Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 22)
У цьому було щось символічне. Ось що з нами робить фальшива свобода.
Вибравшись із димаря, я пурхнув у небо — один з мільйонів голубів великої столиці. Мої крила купалися в сонячному сяйві, а пера лоскотав прохолодний вітер. Унизу тяглися нескінченні ряди сіро—бурих дахів аж до самісінького обрію, ніби величезне зоране поле. Як цей простір вабив мене! Мені хотілося летіти й летіти, не озираючись, аж поки це кляте місто опиниться далеко позаду. Я міг би так і зробити. Ніхто не зупинив би мене. Ніхто не викликав би мене знову.
Та я не міг піддаватися цій спокусі. Хлопчина чітко дав зрозуміти, що буде, якщо я не підглядатиму за Саймоном Лавлейсом чи спробую обдурити свого юного хазяїна. Звичайно, зараз я міг вирушити, куди мені заманеться. Міг на свій розсуд використати будь-які способи, щоб роздобути потрібні відомості (не забуваючи, що будь-яка шкода, завдана Натаніелеві, обернеться врешті проти мене самого). Звичайно, хлопчина мене не викликатиме — принаймні найближчим часом: він утомився і мусить перепочити[43]. У мене є місяць, та я повинен, як раніше, виконувати накази хлопця. Інакше на мене чекає зустріч із «Міцним дідуганом», який, напевно, вже спочиває в густому шарі мулу на дні Темзи.
Свобода — це примара. За неї завжди треба платити.
Поміркувавши так, я зрозумів, що вибір у мене невеликий: треба починати або з відомого місця, або з відомого факту. Місцем була вілла Саймона Лавлейса в Гемпстеді, де напевно коїлася більша частина його таємних оборудок. Мені не хотілося знову пхати туди носа, та я сподівався знайти поблизу зручний спостережний пункт і простежити, хто туди заходить і звідти виходить. Що ж до факту, то він полягав у тім, що Саймон Лавлейс, вочевидь, роздобув Амулет Самарканда незаконним чином. Можливо, мені пощастить відшукати когось, хто більше знає про нещодавнє минуле Амулета, скажімо, про його останнього власника.
З двох цих можливостей візит до Гемпстеду здавався мені кращим початком. Мені принаймні відомо, як туди можна дістатися.
Цього разу я намагався не підбиратися близько до вілли. З іншого боку дороги знайшов будинок, з даху якого було чудово видно браму Лавлейсової вілли. Там я вмостився на ринві і озирнувся довкола. Порівняно з минулою ніччю, тут відбулися деякі зміни. Захисну сітку відновили й додали до неї ще один рівень. Більшу частину обгорілих дерев уже зрубали й прибрали. На четвертому й п’ятому рівнях було видно кількох червонястих, худорлявих і високих істот, що тихенько никали моріжком.
Ні Лавлейса, ні Фекварла, ні Джабора не було. Одначе я й не сподівався просто так, відразу, виявити щось цікаве. Доведеться з годинку посидіти тут. Я нашорошив пір’я, щоб його не так продувало вітром, і приготувався чекати.
Три доби я просидів на цій ринві. Аж три доби. Для відпочинку цього мені вистачило, та я мало не здурів з болю, адже надто довго пробув в одному втіленні. До того ж, я помирав з нудьги — нічого прикметного так і не відбулося.
Щоранку підстаркуватий садівник шкутильгав довкола вілли й посипав добривом залисини на моріжку — там, куди втрапили Джаборові Вибухи. По обіді він підстригав кущі й розрівнював граблями стежку, а тоді йшов чаювати. Він не звертав жодної уваги на червонястих тварюк, тим часом як троє з них постійно ширяли над ним, мов хижі птахи над здобиччю. Безперечно, лише суворі умови, накладені під час виклику, заважали їм зжерти садівника.
Щовечора з садиби випливала ціла флотилія куль—шпигунів, щоб нишпорити містом. Сам чарівник не виходив з дому, керуючи звідти спробами відшукати Амулет. Цікаво, а Фекварлові та Джаборові дісталося за те, що вони мене випустили? Хотілося б на це сподіватися.
Вранці третього дня мою увагу привернуло ніжне буркотіння. Праворуч від мене на ринві з’явився гарненький, охайний голубок: він сидів, схиливши голівку набік, і зацікавлено поглядав на мене. Щось у його рисах змусило мене запідозрити, що це самичка. У відповідь я пробуркотів щось зухвале й відвернувся. Голубка грайливо посунулася ближче. Цього мені ще бракувало — закоханої пташки! Я відсунувся далі. Голубка підсунулася ще ближче. Я відсунувся ще далі — і опинився на краю ринви, простісінько над отвором.
