Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 11)

Панна Лютієнс була єдиною, з ким Натаніель поділився своїм відчаєм.

—Терпіння, — сказала вона йому. —Терпіння — найвища чеснота. Поспішиш — людей насмішиш. А це дуже боляче. Завжди залишайся спокійним і водночас зосередженим на своїй меті. А тепер, якщо ти готовий, намалюй це ще раз — тільки з зав’язаними очима.

Лише через півроку Натаніель уперше побачив, як викликають демона. На його превеликий жаль, сам він був при цьому лише глядачем. Наставник сам накреслив пентаклі зокрема й додатковий, призначений для Натаніеля. Він не дозволив учневі навіть запалити свічки й — що було найгірше — надягти окуляри.

— Що ж я без них побачу? — боронився хлопець, хоч досі ніколи не розмовляв так із наставником. Пан Андервуд примружив очі, й Натаніель тут-таки замовк.

Спочатку ритуал розчарував хлопчину. Після заклять — їх Натаніель, на своє задоволення, здебільшого зрозумів, — чомусь нічого не сталося. В кабінеті війнуло легеньким вітерцем, і все. Порожній пентакль залишався порожнім. Наставник стояв поряд, заплющивши очі, наче сонний. Натаніелеві стало нудно. В нього затерпли ноги. Демон, мабуть, вирішив не приходити. Аж тут хлопчина злякано помітив, що кілька свічок у кутку кімнати впали. Стос паперів спалахнув — і вогонь побіг на всі боки. Натаніель скрикнув і ступив...

— Стій на місці!

Натаніелеве серце мало не зупинилося зі страху. Він так і закляк, піднявши ногу. Наставник уже розплющив очі й гнівно дивився на учня, а потім гучно промовив сім Слів Вигнання. Вогонь у кутку згас, а разом з ним пропав стос паперу. Серце в хлопчини забилося так, ніби хотіло вискочити з грудей.

— То ти зібрався вийти з кола, еге ж? — Натаніель ще ніколи не чув, щоб його наставник говорив таким єхидним голосом. — Я ж казав тобі: деякі з них залишаються невидимими! Вони — майстри ілюзій і знають тисячі способів дурити й спокушати нас. Один крок, і ти сам спалахнув би, мов свічка! Подумай про це як слід. Підеш сьогодні спати без вечері. Забирайся до своєї кімнати!

Наступні заняття тривали вже спокійніше. Озброєний лише звичайними почуттями, Натаніель спостерігав за демонами, що з’являлися в найрізноманітніших подобах. Деякі скидалися на звичних тварин — окатих котів та собак, бідолашних кульгавих хом’ячків, яких хлопцеві так хотілося взяти на руки. Гарненькі пташки стрибали всередині кола й щось дзьобали. Одного разу просто з повітря дощем посипався яблуневий цвіт, і кімнату наповнили п’янкі пахощі, що нагнали на хлопчину дрімоту.

Натаніель навчався протистояти будь—яким спокусам.

Деякі невидимі духи насилали на нього огидний сморід, від якого хлопця нудило. Деякі чарували ароматами, що нагадували про панну Лютієнс чи пані Андервуд. Інші лякали всілякими страхітливими звуками: шепотом, бурмотінням, тріскотом — таким, ніби щось рветься. Було чути чиїсь дивні благальні голоси: спершу пронизливі, далі все нижчі та нижчі, й нарешті, басовиті, мов поховальні дзвони. Проте Натаніель залишався глухим до всього цього гамору й ніколи вже не намагався вийти з кола.

Через рік Натаніелеві дозволили надягати окуляри під час заклять. Тепер він міг бачити багатьох демонів у справжній їхній подобі. Проте деякі, трохи могутніші, зберігали свій ілюзорний вигляд навіть на інших рівнях. Натаніель спокійно і впевнено давав собі раду з цими ілюзіями. Його навчання тривало успішно — так само, як міцніли його навички самовладання. Він став твердіший, упертіший, рішуче поривався до нових знань. Усі години свого дозвілля витрачав на нові книжки та рукописи.

Наставник тішився успіхами свого учня, а Натаніель, попри всю свою нетерплячку, радів уже з того, чого встиг навчитися. Їхні взаємини стали вельми плідними, хоч і не дуже теплими. Можливо, так тривало б і далі, якби не страшна історія, що сталася влітку — незадовго до одинадцятого Натаніелевого дня народження.

10

Ранок урешті настав.

На східному обрії затріпотіли перші скупі промінці. З-за доків поволі піднімалося сонце. Я зустрів його радісним вигуком. Годі вже баритися.

Ніч була клопітка, а часом навіть принизлива. Я без кінця мусив то ховатись, то тікати, то казна—де тинятись — оббігав, мабуть, із половину Лондона. До мене чіплялося тринадцятилітнє дівчисько. Мені довелося шукати прихистку в сміттєвому баку. Й тепер, на додачу до всього, я сидів, згорблений, на даху Вестмінстерського абатства й прикидався кам’яною химерою. Мало що можна вигадати гірше!

Перший сонячний промінь торкнувся краєчка Амулета, що висів на моїй порослій лишайником шиї. Амулет засяяв, наче люстерко. Я мимоволі затулив його лапою — про всяк випадок, хоч насправді це не дуже хвилювало мене.

