Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 23)
Далі я відкрив другий конверт. Там був папірець із надряпаною коротенькою запискою:
Оце вже цікаво! І набагато підозріліше: ні адреси, ні підпису в кінці. І нічого не зрозуміти — як і в багатьох таємних посланнях. Не зрозуміти принаймні дурневі, що випадково прочитав би цього листа. А я відразу проник за димову завісу балаканини про «квитки». Лавлейс знову мав на увазі зниклий амулет. Хлопчина, здається, казав правду: цьому чарівникові є що приховувати. Пора вже розпитати як слід свого приятеля-біса.
— Гаразд, — мовив я. — Куди ти несеш цей конверт без підпису?
— До садиби пана Скайлера, о Найстрахітливіший. Він мешкає в Гринвічі.
— А що це за пан Скайлер?
— Я гадаю, о Світосяйний Джине, що це колишній наставник пана Лавлейса. Вони часто листуються за мого посередництва. Обидва мають міністерські посади в Уряді.
— Зрозуміло.
Що ж, небагато, але з цього вже можна починати. Що ж вони замислюють? І що це за «вистава», яку, можливо, доведеться скасувати? Судячи з деяких натяків в обох листах, Лавлейс і Скайлер мають намір зустрітися цього вечора в Парламенті і обговорити свої справи. Цікаво послухати, про що вони розмовлятимуть... А тим часом я розпитував далі.
— Саймон Лавлейс... Що ти про нього знаєш? Яку конференцію він влаштовує?
Біс жалісно скрикнув:
— О Сліпучий Променю Світла! Про це я нічого, на превеликий свій жаль, не знаю. Нехай мене засмажать живцем за моє неуцтво! Я, мізерний, просто розношу їхні листи. Вирушаю, куди велять, і приношу відповіді, не гаючи часу. Так було до останньої миті, коли ваша милість підстерегла мене й придавила цим каменем.
— Еге ж. То до кого Лавлейс найближчий? Кому ти найчастіше носиш його листи?
— О Преславний і Високоповажний! Найчастіше він пише до пана Скайлера. Більше ніхто не отримує від нього стільки листів. Усі інші адресати це політики та поважні особи з лондонських вищих кіл. Усе це, звичайно, чарівники, та їхній склад постійно змінюється. Скажімо, лише вчора я носив листи Тімові Гілдіку, міністрові у справах регіонів, Шолто Піннові з «Піннового магічного знаряддя» та Квентинові Мейкпісу, театральному імпресаріо, — від нього я також приніс відповідь. Ось таке різноманіття.
—А що це за «Піннове магічне знаряддя»?
— Якби про це запитав хтось інший, о Великий і Страхітливий, я сказав би, що він — несосвітенний дурень. Що ж до твоїх вуст, то в них це запитання свідчить лише про твою безмежну простоту — джерело всіх чеснот. «Піннове магічне знаряддя» — це найпрестижніша в Лондоні крамниця магічних артефактів. Вона міститься на Пікаділлі, а Шолто Пінн — її власник.
— Цікаво. То якщо чарівникові треба купити якийсь артефакт, він мусить іти до цього Пінна?
—Так.
— Що?!
— Пробач, о Пречудовий, але мені важко вигадувати для тебе нові титули, коли ти ставиш мені такі короткі запитання.
— Гаразд, облишмо це. Отже, крім Скайлера, ти не можеш нікого виділити серед його знайомих? Ти певен?
—Так, о Найвищий. У нього багато друзів. І нікого з—поміж них я не можу виділити.
—А хто така Аманда?
— Не можу сказати, о Найкращий. Напевно, його дружина. Я ніколи не носив їй листів.
— «Найкращий»? Ти й справді стараєшся? Гаразд. Ще два запитання. По—перше: чи бачив ти коли—небудь високого чоловіка з чорною бородою, в заляпаному брудом плащі та рукавичках? Зовні він дуже похмурий і потаємний. По—друге: хто служить Саймонові Лавлейсу? Я маю на увазі не таку дрібноту, як ти, а могутніх духів — таких, як я. Подумай як слід, і тоді я, можливо, посуну цей камінь убік, перш ніж піти.
Бісів голос посмутнів:
— Я радо задовольнив би всі твої примхи, о Володарю Всього Видимого, але щодо першого твого запитання, то боюся, що я ніколи не бачив такого бороданя. Що ж до другого, то я не маю доступу до внутрішніх покоїв господаря. Там є якісь могутні духи — я відчуваю їхню силу, але, на щастя, ніколи з ними не зустрічався. Я знаю тільки те, що цього ранку господар розмістив у своєму садку тринадцять ненажерливих крелів. Аж тринадцять, коли одного вистачило б з головою! Вони завжди слідкують за мною, коли я приношу листи.
На мить я замислився. Найкраще мені було б вийти на Скайлера. Безперечно, що вони з Лавлейсом щось задумали. Якщо цього вечора мені пощастить підслухати їхню розмову в Парламенті, я напевно дізнаюсь, у чому там річ. Але до тієї зустрічі ще кілька годин, а тим часом можна завітати до цього «Піннового магічного знаряддя» на Пікаділлі. Зрозуміло, що Лавлейс роздобув Амулет не там, але в тій крамничці можна буде довідатись про недавнє минуле цієї цяцьки.