Мені хотілося перетворитись на вуличного кота й злякати дурепу так, щоб вона вискочила з власного пір’я, та робити це біля самісінької вілли було надто ризиковано. Я вже готовий був летіти звідти куди завгодно, аж тут хтось нарешті надумав покинути садибу Саймона Лавлейса.
У мерехтливій синій сітці з’явилася маленька кругла дірочка, крізь яку виліз зелений, наче скло, біс із кажанячими крилами й свинячим рилом. Дірочка зникла. Біс змахнув крилами й злетів над вуличними ліхтарями. У лапі він тримав пару конвертів.
Голубка затуркотала просто мені у вухо. Я озирнувся — й мало не натрапив на дзьоб цієї надто вже ніжної красуні. Вона — зі своєю жіночою хитрістю — скористалась нагодою, щоб підсунутися до мене. Моя відповідь була виразна й коротка: голубка дістала кінчиком крила в око й стусана в бік. А я негайно пурхнув у повітря і вирушив навздогін за бісом.
Було зрозуміло, що це посланець, і він несе якесь повідомлення — надто небезпечне або таємне для телефону чи пошти. Мені вже траплялися такі істоти[44]. Хай там що він зараз несе — це моя перша змога розвідати, чим зайнятий Лавлейс.
Біс пролітав над якимись садками, ширяючи в теплих потоках повітря. Я поспішав за ним, завзято працюючи своїми коротенькими крильцями. Дорогою я ретельно обміркував ситуацію. Найбезпечніше і найрозумніше буде не чіпати конвертів, які несе посланець, а спробувати натомість заприятелювати з ним самим. Можна, скажімо, перетворитися на такого самого біса, заговорити з ним і втертися в довіру за допомогою кількох «випадкових» зустрічей. Якщо я буду терплячий, дружній і обачний, він неодмінно допоможе пролити світло на всю цю справу..
А можна просто вибити з нього все, що треба. Так буде швидше й певніше. На цьому способі я й зупинився. Отож я далі прямував навздогін за бісом, а біля Гемпстед—Гіс накинувся на нього.
Ми були вже досить далеко від вілли. Я хутко перетворився з голуба на химеру, каменем ринув на нещасного біса, підхопив його в польоті і разом з ним приземлився серед якихось чахлих деревець. Надійно вмостившись на землі, я перехопив його зручніше й трусонув як слід.
— Відпусти! — заверещав він, пацаючи всіма чотирма кігтистими лапами. — Зараз як дам! В’язи тобі скручу!
— Та невже? — я потяг біса в кущі й там придавив невеликим каменем. З-під нього тепер стирчали тільки рило й лапи. — Отак, — додав я, сів на камінь і видер у біса конверти. — Спочатку я це прочитаю, а тоді поговоримо. Розкажеш мені все, що знаєш про Саймона Лавлейса.
Не звертаючи уваги на прокльони не на жарт враженого біса, я заходився вивчати конверти. Вони виявилися різні. Один був простий і цілком чистий — ні імені, ні адреси, лише невеличка печатка з червоного сургучу. Другий виявився примітнішим: з м’якого жовтавого паперу й печаткою в формі монограми чарівника — «СЛ». Його було адресовано якомусь Р. Деверо, есквайру.
— По-перше, — запитав я, — хто такий Р. Деверо?
Біс відповів приглушеним, але нахабним голосом:
— Що це ти, смієшся? Руперта Деверо не знаєш? Ти дурень чи хто?
— Одна невеличка порада, — мовив я. — Дуже нерозумно зачіпатися з тим, хто більший за тебе. Надто, коли він уже засунув тебе під камінь.
— Засунь свої поради собі в ******[45]
— Питаю ще раз, — обірвав я його. — Хто такий Руперт Деверо?
— Прем’єр-міністр Британії, о Наймилосердніший і Наймилостивіший!
— Та невже?[46] Як я бачу, Лавлейс обертається у високих колах. Цікаво, що ж він хоче сказати самому прем’єр-міністр ові...
Я обережно підчепив печатку найгострішим із своїх кігтів, зняв її і акуратно поклав біля себе на камінь, а потім розрив конверт.
Правду кажучи, мені доводилось перехоплювати й дражливіші листи.
Ось вона, типова манера чарівників: облесне марнослів’я, від якого в роті аж тхне оливою. А відомостей — раз, два й нема. Що ж, принаймні я міг напевно припустити, яка «термінова справа» затримує Лавлейса: звичайно ж, це викрадення Амулета. І ще одна прикметна подробиця: йому треба будь-що повернути Амулет до початку «події», наміченої на наступний тиждень, — до якоїсь конференції. Що ж до «Аманди», то це та сама жінка, що була з Лавлейсом під час моїх перших відвідин вілли. Слід було б довідатись про неї більше.
Я обережно сховав лист до конверта, взяв печатку і за допомогою невеличкого спалаху розігрів її ззаду Потім приклав сургуч на місце й готово! Лист — як новенький.