На смітнику в завулку я просидів години зо дві — досить, щоб відпочити й просякнути ароматом гнилих овочів. Потім мені сяйнула думка дістатися до абатства й прикинутися кам’яною химерою. Там мене захищала безліч усілякого магічного знаряддя всередині будівлі — його аура маскувала сигнал Амулета[24]. Зі свого нового спостережного пункту я бачив кілька куль—шпигунів, проте жодна з них так і не підлетіла до абатства. Морок урешті розвіявся, чарівники втомилися, а кулі в небі зникли разом з нічною пітьмою. Гонитва відступила.

Коли зійшло сонце, я з нетерпінням заходився чекати виклику. Той хлопчина сказав, що покличе мене на світанку. Та він, напевно, проспав, як і всякий малолітній лінюх.

Тим часом я порядкував свої думки. Одна з них була цілком очевидною: хлопчисько лише лялька в руках якогось дорослого чарівника, що воліє залишитися в тіні й перекласти провину за крадіжку на малого. Здогадатись про це неважко. Жоден хлопець такого віку не доручить мені такої крадіжки з власного розуму.

Можливо, цей невідомий чарівник хоче завдати удару Лавлейсові і здобути владу над силою Амулета. Якщо це справді так, він занадто ризикує. Судячи з масштабів гонитви, від якої я ледве втік, крадіжка Амулета стривожила принаймні кількох могутніх осіб.

Саймон Лавлейс, навіть сам—один, — серйозна проблема. Вже те, що йому служать (і коряться) Фекварл і Джабор водночас, — річ вельми промовиста. Коли він настигне хлопця, я малому не позаздрю.

А ще оте дівчисько — «не чарівниця» — та її приятелі, що протистояли моїй магії й дивилися крізь мої ілюзії. Я вже кілька століть не зустрічався з такими людьми і, правду кажучи, неабияк зацікавився, натрапивши на них тут, у Лондоні. Щоправда, важко сказати, чи усвідомлюють вони самі істинне значення власної сили. Дівча, здається, навіть не розуміє, що таке Амулет Самарканда. Просто знає, що то цінна штучка, яку варто роздобути. Воно ніяк не пов’язане ні з Лавлейсом, ні з хлопцем. Дивна річ... Цікаво, як воно взагалі до цього вплуталося?

Та вже цур йому, не моя то справа. Сонячне проміння осяяло дах абатства. Я дозволив собі позіхнути й трохи вигнути крила.

Цієї миті й пролунав виклик.

У мене ніби вчепилася тисяча рибальських гачків. Мене потягло в кількох напрямах водночас. Якби я противився надто довго, саме моє єство могло б розірвати на шматки, та зараз я не мав жодного інтересу зволікати. Мені кортіло швидше здихатись Амулета — й по всьому.

Щиро сподіваючись цього, я скорився закляттю, зник з верхівки даху..

... і негайно з’явився в кімнаті хлопця. Я озирнувся.

— Гаразд. Ну то й що?

— Я наказую тобі, Бартімеусе, зізнатися: чи виконав ти своє завдання сумлінно й...

— Звичайно, виконав. Що це тобі — блискітка для маскараду? — Я торкнув своїм химериним кігтем Амулет, що висів у мене на грудях. — Ось він, Амулет Самарканда. Він був у Саймона Лавлейса. Тепер він у тебе. А невдовзі знову повернеться до Лавлейса. Бери його й тішся наслідками. До речі, про твій пентакль: що це за руни? І ота додаткова лінія?

Хлопчина випнув груди:

— Це пентакль Адельбранда.

Я ладен був заприсягтися, що він гордовито всміхнувся. Надто вже неприродний вираз обличчя для такого шмаркача!

Пентакль Адельбранда. Еге ж, потрапив я в халепу. Я заходився оглядати зірку й коло, шукаючи хоч найменшої похибки в намальованих крейдою лініях. А потім вирячився на самі руни й символи.

—Ага! — гаркнув я. — Ти зробив тут помилку! Ти розумієш, що це означає?..

Я напружився, мов кіт, готовий стрибнути.

Хлопчина водночас почервонів і зблід — обличчя його взялося плямами, нижня губа затремтіла, а очі мало не повилазили з ямок. Він уже був ладен кинутися до цього пен— такля — одначе не зробив цього, і в мене нічого не вийшло[25]. Він ще раз поспіхом перевірив руни на підлозі.

— Прехитрий демоне! Тут немає помилок — пентакль утримує тебе, як раніше!

— Гаразд, я збрехав, — я зменшився й згорнув свої кам’яні крила під горбом. — То ти хочеш одержати цей Амулет, чи ні?

— П—поклади його до цієї п—посудини.

У найвужчому місці між двома колами на підлозі стояла невеличка чаша з пісковику. Знявши з шиї Амулет, я з невимовним полегшенням кинув його до чаші. Хлопчина нахилився до неї. Я уважно стежив за ним краєм ока: якщо його нога, навіть один-єдиний палець ноги опиниться за межами кола, я вхоплю його швидше, ніж богомол муху.

Проте хлопчисько був занадто розумний. Він дістав з кишені потріпаної куртки паличку. На її кінчику стирчав дротяний гачок, що дуже скидався на розігнуту канцелярську скріпку. Після кількох обережних спроб хлопчина зачепив цим гачком краєчок чаші й затяг її до свого кола. Далі підняв Амулет за ланцюжок і скривився.