Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 19)

У хлопця мало піна з рота не полізла, так він розлютився[35]. Тупнувши ногою, мов дитина, що ледве навчилася ходити, він забув про все й кинувся в атаку, як я й сподівався. То знову був Спрямований Біль — улюблена зброя шибайголів[36].

Хлопець вигукнув закляття, і я почув, як його пута скручують мене.

— Натаніель, — ледь чутно прошепотів я й додав слова належного контрзакляття.

Пута негайно ослабли й розширились, мов кола на воді. Коли вони вийшли за межі пентакля, хлопчина побачив крізь окуляри, що пута наближаються до нього. Він коротко гаркнув, на якусь мить знову злякався, та врешті все-таки згадав слова Скасування. Щойно він вигукнув ці слова, як пута зникли.

Я обтрусив з рукава куртки уявний порох.

— Ти диви, — зауважив я. — Мало сам собі голову не зняв.

Якби хлопчина вчасно зупинився, він зрозумів би, що сталося. Та для цього він був надто роз’ярений. Мабуть, вирішив, що зробив якусь помилку, переплутав щось у заклятті. Відсапуючи, він заходився пригадувати свій набір огидних витівок. Потім ляснув у долоні й знову заговорив.

Правду кажучи, я не чекав такого потужного закляття, як Коло Стимулювання. З п’яти вершин пентакля, в якому я перебував, з тріскотом та сичанням вистрілили вгору осяйні стовпи блискавок. Ці блискавки ніби застигли на одну— єдину мить, а вже наступної миті з кожного стовпа вилетів горизонтальний промінь, і ці промені прохромили мене, наче списи. Моє тіло прошили електричні розряди. Скрикнувши, я впав на підлогу й заборсався.

Та все-таки мені вдалося процідити крізь стиснуті зуби: «Натаніель!» — і додати контрзакляття. Воно подіяло негайно. Розряди припинились, і я безсило розтягся на підлозі. Блискавки вдарили на всі боки. Хлопчина впав ниць — і вчасно: тільки—но він ударився об підлогу, його куртку за спиною пробив електричний розряд — досить потужний, щоб убити його на місці. Інші блискавки полетіли в бік ліжка й стола: одна розколола навпіл вазу з квітами, а решта потрапили в стіни, поцяткувавши їх чорними зірочками. Видовище було пречудове.

Куртка задерлася й накрила хлопця з головою. Він потихеньку піднявся й визирнув з-під неї. Я по—дружньому показав йому великого пальця:

—Молодець. Якщо далі отак працюватимеш і не робитимеш дурних помилок, то врешті станеш справжнім дорослим чарівником.

Хлопець не відповів нічого. Він важко встав з підлоги. На щастя, впав він точнісінько вниз і досі перебував під захистом свого пентакля. Це, однак, не дуже займало мене: я чекав на його наступну помилку.

Та хлопчина вже оговтався. Десь із хвилину він мовчки стояв і міркував.

— Краще відпусти мене, — підказав я. — Бо твій старий Андервуд зараз прийде подивитися, що тут за шарварок.

— Ні, не прийде. Ми надто високо.

— Тільки на два поверхи.

— Він глухий на одне вухо. Нічого не чує.

— А його дружина...

— Замовкни! Я думаю. Ти зробив це двічі... що ж то було? — він ляснув пальцями. — Зрозуміло! Моє ім’я! Ти скористався ним, щоб відбити мої закляття, хай тобі грець!

Виразно піднявши брови, я заходився розглядати свої нігті:

— Може, й так, а може, й ні. Моє діло — знати, а твоє — гадати.

— Годі! — знову тупнув ногою хлопчисько. — Не смій так розмовляти зі мною!

— Як саме?

—Так, як ти щойно розмовляв! Ти говориш, як шмаркач!

— З ким поведешся, від того й наберешся, друже.

Я щиро тішився: мені таки вдалося роздратувати його. Він добряче розлютився через утрату імені. За кілька секунд він уже приготувався до нової атаки: я прибрав таку саму позу — тільки оборонну, як у борця сумо. Птолемей був заввишки з цього хлопчину, так само худорлявий 1 чорнявий, тож вийшло дуже гарно й симетрично[37].

Хлопчина ледве опанував себе. Відразу було помітно, що він гарячково перебирає в пам’яті всі свої уроки, силкуючись пригадати щось на такий випадок. Він уже зрозумів, що обстріл каральними закляттями тут не зарадить: я просто спрямую їх проти нього самого.

— Я знайду інший спосіб, — похмуро бурмотів він. — Ось побачиш...

— Ой, як страшно, — відповідав я. — Аж лихоманка трусить.

