі їжачилися короткі бакенбарди, наче роги в жука—рогача. Статуя померкла від часу й негоди, вкрилася мохом, але досі справляла враження могутньої енергії і сили. Натаніеля вона просто зачарувала — він навіть якось запитав у пані Андервуд, хто це такий. Та господиня лише всміхнулася.

— Запитай у свого наставника, — відповіла вона. — Він знає все.

Однак хлопець на таке не наважився.

Саме сюди, до цього тихенького місця з його самотою, лавочкою й статуєю, Натаніель приходив, коли йому треба було перепочити перед уроком у свого суворого, грізного наставника.

9

Поки йому не виповнилося вісім років, Натаніель бачився з наставником лише раз на тиждень. Відбувалось це щоп’ятниці, по обіді, й перетворювалось на величний ритуал. Пообідавши. хлопець ішов до себе нагору, щоб умитись і змінити сорочку. Рівно о пів на третю він мав стояти перед дверима читальні на другому поверсі. Йому слід було постукати тричі, й тоді зсередини лунав дозвіл увійти.

Наставник безжурно сидів у плетеному кріслі біля вікна. Обличчя його залишалося в затінку, а світло з вулиці огортало постать чарівника туманним серпанком. Натаніель заходив, і довга рука показувала йому на завалену подушками канапу біля протилежної стіни. Хлопчик сідав туди і, ледве тамуючи хвилювання, намагався ловити кожне слово, кожен тон наставника, щоб нічогісінько не проґавити.

Поки Натаніель був ще малий, чарівник зазвичай лише розпитував його про те, як тривають уроки, обговорював з ним вектори, алгебру, просив коротко переказати історію Праги чи викласти по—французьки основні події хрестових походів. Майже щоразу відповіді задовольняли його: Натаніель був дуже здібним учнем.

Часом наставник несподівано велів хлопцеві замовкнути й сам починав розмову про цілі та обмеження в магії.

— Чарівник, — говорив він, — має владу. Він напружує волю й добивається результату. Він може чинити зло й заради власної користі, й заради шляхетної мети. Наслідок його дій може бути як добро, так і зло. Та по-справжньому поганим можна назвати лише невмілого чарівника. Що свідчить про те, що чарівник невмілий?

Натаніель совався на подушках:

— Утрата ним влади.

— Правильно. Влади над необхідними силами. Якщо виключити з цієї влади магію, що залишиться?

Натаніель погойдувався туди—сюди:

— Е-е...

— Три «С», хлопчику, три «С». Ану, поворуши мозком,

— Сила, Секрет, Самозбереження, сер.

— Правильно. А який секрет найбільший?

— Духи, сер.

— Демони, хлопчику. Називай їх так, як є насправді. Про що ніколи не можна забувати?

— Демони дуже підступні й неодмінно завдадуть шкоди, якщо зможуть, сер, — голос Натаніеля тремтів.

— Добре, добре. Пам’ять у тебе чудова. Тільки стеж за вимовою — в тебе язик наче рогом став. Варто тобі вимовити хоч один склад закляття неправильно — й демон негайно скористається твоєю помилкою.