Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 24)

Нагода настала. Я змінив свій вигляд. Голуб зник. Натомість у двері крамниці постукав біс—посланець, точнісінька копія того, якого я відлупцював у Гемпстеді. Фоліот сердито й здивовано поглянув на мене і махнув рукою: мовляв, забирайся геть. Я постукав знову, тепер уже гучніше. Невдоволено скрикнувши, фоліот підхопився, підбіг до дверей і відчинив їх. Над дверима дзенькнув дзвіночок.

— У нас зачинено.

— У мене лист для пана Шолто.

— Його немає. Зайдіть пізніше.

— Я не можу чекати. Це терміново. Коли він повернеться?

— Десь за годину. Господар пішов обідати.

— А куди він пішов?

— Він не казав мені.

Фоліот поводився пихато й зарозуміло. Він, напевно, вважав, що розмовляти з якимось там бісом — це нижче від його гідності.

— Нічого. Я зачекаю. — Я крутнувся, майнув у відчинені двері, прослизнув під фоліотовою рукою і опинився в крамниці.

— Ти диви, яка тут розкіш!

Переляканий фоліот помчав навздогін за мною:

— Геть! Геть! Пан Пінн наказував нікого не пускати!..

— Та не бійся ти, друже. Я нічого не поцуплю.

Фоліот рішуче загородив від мене найближчу поличку зі срібними кишеньковими годинниками:

— А я й не боюся! Зараз тупну ногою — з’явиться горла й зжере будь-якого злодія! А тепер, будь ласка, забирайся!

— Гаразд, гаразд, — я понуро обернувся до дверей. — Ти надто сильний для мене. До того ж, іще й щасливчик. Не всякого візьмуть на таке розкішне місце.

— Оце ти правду кажеш! — фоліот був забіякуватий, та водночас пихатий і боязкий.

— Тебе, напевно, не б’ють. І не карають Розжареним Пунктиром... — бідкався я далі.

— Авжеж, ні! Я — втілення самого сумління! Господар дуже ласкавий до мене.

Я вже зрозумів, що це за тип. Лестун найгіршого зразка. Мені хотілося його куснути[49].Та будь-що він дав мені потрібну зачіпку.

— Ще б пак! — відповів я. — Знає, мабуть, як йому пощастило з таким помічником, як ти. Що йому робити без тебе? Ти переносиш тут усі вантажі. А ще можеш діставати хвостом до горішніх полиць, чи підмітати ним підлогу, чи...

Фоліот обурено взявся в боки:

— Зухвала поганко! Господар шанує мене за важливіші послуги! Він називає мене своїм помічником при покупцях, запам’ятай! Я наглядаю за крамницею, поки він обідає! Я веду рахунки! Я допомагаю шукати речі, потрібні покупцям! Я...

— Стривай-но! Речі? — я аж присвиснув. — Ти хочеш сказати, що він дозволяє тобі поратися з цим крамом? З усім цим магічним знаряддям і амулетами? Брешеш!

Бридка фоліотова пика розпливлася в посмішці:

— Авжеж, дозволяє! Пан Пінн довіряє мені беззастережно!

— Що ж він тобі довіряє? Справжні потужні речі, чи всілякий ярмарковий мотлох, на зразок «руки слави» чи «дзеркала мулера»?

— Звичайно, потужні! Найнебезпечніші та найрідкісніші! Господар завжди хоче бути певен, чи не підсунули йому підробку. Отут йому й потрібна моя допомога.

— Та невже? Справді? І як, трапляється що-небудь знамените?

Я зручно притулився до стіни. Голова цього підлизи вже так розпухла[50], що він геть забув, як щойно збирався вигнати мене.

— Еге ж, трапляється. Ти, мабуть, про таке й не чув. Ану, пригадаю... Минулого року до нас потрапив браслет з ноги Нефертіті! Оце то була сенсація! Один з агентів пана Пінна викопав його в Єгипті й доправив сюди спеціальним літаком. Мені довірили його чистити! Чистити! Подумай про це наступного разу, коли летітимеш кудись під дощем. Цей браслет купив на аукціоні герцог Вестмінстерський і виклав за нього грубенькі гроші. Подейкують, — фоліот нахилився ближче до мене, — що він купив його в дарунок дружині, страшенно бридкій особі. Цей браслет дарує своєму власникові красу та чари — саме завдяки йому Нефертіті стала дружиною фараона. Хоча звідки тобі про це знати![51]

— Умгу..

— Що там у нас іще? Вовча шкура Ромула, шартрезька флейта, череп панотця Бекона... та вже годі, бо я й так набрид тобі.

— Це справді для мене трохи занадто, друже... Послухай-но! Знаєш, про що я чув? Про Амулет Самарканда. Мій хазяїн кілька разів про нього згадував. Ось його ти, напевно, ніколи не чистив.

Це безневинне зауваження схвилювало фоліота. Він вибалушив очі, й кінчик його хвоста заворушився.

— До речі, а хто твій хазяїн? — зненацька спитав він. — І де твій лист? Щось я в тебе нічого не бачу!

— Зрозуміло, що не бачиш, адже він — тут! — я постукав себе кігтем по голові. — А щодо господаря, то це не секрет. Мій хазяїн — Саймон Лавлейс. Може, ти навіть зустрічав його.

Уплутувати сюди чарівника — ще й задля виправлення становища, — це вже було занадто. Та тільки—но я згадав про Амулет, як фоліотова поведінка вмить змінилась, а мені не хотілося посилювати його підозри, бо тоді він нізащо не відповів би на мої запитання. На щастя, мої слова його помітно вразили.

