Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 25)
Сімпкін далі задкував уздовж прилавка.
— Ні, господарю. Це п-посланець, до вас. В-він приніс вам л-листа.
— Ти вражаєш мене, Сімпкіне! Посланець із листом! Неймовірно! Чому ж ти не забрав листа і не відправив посланця геть? У тебе ж повно роботи.
— Ваша правда, господарю. Просто він щойно з’явився...
— Ще неймовірніше! А мені в магічному дзеркалі здалося, що ви вже хвилин із десять чешете тут язиками, мов перекупки. Як це пояснити? Може, мій зір нарешті підупав на старість?
Чарівник дістав з кишеньки жилета монокля, вклав його в належне місце — в ліве око[54] — й ступив зо два кроки до мене, ліниво махнувши ціпком. Сімпкін відсахнувся, але не сказав нічого.
— Гаразд, — ціпок несподівано повернувся в мій бік. — Де твій лист, бісе?
Я шанобливо торкнувся свого лоба.
— Він у моїй пам’яті, сер. Мій хазяїн вважає його надто важливим, щоб писати це на папері.
— Невже? — він зміряв мене поглядом крізь монокль. — Твій хазяїн — це...
— Саймон Лавлейс, сер!—я віддав салют і виструнчився. — З вашої ласки, сер, дозвольте передати вам лист 1 піти. Не хочу марнувати вашого часу.
— Будь ласка, — Шолто Пінн підійшов ближче й проникливо подивився на мене вже обома очима. — Передавай.
— Слухаю вас, сер. Ось він: «Дорогий Шолто! Чи запросили тебе на цей вечір до Парламенту? Мене — ні. Прем’єр— міністр, здається, забув про мене, і я почуваюся скривдженим. Дуже прошу, порадь, що мені робити. З найкращими побажаннями — Саймон». Тут усе до єдиного слова, сер.
Це здавалося правдоподібним навіть для мене, та я не хотів ризикувати. Відсалютувавши ще раз, я рушив до дверей.
— Скривдженим? Гм-м... Бідолаха Саймон! — чарівник на хвилину замислився. — Перш ніж іти, скажи своє ім’я, бісе.
— Е-е... Бодмін, сер.
— Бодмін? Гм-м... — Шолто Пінн потер щоку товстим пальцем, на якому виблискував перстень. — Я розумію, Бодміне, що ти поспішаєш повернутися до хазяїна, та спочатку я маю до тебе два питання.
Я неохоче зупинився.
— До ваших послуг, сер.
— А ти чемний біс, одначе... Ну, гаразд. По—перше: чому це Саймон
— У мене чудова пам’ять, сер. Це мій особливий талант.
— Нехай так, але все одно дивно... Та годі вже. А, по—друге... — Шолто підступив ще на два кроки й навис наді мною. Навис так, що в своїй нинішній подобі я відчув себе мізерним. — По-друге: чому Саймон не спитав у мене поради сам — п’ятнадцять хвилин тому, за обідом, про який ми з ним домовилися заздалегідь?
Отакої! Пора тікати.
Я майнув до виходу, та Шолто Пінн виявився спритніший. Він стукнув ціпком об підлогу й витяг його перед собою. З ціпка вилетів жовтий промінь. Він ударив у двері — й на всі боки полетіли кулі плазми, що вмить заморожували все, чого торкалися. Я перевертом пролетів над ними, проскочивши крізь хмару крижаної пари, й приземлився на вітрину з єдвабною білизною. З ціпка вдарив ще один промінь, але я був уже в повітрі. Я перескочив через голову чарівника й гепнувся на прилавок: папери порозліталися.
Хутко обернувшись, я вистрілив Вибухом — він влучив точнісінько в спину чарівникові, й Пінн полетів у бік замороженої вітрини. Його оточувало захисне поле — на інших рівнях воно спалахнуло гарненькими жовтими іскрами, — та хоч мені й не вдалося пробити в Шолто дірку, приголомшило його добряче. Він сидів серед замерзлих шортиків, хапаючи ротом повітря. Я тим часом кинувся до найближчого вікна, маючи намір проскочити крізь нього надвір.
На жаль, я забув про Сімпкіна. Він спритно виринув з-під вішака з плащами й націлився на мене величезним жезлом (з ярличком «Найбільший розмір»). Я пригнувся. Жезл влучив у скляну вітрину прилавку. Сімпкін відступив, маючи намір повторити удар. Я скочив на нього, вирвав у нього жезл і дав фоліотові такого ляпаса, що топографія його пики помітно змінилася. Рохнувши, Сімпкін звалився на купу капелюшків, а я рушив далі.
Між двома манекенами я помітив вузеньку смужку прозорого вигнутого скла, в якому сонячне проміння перетворювалось на ніжну веселку. Гарненька й дуже дорога вітрина. Я пожбурив у неї Вибух. Бруківку обсипало дрібними скляними друзками, а я майнув у діру.
На жаль, було пізно. Розбите скло увімкнуло пастку.
Манекени обернулися.