Біс під каменем тихенько заворушився.
— Якщо ти вже закінчив, о Всемилостивіший, то дозволиш мені вирушити своєю дорогою? Якщо я запізнюся з листами, мене покарають Розжареним Пунктиром!
— Ну, гаразд.
Будь-хто інший на моєму місці просто ковтнув би це бісеня, що мимоволі опинилось на чужій дорозі, але це не в моєму стилі[47]. Злізши з каменя, я відкотив його вбік. Розплющений посланець заледве випростався.
— Ось тобі твої листи. Не бійся, я їх не підробив.
— Якби навіть і підробив, що мені до того, о Пресвітлий Метеоре Сходу? Я просто розношу конверти. Звідки мені знати, що там у них? Це мене не обходить.
Щойно вибравшись з халепи, біс повернувся до своїх колишніх бридких манер.
— Нікому не кажи про нашу зустріч. Інакше підстережу тебе ще раз, і тобі буде непереливки.
— Що я, дурень — шукати на свою голову прикрощів? Ні, звісно. Ну, коли я вже не потрібен, то бувай.
Кілька разів змахнувши своїми кажанячими крилами, біс злетів і зник за деревами. Зачекавши зо дві хвилини доки він забереться геть, я знову перетворився на голуба й полетів над пустищем на південь, до Пікаділлі.
17
«Піннове магічне знаряддя» належало до тих крамниць, куди наважуються заходити тільки найбагатші чи найсміливіші люди. Крамниця займала вигідне місце на розі Дюк-стріт і Пікаділлі й найбільше скидалася на палац, який навіщось притягла сюди компанія спритних джинів, а потім абияк затиснула його між тутешніми одноманітними будинками. По обидва боки широкого сірого бульвару тяглися магічні книгарні й кав’ярні, і на їхньому тлі яскраво освітлені вікна й колони з золотими канелюрами відразу впадали в око. Навіть із повітря аж за милю було чути звідти ауру вишуканої витонченості.
З приземленням мені довелося поморочитись — багато вступів було обсаджено шипами або змащено чимось клейким, щоб відганяти таких капосних голубів, як я. — та врешті я примостився на дорожньому знаку, звідки було чудово видно Піннову крамницю, й заходився спостерігати далі.
Кожна вітрина являла собою пам’ятник претензійності й вульгарності, до яких потай ласі всі чарівники: оздоблене коштовним камінням знаряддя, що обертається на підставках; велетенські лупи над блискучою розкішшю перснів та браслетів; автоматичні дженджуристі манекени в італійських костюмах із діамантовими шпильками — й таке інше. Звичайні чарівники в поношеному повсякденному вбранні, проходячи повз крамницю, мимоволі зупинялись, заздрісно зирили на ці вітрини й простували далі, мріючи про багатство й славу. Простолюдинів тут майже не було — у цій частині міста вони зазвичай не з’являлися.
Крізь одну з вітрин я побачив високий прилавок з полірованого дерева, за яким сидів товстелезний чоловік у білому костюмі. Він височів на стільці, немов на сідалі, й заклопотано віддавав накази стосові коробок, що стояв, хитаючись, коло нього. Нарешті пролунала остання команда, товстун відвернувся і коробки попливли через кімнату. За мить вони повернули, і я зумів розгледіти невеличкого кремезного фоліота[48], який і тяг увесь цей стос. Діставшись до полиць у кутку, фоліот випростав довгого хвоста й заходився підхоплювати коробки по одній і обережно розкладати по полицях.
Я зрозумів, що товстун — це сам Шолто Пінн, власник крамниці. Біс-посланець згадував, що він — чарівник, і я справді помітив у Пінновому оці монокль у золотій оправі. Саме цей монокль і дозволяв господареві бачити справжню подобу свого слуги, бо на першому рівні фоліот здавався звичайнісіньким хлопцем, вочевидь, щоб не лякати перехожих-простолюдинів. Зовні Шолто видався мені небезпечним чолов’ягою: незважаючи на повноту, його рухи були плавні і впевнені, а очі — швидкі й проникливі. Щось мені підказувало, що перехитрити його нелегко; отож я облишив свій попередній намір перекинутись на людину і спробувати щось витягти з господаря.
Малий фоліот видавався для цього кращою кандидатурою, тож я терпляче ждав зручної нагоди. Коли настав час обідньої перерви, потік відвідувачів, що плив до Пінна, став трохи потужнішим. Шолто ласкаво догоджав покупцям, водночас деручи з них як за рідного батька, а фоліот гасав крамницею, подаючи скриньки, плащі, парасольки та інші замовлені речі.
Після кількох таких покупок обідня перерва закінчилась, і відвідувачі розійшлися. Тепер уже Шолто замислився про своє черево. Давши фоліотові настанови, він надяг кошлате хутряне пальто й пішов собі. Я бачив, як він викликав таксі, заліз туди — і автомобіль зник серед вуличного руху. Чудово. Виходить, якийсь час його тут не буде.
Тим часом фоліот повісив на двері табличку «Зачинено», вмостився за прилавком і, вдаючи Шолто, набундючився.