Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 17)

На превеликий Натаніелів жаль, пані Андервуд теж було заборонено розмовляти з ним. Хоч хлопець відчував, що господиня його жаліє, це не дуже втішало його. Він заглибився в самого себе й не заговорював з нею. Тому лише через місяць, коли його ув’язнення закінчилось і поновилися заняття, Натаніель дізнався, що панну Лютієнс звільнили.

13

Цілу довгу дощову осінь Натаніель за першої-ліпшої нагоди втікав у сад. Коли погода була сонячна, він брав з собою книжки з наставникової шафи й жадібно ковтав сторінку за сторінкою, а листя падало на кам’яну лавочку і на травник. Коли ж дощило, він просто сидів і дивився на мокрі кущі, а його думки блукали знайомими стежками гіркоти й помсти.

У навчанні Натаніель досяг помітних успіхів, та його душу спалювала ненависть. Усі ритуали виклику духів, захисні закляття, слова сили, що дозволяли приборкати неслухняного демона чи вмить відіслати його, — все це хлопець читав і запам’ятовував. Коли йому траплялося якесь важке місце — закляття шумерською чи коптською мовою, або написане якимось незбагненним рунічним шифром, — Натаніелеві варто було тільки поглянути на сіро—зелену статую Ґледстона, щоб повернути собі рішучість.

Ґледстон помщався кожному, хто кривдив його. Він захищав свою честь і цим здобув славу. Натаніель мав намір зробити так само, та більше не дозволяв нетерплячці брати над собою верх. Тепер він користувався цією нетерплячкою, щоб підганяти себе. Він добре засвоїв болісний урок і збирався почати діяти тільки тоді, коли буде по-справжньому готовий. Протягом довгих, самотніх місяців він невтомно працював, щоб досягти своєї першої мети — принизити Саймона Лавлейса.

Історичні книги, що їх студіював Натаніель, часто описували поєдинки між чарівниками—суперниками. Вряди—годи в цих поєдинках перемагали сильніші маги, та частіше слабшому чарівникові щастило виграти завдяки хитрощам чи підступам. Ні, Натаніель не збирався кидати відкритий виклик своєму лютому ворогові — принаймні до того часу, як сам він виросте й змужніє. Ні, він помститься кривдникові інакшим чином.

Звичайні уроки перетворилися для Натаніеля на нудну перешкоду. Відтоді, як вони поновилися, хлопець навчився вдавати покору й щире каяття. Він намагався переконати Артура Андервуда в тому, що соромиться свого ганебного вчинку. Натаніель ніколи не скидав цієї машкари — навіть тоді, коли виконував найпростіші та найдурніші завдання. Якщо наставник дорікав йому за якусь дрібну помилку, хлопчина не дозволяв собі ані найменшого прояву незгоди. Він просто схиляв голову й поспішав виправити цю помилку. Зовні Натаніель здавався сумлінним учнем, який без заперечень слухає вчителя й ніколи не скаржиться, що їхні заняття посуваються надто мляво.

Правду кажучи, до цього спричинилося ще й те, що Натаніель більше не вважав Артура Андервуда своїм справжнім наставником. Його наставниками були стародавні чарівники, що розмовляли з ним зі сторінок своїх книжок, дозволяли йому вчитися так швидко, як хотів він сам, і пропонували його жадібному розуму нові й нові дива. Вони не сміялися з нього й не зраджували його.

Артур Андервуд утратив покору й пошану Натаніеля, коли не схотів захистити його від кепкувань та побоїв Саймона Лавлейса. Хлопець знав, що так робити просто не личить. Кожному учневі товкмачили, що наставник для нього — все одно, що батько. Наставники захищають учнів доти, доки ті самі не зможуть оборонити себе. А от Артур Андервуд не схотів його захистити. Чому? Бо він боягуз, що злякався Лавлейсової сили.

Ба навіть гірше — він вигнав панну Лютієнс.

Із коротких розмов з пані Андервуд Натаніель довідався, що тоді, коли він висів у повітрі, а Лавлейсів біс лупцював його, панна Лютієнс щосили намагалася врятувати свого учня.

Офіційно її звільнили за «нечуване зухвальство», та з кількох натяків було зрозуміло, що вона спробувала вдарити пана Лавлейса, й лише його товариші не дали їй це зробити.

Коли Натаніель думав про це, кров його аж кипіла — навіть дужче, ніж від спогаду про власне приниження. Вона хотіла захистити його, зробити те. що мав робити пан Андервуд — його наставник, — а він її вигнав! Цього хлопець ніяк не міг простити йому.

Після звільнення панни Лютієнс єдиною людиною, що могла хоч трохи втішити Натаніеля, стала пані Андервуд. Її доброта полегшувала дні навчання, холодну байдужість наставника і вчителів. Та посвятити її в свої наміри хлопець не міг: вони були надто вже небезпечні. Самозбереження й Сила вимагають Секрету. Справжній чарівник радиться лише з самим собою.