— О, пан Лавлейс! Ти в нього новенький, еге ж? А де Нітлз?

—Він минулої ночі загубив листа. От хазяїн і дав йому перцю.

— Справді? Він завжди був нехлюй. Так йому й треба.

Приємна думка про те, що біс—посланець дістав по заслузі, ніби заспокоїла фоліота. Очі його замріяно примружились.

— Еге ж, пан Лавлейс — справжній джентльмен і чудовий клієнт! Завжди ошатно вбраний і такий чемний. Найкращий приятель пана Пінна... То це він згадував про Амулет? Нічого дивного, коли пригадати, що сталося. Брудна була справа. А вбивцю досі не розшукали, хоч минуло вже півроку.

Я одразу нашорошив вуха, хоч намагався цього не показувати. Ніби мимоволі почухавши носа, я зауважив:

— Так, пан Лавлейс про це щось згадував... Що саме там трапилось, він не казав.

— Ну, йому й не личить розводитись перед такою дрібнотою, як ти. Дехто вважає, що це зробив хтось із Спротиву. Або якийсь чарівник—ренегат. Це більше скидається на правду. Не знаю, чи відомо тобі, що всі ресурси держави...

— То що там скоїлося з Амулетом? Його поцупили?

— Еге ж, украли. Навіть на вбивство пішли. От лихо! Боже милий! Бідолашний пан Бічем! — ця пародія на фоліота навіть пустила сльозу[52]. — Ти питав, чи не було тут цього Амулета? Звісно, що ні. Він надто цінний, щоб продавати його відкрито. Амулет Самарканда багато років був власністю уряду. Останні три десятиліття він зберігався в Сурреї, у садибі пана Бічема. Найвищий рівень безпеки, портали й таке інше. Пан Бічем часом про це згадував, коли заглядав до нас із паном Пінном. Хороший був чоловік пан Бічем — суворий, але справедливий. Чудовий чоловік. Жаль!

—То хтось викрав Амулет у Бічема?

— Еге ж, півроку тому. Жоден портал не було зламано, вартові нічого не помітили, а все-таки якось увечері Амулет зник. Пропав! Тільки порожня скринька зосталася. А бідолашний пан Бічем лежав поряд у калюжі крові. Мертвий! Він, напевно, саме був у кімнаті з Амулетом, коли туди вдерлися злодії. Йому перерізали горло — не встиг навіть скрикнути. Яка трагедія! Пан Пінн був дуже засмучений.

— Ще б пак. І справді страшна історія, друже. Страшна!

Я вдавав скорботу — наскільки це можливо бісові, — та в душі радів. Це була та сама крихітка відомостей, якої мені бракувало. Виходить, Саймон Лавлейс таки одержав Амулет через крадіжку і пішов на вбивство, аби тільки заволодіти ним. Отой бородань, якого Натаніель бачив у Лавлейсовому кабінеті, напевно, з’явився туди відразу після вбивства Бічема. Ба більше: чи Лавлейс діяв сам, чи в змові з якоюсь таємною групою, але він украв Амулет в уряду, а це вже — державна зрада. Нехай я буду мулером, якщо хлопчисько не зрадіє цій звістці.

Одне було безперечне: цей малий Натаніель сам не розуміє, яке гадюче кубло він розворушив, наказавши мені поцупити Амулет. Саймон Лавлейс не побоїться нічого, щоб повернути собі цю штучку, і знищить кожного, хто довідається, як він дістав цей Амулет.

Але навіщо він викрав Амулет у Бічема? Що змусило його так ризикувати — накликати на себе гнів цілої держави? Я, звичайно, чув про Амулет, але не знав справжньої природи його сили. Можливо, тут мені в пригоді стане фоліот.

— Мабуть, цей Амулет і справді неабиякий, — зауважив я. — Корисна штучка, еге ж?

— Як я зрозумів зі слів господаря, так. Кажуть, ніби в ньому ув’язнена якась неймовірна сила — хтось із найвіддаленіших країв Іншого Світу, де панує хаос. Він захищає свого власника від будь-якого...

Аж тут фоліот поглянув кудись мені за спину й замовк. На поліровану підлогу впала тінь — досить широка, щоб накрити нас обох. На дверях крамниці задзеленчав дзвіночок, і знадвору долинув гамір Пікаділлі. Я поволі обернувся.

— Ну-ну, Сімпкіне, — мовив Шолто Пінн, штовхнувши двері ціпком з набалдашником із слонової кістки. — Приймаєш тут друзів, поки мене немає? Кіт за двері...

— Hi-ні-ні, господарю! Ні в якому разі!

Цей нікчема відгорнув патли з обличчя й позадкував, старанно вклоняючись. Його розпухла голова помітно зменшилась. Оце видовище! Я тим часом спокійненько стояв на старому місці, притулившись до стіни.

— Хіба він тобі не друг?

Голос Шолто був низький, густий і гуркотливий. Коли він лунав, мені чомусь уявлялися сонячні зайчики на потемнілому дереві, натерті воском глеки й пляшки з хорошим червоним портвейном[53]. То був лагідний голос — здавалося, що він от—от вибухне сміхом. На тонких Піннових вустах грала усмішка, проте його очі залишалися холодними й пильними. Поблизу він виявився навіть більшим, ніж я гадав: не людина, а здоровенний білий мур. У пальто, ще й при поганому світлі, його можна було прийняти за мамонта ззаду.