Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 29)
— А хто це з Лавлейсом? Невже старий Скайлер? Цікаво, кого він викликав, що йому так скривило пику? Біси й ті бувають гарніші...
— Дивні в Лавлейса приятелі, як на міністра. А ото що за слизький тип?
— Такий собі Лайм. З Міністерства сільського господарства.
— Наче дохла рибина...
— До речі, а де триватиме ця конференція?
— Десь за Лондоном. У біса на болоті...
— О, невже? Як прикро! Нас там повбивають якісь копачі...
— Ну, якщо сам прем’єр-міністр цього хоче...
— Страх та й годі.
— Джоне...
— Нічого ти, Девіно, не розумієш. От мені цікаво, де він роздобув такий костюм.
Перед Натаніелем з’явилася пані Андервуд, геть розчервоніла — мабуть, від спеки в залі. Вона потягла хлопця за руку:
— Джоне, скільки можна тебе кликати! Пан Деверо зараз виголосить промову. Нам треба відійти далі — попереду стоятимуть лише міністри. Мерщій!
Вони прослизнули вбік, і тут зацокотіли підбори й зашурхотіли сукні: могутній інстинкт натовпу змусив гостей ринути до невеликої трибуни, завішеної пурпуровою тканиною, — її щойно викотили з якоїсь бічної кімнати. У натовпі Натаніелеві й пані Андервуд дісталось як слід, та врешті їм усе ж таки пощастило проштовхатись до задніх рядів. Вони зупинились поблизу дверей, що виходили на терасу. Відтоді, як вони прибули сюди, гостей значно побільшало. Натаніель подумки підрахував, що в залі було вже кількасот осіб.
Руперт Деверо легенько, по—хлоп’ячому, вискочив на трибуну.
— Пані й панове, міністри! Я дуже радий бачити вас тут сьогодні...
Голос у нього був дуже приємний — низький, але водночас бадьорий і ненав’язливо—владний. Залою прокотилася хвиля вітальних вигуків та оплесків. Пані Андервуд у захваті мало не впустила свій келих із шампанським. Натаніель завзято зааплодував.
— Це надзвичайно приємний обов’язок — звертатися до вас із щорічною промовою, — провадив Деверо. — Адже мені доводиться виступати перед такими чудовими людьми...
Ці слова викликали новий вибух оплесків. Сволоки старовинної зали аж затремтіли.
— Дякую. Сьогодні я радий повідомити вас про успіхи на всіх фронтах — і на внутрішньому, й на зовнішньому. Трохи пізніше я згадаю про це докладніше, а зараз лише скажу, що наші війська відтіснили італійських заколотників до Турина і зайняли укріплені позиції вздовж лінії фронту до кінця зими. Крім того, наші альпійські батальйони знищили чеські експедиційні сили... — голос прем’єра на мить потонув у новому вибуху оплесків, — і численних джинів супротивника.
Деверо трохи помовчав.
— Що ж до внутрішнього фронту, то мирних громадян останнім часом тривожить новий спалах дрібних крадіжок у Лондоні. Лише за останні кілька тижнів було викрадено багато магічних артефактів. Тепер нам усім відомо, що це дії купки зрадників — справжнісіньких нікчем. Проте, якщо їх не зупинити, простолюд може піти за цими відступниками, наче безмозке стадо баранів, яким він, власне, і є. Тому нам доведеться вжити драконівських заходів, щоб покласти край цьому вандалізму. Всіх підозрюваних у підривній діяльності братимуть під варту без суду. Я певен, що за цих нових можливостей міністерство внутрішніх справ якнайшвидше запроторить цих зрадників за ґрати!
Промова, що раз по раз переривалася оплесками натовпу, затяглася надовго. Конкретних фактів у ній було небагато, та й ті потонули в нескінченних штампах про чесноти уряду й підступність його ворогів. Натаніелеві невдовзі стало нудно. Він намагався слухати далі, але щоразу відчував, як у нього розпливається мозок. Кінець кінцем він облишив ці спроби й заходився роздивлятись навколо.
Обернувшись наполовину, він побачив прочинені двері тераси. За мармуровою балюстрадою було видно чорні води Темзи, в яких відбивалися жовті вогні світильників. Був саме приплив: річка несла свої води під Вестмінстерський міст, а звідти — до порту й далі, до моря.
Хтось, вочевидь, так само знудився і просто вийшов на терасу. Біля плями світла, помітної крізь прочинені двері, Натаніель побачив темну постать. Якийсь необачний гість відверто зневажає прем’єр-міністра... ні, це, здається, хтось із охорони.
Натаніелеві думки полинули геть із зали. Він уявив замулене дно Темзи. Бартімеусова бляшанка, мабуть, уже наполовину занурилася в нього, навіки загублена в підводній темряві.
Краєм ока він побачив, як незнайомець на терасі поворухнувся, ніби щось виймаючи з-під куртки чи піджака.
Хлопець намагався придивитись пильніше, але темрява надійно ховала незнайомця. Позаду досі лунав солодкий голос прем’єр-міністра:
—... настає доба об’єднання, друзі мої. Ми — еліта чарівників усього світу. Ніхто, крім нас...
