Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 31)

Натаніель сміливо посунувся вперед:

— Пробачте, сер, а що це за Спротив?

Андервуд надто швидко завернув за ріг і мало не збив якусь літню леді, ще й перелякав її, грюкнувши кулаком по сирені.

— Збіговисько зрадників, яким не до вподоби, що влада в наших руках! — гаркнув він. — Ніби не ми зробили цю країну багатою й великою! Хто вони такі — невідомо нікому, та їх, вочевидь, не так багато. Купка простолюду, що збирається по молитовних будинках. Кілька божевільних бунтарів, які зневажають магію і все, що робиться за її допомогою.

— То вони не чарівники, сер?

— Звичайно ж, ні, дурню! У тому й річ! Це простолюд — простісінький, як гній! Вони ненавидять нас і все чарівне, хочуть скинути уряд! Гадають, ніби це можливо.

Андервуд проскочив на червоне світло, нетерпляче махнувши рукою пішоходам: ті поспіхом позадкували на тротуар.

— Навіщо ж тоді вони крадуть магічні предмети, сер? Вони ж ніби ненавидять усе чарівне.

— Хтозна? У них спотворене мислення. Це ж тільки простолюд. Може, вони сподіваються таким чином підірвати наші сили... Ніби втрата кількох артефактів може щось вирішити! Проте дещо з цих предметів можуть використовувати й простолюдини — ти сам це бачив сьогодні. Може, вони накопичують зброю для майбутніх заворушень — скажімо, за вказівкою якогось іноземного уряду... Поки ми не розшукаємо їх і не витрусимо з них усе, нічого сказати не можна.

— Це був їхній перший напад, сер?

— Такого рівня — перший. Досі траплялися тільки дурниці... як—от підкидання мулерових дзеркал до службових автомобілів. Кілька чарівників постраждали. Один навіть потрапив в аварію. А поки він лежав непритомний, у нього з машини вкрали портфель з кількома магічними предметами. Звичайно, цей бовдур потім мав серйозні проблеми. Та зараз цей Спротив зайшов надто далеко. Ти казав, що той нападник був молодий?

— Так, сер.

— Цікаво... Якщо вірити рапортам, на місці інших злочинів теж бачили молодь. Та чи молоді вони, чи старі, ці злодії пошкодують за все, коли їх спіймають. Після нинішньої пригоди кожного, в кого знайдуть викрадене чарівне майно, покарають якнайсуворіше. Будь певен, легко вони не помруть. Ти щось сказав, хлопчику?

В Натаніеля мимоволі вихопився приглушений звук — чи то вереск, чи то хрипіння. Перед його очима постав Амулет Самарканда, украдений і схований десь у кабінеті Андервуда.

Хлопець мовчки хитнув головою.

Автомобіль востаннє звернув за ріг і виїхав на темну, мовчазну дорогу. Андервуд поставив машину на стоянці перед домом.

— Запам’ятай, хлопчику, — мовив він. —Тепер уряд повинен діяти рішуче. Вже наступного ранку я вимагатиму розширення нашого штату. А потім ми, можливо, почнемо ловити цих злодіїв. А коли спіймаємо, то розірвемо їх на шматки.

Тряснувши дверцятами, він вийшов з автомобіля; в салоні знову війнуло паленою бородою. Пані Андервуд озирнулася. Натаніель заціпеніло сидів, утупившись у порожнечу.

— Вип’єш перед сном гарячого какао, любий? — запитала вона.

21

Темрява, що огортала мій розум, розвіялась. Я знову був зосереджений і готовий до дії, мов скручена пружина, а всі мої відчуття загострилися до краю. Пора тікати.

Та дарма.

Мій розум працює на кількох рівнях відразу[57]. Я можу водночас мило розмовляти, складати закляття і обмірковувати різні способи втечі. Це дуже корисна здібність. Та нині мені вистачило одного-єдиного рівня свідомості, щоб побачити: про втечу поки що не йдеться. Я потрапив у велику халепу.

Та гаразд уже, почнімо спочатку. Принаймні я міг потурбуватися про свій вигляд. Опритомнівши, я одразу відчув, що остання прибрана мною форма наполовину зникла. Сокіл розплився густою маслянистою хмаринкою, яка тепер майоріла в повітрі, ніби її коливав невидимий приплив. Насправді ця субстанція — найближча до моєї істинної сутності[58], наскільки це можливо для перебування в земному рабстві. Та, попри всю свою шляхетну природу, зовні ця хмаринка не дуже вабила око[59]. Я швидко перевтілився у худорляву жіночку в простенькій сорочці, а потім додав ще пару ріжків на голові.

Покінчивши з цим, я насторожено озирнувся.

Я стояв на невеличкому кам’яному постаменті чи стовпі заввишки зо два метри. На першому рівні здавалося, ніби довкола все чисто, але на інших рівнях — із другого по сьомий — мене оточувала рідкісна гидота: маленька, надзвичайно потужна енергетична сфера. Її утворювало тонке біле плетиво силових ліній, що виходили з верхівки стовпа — просто з-під моїх струнких ніжок — і схрещувались над моєю витонченою голівкою. Не варто було й торкатися цих енергетичних тенет, щоб розуміти: вони вмить відкинуть мене назад, завдавши нестерпного болю.

У моїй в’язниці не було жодного отвору чи проріхи. Вибратись із неї я не міг. Я застряг у цій сфері, мов та дурна золота рибка в акваріумі.

