Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 18)
Немовля знову скривилось і обережно висолопило гострий язичок, ніби зализуючи давню рану:
—Та ні. Просто важко.
—Тоді роби, що велять.
Бісеня тяжко зітхнуло й зникло. Після короткої перерви на диску поволі з’явилося зображення. Воно блимало й пливло, ніби в погано налаштованому телевізорі. Натаніель вилаявся. Він уже хотів виголосити закляття Кари, та врешті подумав, що це найбільше, на що спроможний цей біс. Хлопець схилився над диском і заходився щосили роздивлятись...
Якийсь чоловік сидів за столом і щось швидко друкував на комп’ютері.
Натаніель примружив очі. То був сам Саймон Лавлейс.
Бісеня завбачливо причаїлось на стелі, й Натаніель добре бачив кімнату чарівника. Щоправда, зображення було трохи викривлене, ніби крізь лінзу «риб’яче око». В кімнаті панували сутінки: світло линуло тільки від лампи на Лавлейсовому столі. Позаду висіли темні штори — довгі, від стелі аж до підлоги.
Чарівник друкував далі. На ньому були смокінг і краватка з ослабленим вузлом. Зо два рази Лавлейс почухав носа.
Несподівано в дзеркалі знову з’явилося немовля.
— Більше не можу, — засапано промовило воно. — Втомився. Та й, правду кажучи, годі вже тут тинятися. Ще матимемо халепу.
— Ти залишатимешся там стільки, скільки я звелю, — заперечив Натаніель. Він виголосив закляття, й немовля заплющило очі з болю.
— Гаразд, гаразд! Як ти можеш так поводитися з дитиною, чудовисько!
Дитяче личко зникло, і в дзеркалі з’явилось попереднє зображення. Лавлейс досі сидів на тому самому місці й друкував. Натаніелеві хотілося розібрати, що за папери лежать на столі в чарівника, та він знав, що маги часто носять із собою сенсори для виявлення чужих чарів. Ні, підходити ближче не слід. Звідси теж непогано видно...
Аж тут Натаніель підскочив.
У кімнаті Саймона Лавлейса був ще один чоловік — він стояв у затінку біля штор. Хлопець не бачив, як він увійшов. Не бачив цього й чарівник, що далі стукотів по клавіатурі, сидячи спиною до незнайомця — високого кремезного чолов’яги в шкіряному дорожньому плащі аж до п’ят. І плащ, і чоботи в нього були геть заляпані брудом. Широка чорна борода ховала більшу частину обличчя: над нею виблискували в темряві очі. Від самісінького погляду на нього Натаніелеві стало моторошно.
Незнайомець, вочевидь, щось сказав або видав якийсь звук, бо Саймон Лавлейс несподівано здригнувся й обернувся.
Зображення заблимало, потьмяніло, потім проступило знову. Натаніель, вкотре вилаявшись, нахилився ще нижче. Сцена в дзеркалі тим часом уже змінилася. Гість і господар були тепер поряд: незнайомець підійшов до стола. Саймон Лавлейс щось гарячково говорив до нього. Він простяг руку, та гість коротко кивнув у бік стола. Чарівник кивнув у відповідь, висунув шухляду, дістав звідти полотняну торбину й витрусив її вміст на стіл. Звідти посипалися пачки грошей.
Бронзовий диск уперто й хрипко заговорив:
— Я просто хотів тебе попередити — тільки, будь ласка, більше не лупцюй мене! — що сюди йде якийсь наглядач. Він за дві кімнати звідси. І прямує сюди! Треба тікати, хазяїне, й хутко!
Натаніель прикусив губу:
— Залишайся там до останнього. Я хочу бачити, за що він платить. І запам’ятай їхню розмову.
— Ти сам копаєш собі могилу, хазяїне.
Незнайомець витяг з-під плаща руку в рукавичці й поволі склав гроші назад у торбину. Натаніель аж підскакував з люті — біс щомиті може звідти втекти, й тоді він, Натаніель, так нічого й не з’ясує.
На щастя, Саймон Лавлейс цілком поділяв його нетерплячку. Він знову простяг руку — цього разу вже наполегливіше. Незнайомець кивнув і витяг з-під плаща пакунок. Чарівник негайно вхопив пакунок і заходився здирати обгортку.
— Він на дверях! — вигукнув біс. — Тікаймо!
Проте Натаніель усе—таки встиг помітити, як його ворог упорався з обгорткою й дістав з пакуночка щось блискуче, а потім зображення зникло.
Він виголосив коротку команду, і в дзеркалі неохоче з’явилося личко немовляти.
— Ще не все? Дай мені хоч трохи поспати! О—ох, як близько він був. Нас мало не схопили!
— Про що вони говорили?
— Стривай-но... про що вони говорили? Ні, я чув якісь уривки, хоч слух у мене вже не той після такого тривалого ув’язнення...
— Кажи негайно!