Незнайомець ступив до дверей.
Крізь лінзи Натаніель помітив у пітьмі барвистий спалах — відразу на кількох рівнях.
—... наслідуючи наших предків, ми повинні добитися...
Підозрюючи недобре, Натаніель спробував щось сказати, та язик його немовби пристав до піднебіння.
Незнайомець скочив просто до зали. То був юнак із божевільними темними очима, в чорних джинсах і чорній спортивній куртці; обличчя його було вимащене якимось темним кремом чи пастою. В руках він тримав яскраво—блакитну кулю завбільшки з великий грейпфрут. Куля пульсувала, в ній роїлись якісь крихітні білі істоти.
—... заради майбутнього панування. Наші вороги...
Юнак підняв руку. Блакитна куля блиснула в світлі ламп.
У натовпі хтось затамував подих — помітив...
—... і я знову повторюю...
Натаніель роззявив рота в мовчазному крику.
Юнак махнув рукою, і куля злетіла в повітря.
—... наші вороги знемагають...
Куля пролетіла над головами в Натаніеля й гостей.
Політ її ніби гіпнотизував хлопця, як погляд змії гіпнотизує мишу. У залі вщухли всі звуки, крім ледве чутного гудіння кулі, а потім з натовпу вихопився пронизливий жіночий вереск.
Куля зникла серед юрби. Пролунав брязкіт розбитого скла.
І за якісь півсекунди — вибух.
20
Якщо розбити кулю з елементалями в замкненому просторі, наслідки неминуче будуть руйнівні й жахливі. Що менший простір і що більша куля, то гірші наслідки. Натаніелеві та іншим чарівникам пощастило, що Вестмінстерська зала була така величезна, а розбита куля — відносно невеличка. Та навіть за цих умов наслідок був відчутний.
Щойно скло розбилось, полонені елементалі — вони сиділи там уже багато років і божеволіли один від одного та від нескінченних одноманітних розмов, — ринули геть, якнайдалі від своїх товаришів по нещастю. Повітря, земля, вода й вогонь—усі чотири стихії вирвалися з ув’язнення, нищачи все на своїй дорозі й сіючи хаос. Людей, що стояли поблизу, за секунду кинуло на підлогу, обсипало камінням, обпалило вогнем і обдало струменями води. Майже всі чарівники, наче кеглі, розлетілися на всі боки від місця вибуху. Завдяки тому, що він стояв позаду, Натаніель урятувався від опіків, однак його теж підняло в повітря і грюкнуло об двері, що вели на тересу.
Сильніші чарівники не постраждали анітрохи: вони завжди мали напоготові засоби безпеки — здебільшого то були полонені джини з наказом негайно втручатися, тільки—но їхнім господарям загрожуватиме ворожа магія. Магічні Щити всотали чи відбили вогонь, землю та воду і відвернули струмені вітру до стелі. А от слабшим чарівникам та їхнім гостям не пощастило. Декого затиснуло між захисними полями інших магів, і протилежні стихії відлупцювали бідолах так, що ті знепритомніли. Інших хвилі окропу проволокли підлогою й залишили мокрими купками серед зали.
Прем’єр-міністра вже не було: тільки—но куля розбилась об кам’яну підлогу, за кілька метрів від трибуни з’явився темно—зелений африт, обгорнув прем’єра Герметичною Мантією, підхопив його й поніс крізь віконце в даху.
Натаніель, напівпритомний від удару об двері, саме намагався встати, коли побачив, що до нього щодуху мчать двоє чоловіків у сірому. Хлопець упав, чоловіки перескочили через нього й вилетіли на терасу. Коли один з них перестрибував через Натаніеля, у нього всередині щось гаркнуло. Від цього звуку хлопчині стало дибки волосся. З тераси долинули гамір, бійка, дряпання, що скидалося на скрегіт кігтів об камінь, і два далекі сплески.
Натаніель обережно підняв голову. Тераса була порожня. Накопичена за роки ув’язнення енергія елементалів поволі розвіювалась. Вода збігала крізь щілини в підлозі. Стіни й обличчя гостей були заляпані болотом. Язички полум’я кволо лизали краєчок пурпурової тканини на трибуні. Більшість чарівників уже піднялися на ноги і обтрушувались, чи допомагали піднятись іншим. Дехто досі лежав. Сходами бігли служники. Постраждалі помалу озивалися; чути було вигуки, плач і поодинокі запізнілі крики.
Натаніель підхопився, незважаючи на біль у плечі — все— таки він добряче вдарився об двері, — й заходився шукати пані Андервуд. Ноги його ковзали по болоту, що вкривало підлогу.
Товстун у білому стояв, спираючись на милиці, і розмовляв із Саймоном Лавлейсом та сивим дідуганом. Здається, ніхто з них не постраждав від нападу елементалів, хіба що Лавлейсове чоло прикрасила ґуля, та ще тріснули окуляри. Коли Натаніель проходив повз них, вони обернулись — і, напевно, разом виголосили закляття, бо перед ними зненацька з’явилися шість високих худорлявих джинів у сріблястому вбранні. Чарівники віддали наказ, і демони знялися в повітря й вилетіли через терасу геть.