Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 27)
Самого простолюду тут теж не бракувало. Натаніель завжди чудувався, як багато цих людей. Попри темряву і мжичку, вони роїлися, наче мурашки в садку, заходили до крамниць і виходили звідти, а часом ховались у провулках — по ветхих пивничках, крізь матове скло яких струменіло тепле помаранчеве світло. Біля кожної такої пивнички над дверима висіла куля-шпигун. Коли під нею проходили, куля сіпалась, мов поплавець, і пульсувала темно—червоною барвою.
Автомобіль саме проминав одну з таких пивниць — велику, розташовану навпроти станції метро, — коли пан Андервуд грюкнув кулаком по консолі. Натаніель аж підскочив.
— Ось воно, Марто! — вигукнув наставник. — Найгірше з усіх збіговиськ. Якби моя воля, туди зараз же навідалася б нічна поліція і похапала всіх, хто там є.
— Що ти, Артуре! Тільки не нічна поліція! — стражденним голосом відповіла дружина. — Хіба немає кращих способів перевиховати їх?
— Ти не розумієш, що кажеш, Марто. Покажи мені будь—яку лондонську пивничку, і я відшукаю там таємне збіговисько простолюду. На горищі, в льосі, в таємній кімнаті за баром... Я на це добро надивився — Міністерство внутрішніх справ частенько влаштовує такі облави. От тільки застати нікого не щастить — так само, як і роздобути докази: порожні кімнати, кілька стільців, столів... Повір мені: саме в оцих барлогах коріняться всі наші клопоти. Прем’єр—міністрові скоро доведеться вжити заходів, та ці бунтарі ще встигнуть накоїти казна-чого! Куль-шпигунів замало! Треба винищити ці збіговиська дощенту — сьогодні я так і сказав Дювалеві! Тільки мене, звичайно ж, ніхто не слухає.
Натаніель давно навчився не розпитувати наставника, хоч як його цікавила тема розмови. Він просто озирнувся і ще раз поглянув на помаранчеве світло пивниці, що зникало позаду.
Вони саме в’їжджали до центральної частини Лондона: тутешні будинки були вищі й величніші, як і личить столиці Імперії. На дорогах траплялося більше приватних автомобілів, вітрини крамниць дедалі ширшали та яскравішали, а на тротуарах, крім простолюду, було видно й чарівників.
— Як ти там, любий? — запитала пані Андервуд.
— Дякую, пані Андервуд, усе гаразд. А нам ще далеко їхати?
— Ще зо дві хвилини, Джоне, — наставник знову поглянув на учня в дзеркало. — Достатньо, щоб попередити тебе. Цього вечора ти репрезентуєш мене. Ми будемо в одній залі з найголовнішими чарівниками країни — з такими могутніми людьми, що ти навіть уявити не можеш. Один хибний крок — і ти зруйнуєш мою репутацію. Чув, що сталося з учнем Дізраелі?
— Ні, сер.
—То було на такому самому зібранні. Коли Дізраелі рекомендували гостям, його учень спіткнувся об сходинку. Вдарився в свого наставника, і той перевертом полетів зі сходів і впав на герцогиню Арджайлську — на щастя, дуже огрядну леді.
—Так, сер.
— Дізраелі підвівся і надзвичайно люб’язно попросив у герцогині вибачення. Потім обернувся до учня — той усе ще скиглив на сходах — і ляснув у долоні. На п’ятнадцять секунд зала поринула в пітьму. А коли пітьма розвіялась, учня вже не було. На його місці стояла чавунна статуя бридкого хлопчиська. В руках вона тримала щітку на взуття. Тож останні сто п'ятдесят років кожен, хто входить до цієї зали, може виглянцювати собі черевики.
—Так, сер, зрозумів.
Натаніель подумки зазначив собі: треба продивитися формули Скам’яніння. Здається, тут не обійшлося без вельми могутнього африта. Судячи з того, що Натаніель знав про здібності свого наставника, панові Андервуду навряд чи вдасться накласти таке серйозне закляття. Хлопець ледь помітно всміхнувсь у темряві.
— Не відходь від мене ні на крок, — провадив пан Андервуд. — Поки я не звелю тобі говорити, мовчи. І не паси очима чарівників, хоч би там що. А тепер — цить! Ми приїхали. Мені треба зосередитись.
Автомобіль сповільнив хід і пристав до процесії таких самих чорних машин, що посувалися широкою сірою дорогою до Вайтголлу. Вони проїхали повз ряд гранітних пам’ятників чарівникам—войовникам вікторіанської доби, загиблим героям Великої війни, потім повз кілька монолітних скульптур, що втілювали ідеальні чесноти (Патріотизм, Пошану до влади, Подружню вірність і таке інше). За пам’ятниками височіли багатовіконні фасади будівель, де містився уряд Імперії.
Тепер їхня машина ледве повзла. Натаніель побачив, що на тротуарі купчаться глядачі й мовчки дивляться на автомобілі, що проїжджають. Судячи з усього, настрій у цих людей був похмурий, якщо не ворожий. Більшість із них здавалися немічними й змореними. На відстані від них стояли кремезні чоловіки у сірих мундирах і уважно спостерігали за натовпом. Усі вони — і полісмени, і простолюд — помітно потерпали від холоду.
