Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 16)
Однак тієї самої миті заговорив і Натаніель, що вже встиг погортати окремі книжки з наставникової шафи:
Закінчивши, він переможно глянув в очі молодикові.
Слухачі схвально загомоніли. Наставник уже не ховав усмішки, слизький підняв брови, а сивий насмішкувато скривив вуста й ледь чутно прошепотів: «Браво!» Проте молодик лише стенув плечима, ніби все це була дурниця. Він дивився так бундючно, що Натаніелеві гордощі змінилися лютим гнівом.
—Тепер, мабуть, вимоги вже не ті, — сказав він, дістаючи з кишені носовичка й стираючи з рукава уявну пляму, — якщо відсталого учня хвалять за те, що ми всотували ще з материнським молоком.
— Ви просто не любите програвати, — відповів Натаніель.
На мить запанувала мовчанка. Потім молодик щось гавкнув, і Натаніель відчув, як на його плечі лягло щось маленьке й важке. Невидимі руки вчепилися хлопцеві у волосся й смикнули з такою дикою силою, що його обличчя запрокинулося до стелі, й він скрикнув з болю. Натаніель спробував підняти руки, та виявив, що їх щось міцно притиснуло до боків; його тіло ніби обкрутив якийсь велетенський язик. Він не бачив нічого, крім стелі; чиїсь тоненькі пальці полоскотали його незахищене горло. Переляканий Натаніель покликав наставника.
Хтось підійшов до нього — але не наставник, а той самий молодик.
— Зухвалий бешкетнику, — тихо промовив він. — Що ти тепер робитимеш? Зможеш сам звільнитися? Ні. Дивовижна річ, еге ж? Ти безпорадний. Ти вивчив кілька слів, а сам ні до чого не здібний. Це, сподіваюсь, навчить тебе, що не варто зачіпатись, коли не можеш оборонитись. А тепер — забирайся з моїх очей.
Хтось захихотів просто над Натаніелевим вухом і, боляче відштовхнувшись, злетів з його плечей. Тієї ж миті хлопець відчув, що його руки вільні. Голова похилилася, з очей линули сльози. Сльози текли від болю — його надто сильно смикнули за волосся, — та Натаніель боявся, що їх приймуть за рюмсання боягуза. Він хутко витер рукавом обличчя.
У кімнаті було тихо. Всі чарівники припинили розмовляти й дивилися на хлопця. Натаніель поглянув на свого наставника, мовчки благаючи підтримки чи допомоги, та очі Артура Андервуда палали гнівом — і цей гнів, схоже, був спрямований на учня. Хлопець відповів наставникові таким самим поглядом, тоді обернувся, перетнув кімнату — чарівники без жодного слова розступилися перед ним — і вийшов.
І обережно, тихенько зачинив за собою двері.
Блідий і байдужий, він подався вгору сходами.
Дорогою йому зустрілася пані Андервуд, що саме спускалася вниз.
— Ну, любий? — поцікавилася вона. — Показав себе? Чи щось негаразд?
Натаніель від сорому й горя не міг дивитись їй в очі. Він хотів мовчки пройти повз вітальню, та в останню мить зупинився.
— Усе гаразд, — відповів він. — Скажіть, будь ласка, чи не знаєте ви, що це за чарівник — в окулярах і з такими великими, білими зубами?
Пані Андервуд замислилась:
— Це, напевно, Саймон Лавлейс, Заступник міністра торгівлі. Зуби в нього справді чудові, еге ж? Кажуть, ніби він — справжня зірка на сході. Ти з ним познайомився?
—Так, познайомився.
«.. .Ти ні до чого не здібний...»
— З тобою справді все гаразд? Ти такий блідий!
— Дякую, пані Андервуд. Я піду нагору.
— Пані Лютієнс чекає на тебе в кімнаті для занять.
«...Ти безпорадний...»
— Я вже йду, пані Андервуд.
Проте Натаніель вирушив не до кімнати для занять. Він поволі подався до наставникового кабінету, де виблискували на сонці запорошені пляшки.
Натаніель підійшов до робочого стола, вкритого плямами й борознами. На ньому лежали діаграми, над якими він працював учора.
«...Ти не можеш оборонитись...»
Хлопець зупинився і взяв маленьку скляну коробочку, де дзижчали й крутилися шість істот.
«Ми ще побачимо.»
Так само повільно Натаніель наблизився до шафи й висунув одну з шухляд. Шухляда була така покороблена, що застрягла на півдорозі. Хлопець зо два рази смикнув її, поставивши скляну коробочку на стіл. У шухляді серед інших інструментів лежав невеличкий сталевий молоток. Натаніель узяв його, підібрав коробочки і, не засунувши на місце шухляду, покинув осяяний сонцем кабінет.
Зупинившись на сходах, у прохолодному затінку, він подумки повторював Слова Управління. Комашки ще гучніше задзижчали у своїй коробочці; вона аж затремтіла в Натаніелевих руках.