Хлопчина серйозно замислився. Під очима в нього набухли темні мішки. З кожним новим закляттям він просто виснажував сам себе, а мене це влаштовувало якнайкраще. Бувало, що дехто з чарівників падав мертвим від перенапруження. Таке в них, бідолах, неспокійне життя.

Думав хлопець довго. Я навмисне позіхнув і швиденько створив собі годинника, щоб можна було втомлено подивитись на нього.

— Може, спитаєш поради в хазяїна? — запропонував я. — Він би допоміг тобі.

—Хто? Мій наставник? Ти, мабуть, жартуєш.

— Та ні, не цей старий дурень. А той, хто нацькував тебе на Лавлейса.

Хлопчина спохмурнів:

— Ніхто не цькував мене. І жодного хазяїна я не маю.

Тепер настала моя черга дивуватися.

— Я все робив сам, — додав хлопець.

Я аж свиснув:

— Ти хочеш сказати, що викликав мене сам—один, власними зусиллями? Непогано... як на твій вік! — я вирішив додати трохи лестощів. — Гаразд, тоді, коли твоя ласка, я зроблю тобі невеличкий дарунок. Тобто дам пораду. Зараз тобі краще відпустити мене. Тобі треба перепочити. Ти давно дивився в дзеркало? Ні. не в магічне, без бісеняти. Твоє обличчя вже зморшками береться. Не дуже добре для твого віку. А що буде далі? Сивина? Що ж ти робитимеш, коли зустрінеш свого першого сукуба[38], першу джинію? Пошлеш її під три чорти?

Я розумів, що надто забалакався, та нічого не міг із цим удіяти. Мені було ніяково. Хлопчисько дивився на мене, щось міркував, і його обличчя мені не подобалось.

— До того ж. — провадив я. — коли я піду, ніхто не дізнається. що Амулет Самарканда в тебе. Ти зможеш таємно користуватись ним. Це ж неоціненна річ! Усі тільки й прагнуть заволодіти ним. Я тобі цього ще не казав, та в місті до мене причепилось якесь дівча, хотіло забрати Амулет собі.

Хлопчина знову спохмурнів:

— Що за дівча? Чого воно хотіло?

— Обшукати мене, — я не став згадувати, що це їй майже вдалося.

Хлопець стенув плечима:

— Мене цікавить не Амулет, а Саймон Лавлейс. Він принизив мене, й за це я збираюся його знищити.

— Надмірна ненависть шкідлива, — зауважив я.

— Чому?

— Ну..

— Я відкрию тобі секрет, демоне, — провадив він. — За допомогою своєї магії я побачив, як Амулет Самарканда потрапив до Саймона Лавлейса[39]. Кілька місяців тому якийсь незнайомець — смаглявий, чорнобородий, закутаний у плащ — прийшов до Лавлейса вночі і приніс йому Амулет. А натомість одержав гроші. То була таємна зустріч.

Я зневажливо пирхнув:

— Ну то й що? Це звичай усіх чарівників — тобі годилося б це знати. Вони обожнюють усе таємне, навіть без потреби.

— Тут було дещо більше. Я бачив цс з їхніх очей — І Лавлейса, й незнайомця. Вони коїли щось незаконне, щось... А плащ того бороданя був заляпаний свіжою кров’ю.

— Що тут такого? Вбивства давно вже стали частиною гри. На себе поглянь: тобі ледве шість років, а ти вже палаєш помстою.

— Дванадцять.

— Яка різниця? Ні, тут нічого надзвичайного немає. А чолов’яга в закривавленому плащі, вочевидь, працює на якусь відому фірму. Погортай телефонний довідник, неодмінно її там знайдеш...

— Я хочу з’ясувати, хто він такий.

— Гм—м... Чорнобородий і в плащі? Ці прикмети звужують коло підозрюваних до якихось п’ятдесяти п’яти відсотків лондонських чарівників. Для цього треба лише виключити всіх жінок.

— Замовкни! — хлопчині, здається, почав уриватись терпець.

—А що таке? Здається, ми так мило розмовляємо...

— Я знаю, що Амулет Самарканда було вкрадено. Когось було вбито заради нього. Коли я з’ясую, кого саме вбили, то викрию Лавлейса й подивлюся, як його знищать. Я підкину Амулет — так, щоб підманити лиходія й водночас насторожити поліцію. Його спіймають на гарячому. Та спершу я хочу дізнатися все про нього й про те, що він замислює. Хочу довідатись про його таємниці, справи, друзів — про все! Мені треба розвідати, в кого Амулет перебував раніше, що там сталося й чому Лавлейс украв його. Тому я наказую тобі, Бартімеусе...

— Хвилинку! Ти нічого не забув?

— Чого саме?

— Того, що я тепер знаю твоє ім’я, маленький Натті! А отже, маю над тобою певну владу. Тепер усе не так просто, еге ж?