Через кілька місяців Натаніель вирішив улаштувати собі перше справжнє випробування — виклик малого біса. Тут був, звичайно, певний ризик. Закляття хлопець добре знав, та досі не мав контактних лінз, що дозволяли стежити за першими трьома рівнями, й до того ж іще не одержав офіційного імені. І те, й інше він мав отримати відразу по досягненні повноліття, але ж Натаніель не міг стільки чекати. Поки що вистачить і окулярів. Що ж до імені, то він просто не надасть демонові змоги його довідатися.

Натаніель украв з кабінету наставника шматок старої бронзової бляхи й після довгих зусиль вирізав з нього кривий диск. Він кілька тижнів шліфував і полірував цей диск, аж поки бронза перетворилася на дзеркало, що виблискувало у світлі свічок і відбивало його власне обличчя без жодної хиби.

Потім хлопець дочекався вихідного дня, коли наставник із дружиною покинули дім. Тільки—но їхній автомобіль від’їхав, Натаніель узявся до роботи. Скрутивши килим у своїй кімнаті, він намалював крейдою на підлозі два прості пентаклі. Хоч у кімнаті було холодно, Натаніеля кинуло в піт. Він завісив штори й запалив свічки. Між колами поставив чашу з горобини й ліщини: чаші вистачало одної, бо цей біс вважався немічним і боязливим. Коли все було готово. Натаніель узяв бронзове дзеркало й поклав його в середину того кола, де мав з’явитися демон. Тоді надяг окуляри, накинув подерту робочу куртку, знайдену в кабінеті наставника, й ступив до свого кола, щоб виголосити закляття.

Натаніелеві пересохло в роті, та він усе ж таки вимовив шість слів закляття й вигукнув ім’я демона. Хлопець трохи захрип і пошкодував, що не приготував собі склянку води. Не можна було помилитися в жодному слові.

Затамувавши подих, Натаніель зачекав дев’ять секунд: за цей час його голос мав долинути крізь порожнечу до Іншого Світу. Потім відлічив ще сім секунд, за які звук імені мав пробудити духа. І нарешті — ще три, за які демон...

Аж тут у колі з’явилося голе немовля, що вимахувало в повітрі ручками й ніжками, ніби пливло на місці. Його жовті очиці похмуро вирячились на хлопця. Стиснувши червоні губки, бісеня пихато сплюнуло.

Натаніель виголосив слова Ув’язнення.

Немовля сердито загуготіло й замахало рученятами, а його ноги потягло до блискучого бронзового диска. Закляття виявилось надто потужне: немовля витяглось і перетворилось на барвистий потік, що закрутився спіраллю й полинув до дзеркала. На мить у дзеркалі відбилося розгніване бісове обличчя — з носом, розплющеним об поверхню, — а потім його заховав осяйний серпанок, і диск очистився знову.

Натаніель промовив кілька заклять, щоб запечатати дзеркало й перевірити, чи немає якихось пасток. Ні, все було гаразд. Хлопець вийшов з кола. В нього підкошувались ноги.

Перший виклик демона вдався йому якнайкраще.

Полонений біс виявився понурим і нахабним, та за допомогою невеличкого закляття, подібного до електричної іскри, Натаніель примусив його переказувати далекі події. Біс умів передавати підслухані розмови й відтворювати їх на диску. Своє саморобне, але цілком дієздатне магічне дзеркало хлопець зберігав зовні, під виступом даху. За його допомогою він дізнався багато цікавого.

Для початку він звелів бісеняті показати кабінет наставника. Натаніель стежив за Андервудом цілий ранок і виявив, що той увесь час «висить» на телефоні, намагаючись не відставати від політичних подій. Старого не покидала нав’язлива думка, що його вороги з Парламенту тільки й думають, як би його підставити... Натаніеля це зацікавило, та подробиці виявились такі нудні, що він невдовзі облишив це шпигунство.

Потім хлопець розшукав панну Лютієнс. Поверхню дзеркала затягло серпанком, потім він розвіявся, й Натаніель — йому аж тьохнуло серце — побачив свою вчительку такою, як раніше: усміхненою й заклопотаною... Зображення трохи зсунулось, і в дзеркалі з’явився малий, щербатий хлопчисько— учень. Він щось гарячково малював в альбомі й дослухався до кожного слова панни Лютієнс. Натаніелеві запекло очі від горя та ревнощів. Приглушеним голосом він наказав зображенню зникнути й скреготнув зубами, почувши зловтішний бісів регіт.

Далі Натаніель звернув увагу на свій головний об’єкт. Якось пізно ввечері він звелів бісові показати йому Саймона Лавлейса, та натомість — на свій превеликий подив — побачив на полірованій бронзі личко немовляти.

— Що ти робиш? — обурився Натаніель. — Я наказав тобі — виконуй!

Немовля скривилось і несподіваним басом промовило:

— Не виходить. Цей чолов’яга хитрий. Чуєш? Понаставляв перешкод. Я не певен, чи обійду їх. Можу потрапити в халепу, якщо ти мене зрозумієш...

Натаніель погрозливо махнув рукою:

—То це. по-твоєму, неможливо?