Але пам’ять у мене, на відміну від золотої рибки, була добряча. Я пам’ятав, що відбулося після того, як мене схопили біля крамниці Шолто. Пам’ятав срібні Сильця, що впали на мене. Бруківку, що бралася бульбашками під розжареними копитами африта. Пахощі розмарину й часнику, що душили мене, наче руки вбивці, і відбирали свідомість. Шалену лють: мене, Бартімеуса, схопили серед лондонської вулиці! Та годі вже, шаленітимемо потім. Зараз треба зберігати спокій і пильнувати нагоди.

Моя сфера містилась у великій, дещо старомодній кімнаті. Стіни було збудовано з сірого каміння, а вгорі чорніли важкі дерев’яні сволоки. Крізь одне—єдине вікно проникало кволе світло, що ледве пробивалося крізь порошинки, що кружляли в повітрі; його промінець ледве сягав підлоги. Вікно було перекрито магічним бар’єром — таким самим, як моя в’язниця. У кімнаті височіло ще кілька стовпів, подібних до того, на якому стояв я. Майже всі вони були порожні — тільки на одному балансувала невеличка, яскрава й дуже щільна блакитна куля. Важко було сказати напевно, та мені здалося, ніби в цій кулі проглядався скорчений силует якоїсь істоти.

Жодних дверей у стінах не було, та це мало про що свідчило. У магічних в’язницях завжди вистачало порталів. Вийти з такої кімнати—чи увійти до неї — можна лише крізь ворота, що відчиняються за одночасним наказом кількох довірених чарівників—сторожів. Отож вибратися звідси буде вкрай непросто, навіть якщо мені пощастить вирватися з моєї сфери.

Та й самі сторожі навряд чи стали б тут у пригоді. Периметром кімнати мляво крокували два здоровенні джини—утуку[60]. Один з них мав чубату орлячу голову з хижим скривленим дзьобом і настовбурченим пір’ям; другий — голову бика, з чиїх ніздрів вилітали хмаринки слинобризок. За своєю ходою обидва скидалися на кремезних чоловіків. У величезних міцних руках вони стискали списи зі срібними вістрями. Важкі оперені крила спочивали на мускулястих спинах. Очі джинів без упину сновигали: їхній тупий, похмурий погляд не проминав жодного дюйма кімнати.

Я тихенько, по—дівочому, зітхнув. Еге ж, радіти тут нема чому.

Проте я досі ще не переможений. Якщо взяти до уваги рівень в’язниці — досить—таки серйозний, — то я, напевно, в руках уряду. Однак це ще слід перевірити. Насамперед треба якнайбільше витягти з моїх сторожів[61].

Я легенько свиснув. Ближчий утуку, орлодзьобий, озирнувся — й вістря списа глянуло в мій бік.

Я звабливо всміхнувся:

— Привіт.

Витягши червоний, гострий пташиний язик, утуку засичав, неначе змія. Наставляючи й далі списа, він підійшов до мене.

— Обережніше з цією штучкою, — попередив я. — Нерухома зброя завжди справляє сильніше враження. А ти ніби збираєшся прохромити шампуром шмат зефіру.

Орлодзьобий зупинився біля мене. Він стояв на підлозі, а я — на стовпі у два метри заввишки, та наші очі опинилися на одному рівні. Сторож завбачливо волів не наближатися до осяйних стін моєї сфери.

— Гавкнеш щось іще, — мовив утуку, — і я швидко нароблю в тобі дірок, — він показав на вістря свого списа. — Це срібло. Якщо не замовкнеш, воно легко пройде і крізь сферу, і крізь твою шкіру.

— Вагоме зауваження, — погодився я, відгорнувши волосся з чола. — Що ж, здаюся на твою милість.

— Отак буде краще, — утуку відійшов, та до пустелі його розуму раптом заблукала самотня думка. — Мій товариш, — додав він, показавши на бикоголового, що стояв віддалік і зирив на нас своїми червоними очицями, — каже, ніби десь уже бачив тебе.

— Оце вже навряд.

— То було давно. І зовні ти був не такий. Та він каже, що напевно знає твій запах. Лише ніяк не пригадає, де й коли ви зустрічалися.

— Може, й так. Мені доводилось чимало мандрувати. Тільки в мене погана пам’ять на обличчя. Тож нічим не можу зарадити. До речі, а де ми зараз?

Я спробував змінити тему, бо відчував, що так розмова невдовзі поверне на битву біля Аль—Аріша, й це мені не дуже сподобалося. Якщо цей бикоголовий бився там і згадає моє ім’я...

Чубата голова утуку трохи задерлася догори — він міркував над моїм запитанням.

— Можу й сказати. Шкоди від того не буде, — нарешті відповів він. — Ми в Тауері. У Лондонському Тауері.

Він промовив це з помітним задоволенням, з кожним словом стукаючи ратищем списа об кам’яну підлогу.

— Он як. І що, це добре?

— Не для тебе.

На думку мені одразу спала низка зухвалих відповідей, але я ціною великих зусиль стримався й промовчав. Я аж ніяк не хотів, щоб у мені наробили дірок. Утуку рушили своїм звичним маршрутом, однак я помітив, що бикоголовий підходить дедалі ближче, раз по раз вдихаючи повітря своїм огидним мокрим носом.