Натаніель тим часом сидів в автомобілі, в теплі, і в його душі поволі зростало самовдоволення. Він був частиною чинного порядку. І нарешті їхав до Парламенту. Він був поважною особою — не те, що інші. — й це дуже тішило його. Уперше в житті Натаніель пізнав ліниву насолоду легко здобутої влади.
В’їхавши на Парламентську площу, автомобіль повернув ліворуч, до ажурних залізних воріт. Пан Андервуд показав перепустку, хтось подав йому сигнал, 1 машина, перетнувши викладений каменем двір, спустилася до підземного гаража, освітленого неоновими лампами. Пан Андервуд поставив автомобіль на вільне місце і вимкнув запалювання.
Натаніель щосили вчепився в шкіряне крісло. Його аж трусило від ледве стримуваного хвилювання.
Вони приїхали.
19
Вони пройшли повз нескінченний ряд блискучих чорних автомобілів до металевих дверей. Сповнений передчуттів, Натаніель не міг ні на чому зосередитись. Він був такий неуважний, що майже не поглянув на двох ошатних охоронців, які зупинили їх біля дверей, і не помітив, що його наставник показав охоронцям три пластикові картки. Ті оглянули перепустки і повернули їх. Він ледве розгледів ліфт, обшитий дубовими панелями, й невеличку червону кульку, що спостерігала за ними зі стелі. Лише тоді, коли двері ліфта відчинились і Андервуди вийшли до розкішної Вестмінстерської зали, почуття знову повернулися до хлопця.
Вестмінстерська зала була величезна, з високою склепінчастою стелею й потемнілими з часом сволоками. Стіни та підлогу було зроблено з велетенських полірованих кам’яних блоків; у стрільчастих вікнах видніли барвисті вітражі. В дальшому кінці зали вікна й двері виходили на терасу, що вела до річки. Зі стелі звисали жовті люстри, інші світильники було прикріплено до стін. У залі вже зібралося зо дві сотні людей, та для такого великого приміщення це було майже ніщо, й воно здавалося порожнім. Натаніелеві пересохло в роті. Він зненацька відчув себе маленьким і мізерним.
Він стояв з паном і панею Андервуд біля сходів, що вели до зали. Служник у чорній лівреї нечутно підійшов і прийняв плащ пана Андервуда. Другий слуга люб’язно показав дорогу, й вони подалися сходами вниз.
Тут дещо привернуло Натаніелеву увагу. Тьмяно—сіра статуя — скорчений хлопчина в химерному вбранні. Очі його були вирячені, а в руці він тримав щітку на взуття. Хоч роки трохи згладили риси обличчя статуї, однак на ньому й донині застиг вираз такого відчаю, що Натаніель аж здригнувся. Він поквапився за наставником, стежачи, щоб ненароком не збити його з ніг.
Біля підніжжя сходів вони зупинилися. Слуги розносили келихи з шампанським (якого Натаніелеві хотілось) і з лимонадом (якого він не хотів, але одержав). Пан Андервуд, жадібно ковтнувши зі свого келиха, заходився стривожено оглядати залу. Пані Андервуд позирала на всі боки з замріяною усмішкою. Натаніель відсьорбнув лимонаду й теж озирнувся.
Довкола аж роїлися чарівники — молоді й старі, що розмовляли й сміялися. Зала обернулася на серпанок чорних костюмів і вишуканих суконь, білозубих усмішок і коштовностей, що мерехтіли у світлі ламп. Біля кожного входу бовваніли люди з кам’яними обличчями, в однаковому сірому вбранні. Натаніель вирішив, що це поліція або чарівники зі служби безпеки, готові за першого—ліпшого натяку на безлад викликати джина. Проте сам він навіть крізь лінзи не зміг розгледіти в залі жодної магічної істоти.
Натомість Натаніель помітив кількох бундючних хлопців та дівчат — вочевидь, таких самих учнів, як він. На відміну від нього, всі вони жваво й невимушено розмовляли з іншими гостями. Зненацька хлопчина гостро, аж до болю, усвідомив, як ніяково тут його наставникові з дружиною, самотнім і відчуженим від усіх.
— Може, нам слід поговорити з кимось? — наважився спитати Натаніель.
Пан Андервуд сердито поглянув на нього:
— Я, здається, казав тобі...
Аж тут він загнувся і радо помчав до якогось товстуна, що саме спускався сходами:
— Ґреґорі!
Проте Ґреґорі, здається, не дуже зрадів цій зустрічі.
— О, привіт, Андервуде.
— Який я радий тебе бачити!
Пан Андервуд перегородив товстунові шлях. Він аж пританцьовував з нетерпіння — так йому хотілося побалакати. Пані Андервуд і Натаніель опинилися сам—на—сам.
— А нас він хіба не відрекомендує? — роздратовано поцікавився хлопець.
— Не переймайся, любий. Твоєму наставникові треба переговорити з кількома високоповажними особами. А нам ні з ким не треба говорити, авжеж? Зате ми можемо дивитись — це завжди так приємно... — Вона трохи скривилася. — Правду кажучи, мода цього року вельми консервативна.