— Отой здоровань майже нічого не казав. Ти часом не помітив червоні плями в нього на плащі? Ду-у-уже підозрілі... Навряд чи то кетчуп. Ще й свіжі, я понюхав... То що ж він казав? «У мене». А потім іще: «Гроші наперед». Небалакучий, я сказав би.
— То був демон?
— Судячи з твоїх грубощів, ти маєш на увазі шляхетного мешканця Іншого Світу? Ні. То була людина.
— А що сказав чарівник?
— Ну, той був балакучіший. Навіть надміру. «Він у тебе?» З цього він почав. А потім запитав: «А як ти його?.. Ні, не треба подробиць. Просто віддай його мені». Отак випалив це все — й дістав грошенята.
— Що то було? Що за річ? Ніхто не говорив?
— Уже й не знаю, чи пригадаю... Ні, стривай! Не треба мене бити, я ж усе розповідаю! Той здоровань віддав пакуночок і сказав...
— Що?
— Тихо—тихо, ледве чутно...
— Сказав: «Амулет Самарканда твій, Лавлейсе». От що він сказав.
Натаніелеві знадобилося ще шість місяців, перш ніж він відчув, що готовий. Він удосконалював свою майстерність, вивчав нові, дедалі сильніші закляття й змушував себе плавати в басейні щодня, аби стати сильнішим. І справді, він змужнів і тілом, і духом.
Більше йому ніколи не щастило побачити свого ворога. Невідомо, чи помітили їх тоді, чи ні, та бісові вже не вдавалося підібратися так близько до Лавлейса. Та Натаніель і без того вже знав усе, що треба.
Весну змінило літо. Натаніель сидів у садку, обмірковував і шліфував свій план. Він йому подобався, бо вирізнявся простотою й ще однією, важливішою рисою: ніхто в світі не знав про справжню Натаніелеву силу. Наставник лише тепер замовив для нього лінзи й заговорив про те, що взимку вони перейдуть до найпростіших заклять демонів. Для наставника, вчителів і навіть пані Андервуд хлопець був учнем без особливих талантів. Нехай це так і буде — аж доки він викраде в Саймона Лавлейса його Амулет.
Ця крадіжка повинна стати початком, випробуванням сили, а вже потім, якщо все вийде добре, він поставить свою пастку.
Залишалося тільки знайти слугу, здатного це зробити. Когось досить кмітливого й могутнього, щоб виконати цей план, але не такого, щоб він загрожував самому Натаніелеві. Час для підкорення найсильніших демонів ще не настав.
Хлопець простудіював усі праці з демонології, що були в наставника. Він вивчив записи з багатьох минулих століть. Прочитав про менших слуг Соломона і Птолемея.
І нарешті зробив свій вибір: Бартімеус.
14
«Я знав, що після повернення на горище на нас чекає добряча бійка, тож підготувався до неї як слід. Насамперед вирішив, який мені прибрати вигляд. Щось таке, щоб хлопчина неабияк розлютився, втратив здоровий глузд і забув геть про все, — а отже, хоч як химерно це звучить, мої страхітливі подоби тут не годилися. Було потрібно щось людське. Дивно, але чарівники дратуються значно більше, коли їх ображає людина, а не привид чи розлючений крилатий змій. Чому це так — не питайте: такий уже в людей мозок.
Я подумав, що найкраще буде прибрати вигляд хлопчика — такого самого віку, щоб розбудити в хлопчині почуття суперництва. Жодних проблем. Птолемеєві, коли ми з ним зналися, було чотирнадцять. Нехай буде Птолемей.
Після цього мені залишилося тільки пригадати свої найкращі контрзакляття і радо передчувати своє швидке повернення додому.
Проникливі читачі, напевно, вже помітили, що я повеселішав. І це чистісінька правда — бо я дізнався Ім’я цього хлопчиська. Ім’я, яке він отримав при народженні[34].
Слід, однак, віддати йому належне: він не ухилився від бійки. Діставшися до своєї кімнати, хлопець хутко натяг куртку, скочив до свого пентакля й гучно покликав мене. Міг би й не горлати так: я й без того був перед ним.
За мить у другому колі з’явився хлопчина—єгиптянин у вбранні лондонського підлітка. Я хитро посміхнувся:
— Натаніель, виходить? Ти ба! Й нітрохи тобі не личить. Я подумав би, що тебе звуть простіше — Берт, скажімо, або Чак.
Хлопчина зблід зі страху та гніву. В його очах я помітив переляк. Він ледве опанував себе й відверто збрехав:
— Це не моє справжнє ім’я. Справжнього навіть мій наставник не знає.
— Еге ж, еге ж. Я, по—твоєму, дурник?
— Думай собі що хочеш. Я наказую...
Я власним вухам не вірив — цей жовтодзьоб намагався доручити мені щось іще! Зареготавши просто йому в обличчя, я зухвало взявся в боки й перервав його:
— Наказуєш? А мозок у тебе не закипить?
— Я наказую тобі...
— На себе, шмаркачу, поглянь!