Їх було зроблено з темного полірованого дерева — такі собі звичайні вітринні опудала. Простий овал на місці обличчя. Легенький натяк на ніс — без жодного сліду очей і рота. Вони демонстрували останній крик моди серед чарівників: чорні костюми—«унісекс» у тоненьку білу смужку з вузькими лацканами, лимонно—білі сорочки з високими крохмальними комірцями, строкаті краватки. Взуття на манекенах не було: з холош проглядали звичайнісінькі заокруглені обрубки.
Коли я стрибнув між манекенами, вони підняли руки, загороджуючи мені дорогу. З рукавів вискочили срібні клинки і з клацанням лягли в безпалі руки. Я надто добре розігнався, щоб зупинитись, але зі мною досі був отой жезл «найбільшого розміру». Я ледве встиг виставити його перед собою: клинки метнулися в мій бік, одночасно описавши в повітрі широкі дуги. Блискучі леза мало не перерубали жезл. Я вцілів, але мій політ було перервано—до того ж, досить—таки рвучко і боляче.
На мить я відчув своєю шкірою холодну ауру срібла[55], та вже наступної миті випустив жезл і поринув назад. Манекени труснули клинками: жезл упав на підлогу, розвалившись на дві частини. Дерев’яні опудала підігнули коліна й стрибнули...
Я перевертом скочив назад через прилавок.
Срібні леза врізалися в паркет на тому самому місці, де я щойно стояв.
Мені треба було змінити вигляд, і до того ж негайно. Сокіл тут придався б якнайкраще. Та для цього мені просто бракувало часу — я мусив захищатися. Перш ніж я зміркував, що тепер робити, манекени знову посунули на мене: клинки зі свистом розтинали повітря, завеликі для дерев’яних ший комірці тріпотіли. Майнувши вбік від одного з них, я врізався в купу порожніх коробок для пакування подарунків. Один манекен упав на прилавок, другий — за прилавком. їхні безликі голови обернулися до мене.
Я відчував, що мені не вистачає сил: забагато перетворень і заклять за такий короткий час. Та поки що я був не безпорадний. Я вдарив закляттям «Інферно» найближчого манекена — того, що впав на прилавок. З—під накрохмаленої білої сорочки вибухнуло синє полум’я і вмить розпливлося по тканині. Краватка скрутилася, піджак почав тліти. Манекен, як я й припускав, не звернув на це жодної уваги[56]: він знову наставив зброю. Я відступив. Манекен зігнув ноги, готуючись до стрибка. Вогонь лизав його груди: увесь його лакований дерев’яний тулуб уже горів.
Манекен високо підскочив і налетів на мене; полум’я танцювало в нього за плечима, наче плащ. В останню мить я стрибнув убік. Манекен важко вдарився об підлогу. Обгоріле дерево не витримало й зламалося з моторошним тріскотом. Нахилившись під якимось чудернацьким кутом, манекен ступив до мене, аж тут його ноги підкосились, і він перетворився на купу жару, з якої стриміли почорнілі кінцівки.
Я вже хотів зробити те саме з його напарником — той перескочив через вогнище й тепер хутко наближався до мене, — аж тут тихий звук позаду дав мені знати, що Шолто Пінн отямився. Я озирнувся — Шолто напівсидів, і здавалося, ніби по ньому пробігло стадо буйволів. Голова його була кумедно покрита двома бюстгальтерами. Але все-таки досі був небезпечний. Він намацав свій ціпок, підтяг його ближче й націлив на мене. З ціпка знову вдарив жовтий промінь, але мене на тому місці вже не було, тож плазма огорнула другий манекен. Той саме стрибнув — і промінь влучив у нього в польоті. Манекен умить закляк, упав на підлогу і розколовся на дюжину шматків.
Шолто вилаявся й люто озирнувся. Довго мене шукати йому не довелося. Я балансував на полицях просто над ним. Полиці були заставлені папками, педантично розташованими за абеткою, і гарно розкладеними щитами, статуетками й старовинними скриньками: все це, безперечно, було вкрадено у законних власників і привезено сюди з усього світу. Ці штучки, напевно, коштували цілого капіталу. Я притулився спиною до стіни, міцно вперся ногами в полицю й відштовхнувся.
Полиці рипнули й захиталися.
Шолто почув цей звук. Він підняв голову. Очі його вирячилися з переляку. Я штовхнув полиці ще раз — з усієї своєї люті. Я думав про безпорадних джинів, ув'язнених у понівечених манекенах.
Полиці нарешті зрушили з місця. Першим упав невеличкий єгипетський глечик. Відразу за ним — скринька для пахощів з тікового дерева. Далі полиці здригнулись, і вся споруда з дивовижною швидкістю звалилася на приголомшеного чарівника.
Шолто не встиг і скрикнути, коли увесь цей магічний мотлох полетів йому на голову.
З Пікаділлі долинув ляскіт заліза — там зіткнулися автомобілі. Над рештками чудової вітрини Шолто знялася хмара ладану й поховального пилу.
Вся ця вистава мене цілком задовольнила, та бути обережним ніколи не завадить. Я уважно оглянув полиці — під ними ніщо не ворушилося. Я не знав, чи виявився Піннів Щит досить потужним, щоб порятувати господаря. Мене, однак, це й не обходило: головне, що тепер я міг забратися геть.
Я знову рушив до діри у вітрині. І знову мені перегородили шлях.
Сімпкін!