«.. Ти ні до чого не здібний...»
Гості вже розходилися. Двері відчинились, і з'явилося кілька чарівників. Пан Андервуд випровадив їх до виходу. Було чути звичайні люб’язні слова прощання. Ніхто не помітив блідого хлопця, що стежив за ними зі сходів.
Треба назвати належне ім’я
Із дому вийшли ще кілька чарівників. Натаніелеві пальці аж захололи, однак там, де вони торкалися коробочки, на шкірі виступила плівка поту.
Аж нарешті з вітальні вийшли молодик та два його товариші. Вони жваво розмовляли, регочучи зі слів слизького. Потім ліниво, неквапом підійшли до Натаніелевого наставника, що чекав їх біля дверей.
Хлопець міцно стис молоток. Руку зі скринькою він витяг перед собою. Скринька тремтіла.
Сивий подав руку панові Андервуду. Молодик ішов наступним і вже позирав надвір, ніби кудись поспішав.
Натаніель гучно вимовив перші три слова, назвав ім’я Саймона Лавлейса й додав завершальну команду. А потім розбив скриньку.
Брязнуло скло, залунало несамовите дзижчання. Скляні друзки дощем посипались на килим. Шість маленьких демонів вирвались із в’язниці й помчали вниз, вистромивши свої нетерплячі жала.
Чарівники ледве встигли підняти голови, як комашки вже наздогнали їх. Троє з них націлились просто в обличчя Саймонові Лавлейсу. Він підняв руку й хутко накреслив якийсь знак. Комашки вмить перетворились на вогненні кулі, відлетіли до стін і там вибухнули. Решта три демони порушили наказ. Двоє накинулись на слизького: той скрикнув, відсахнувся, перевалився через поріг і впав на садову стежку. Комашки покружляли в повітрі й ринули на нього, шукаючи незахищених місць. Слизький відчайдушно замолотив руками, та марно: демони все-таки кусьнули його кілька разів, і після кожного такого укусу лунав страшенний крик. Шоста комашка помчала до сивого: той ніби нічого й не робив, та за кілька дюймів від його обличчя демон зупинився, перекинувся в повітрі, втратив рівновагу й приземлився біля Саймона Лавлейса. Той розтоптав її на місці.
Артур Андервуд перелякано спостерігав за цим, та нарешті отямився. Він підбіг до слизького, що качався по клумбі, й гучно ляснув у долоні. Дві мстиві комашки заціпеніли й попадали на землю.
Натаніель зрозумів, що розумніше буде відступити.
Він потихеньку пробрався до кімнати для занять, де панна Лютієнс сиділа за столом і читала якийсь часопис. Вона всміхнулася, побачивши Натаніеля:
— Як твої успіхи? Щось надто вже галаслива була вечірка. Я навіть чула, як бряжчало скло.
Натаніель не відповів. Перед його очима досі крутилися три демони, що відлетіли до стіни й там вибухнули. Хлопця затрусило — він і сам до ладу не знав, чи то зі страху, чи то з гніву й прикрощів.
Панна Лютієнс негайно підхопилася:
— Натаніелю, ходи-но до мене. Що сталося? Ти хворий? Тебе трусить лихоманка!
Вона обняла хлопця. Натаніель притулився обличчям до її боку й заплющив очі. Його щоки палали. Йому було водночас холодно й спекотно. Вчителька про щось питала його, та він нічого не міг відповісти.
Аж раптом двері кімнати відчинилися.
На порозі стояв Саймон Лавлейс: окуляри його виблискували в сонячному промінні. Він вигукнув команду: Натаніеля вирвало з обіймів панни Лютієнс і підкинуло в повітря. На мить він завис між підлогою й стелею і встиг за цей час помітити за спиною в Лавлейса двох його товаришів, а ще далі — свого наставника.
Хлопець почув, як панна Лютієнс щось кричить, аж тут його перевернуло догори ногами, кров линула до голови, стукіт серця перекрив усі звуки.
Потім його розвернуло сідницями догори: голова, руки та ноги безпорадно висіли. Чиясь невидима рука — або палиця — вдарила його нижче спини. Він скрикнув, почав вириватися й хвицатися. Рука вдарила знову, цього разу дужче. Потім ще й ще раз...
Натаніель угамувався задовго до того, як невидима рука скінчила свою роботу. Він висів, не відчуваючи нічого, крім пекучого болю й ганьби покарання. Від того, що все це бачила панна Лютієнс, покарання здавалося ще жорстокішим — таким, що несила було витримати. Хлопцеві хотілося померти на місці. Коли нарешті темрява огорнула його й кудись потягла, він щиро з цього зрадів.
Невидимі руки відпустили його, та Натаніель зомлів ще до того, як ударився об підлогу.
Хлопця на місяць замкнули в його кімнаті й піддали численним новим карам і заборонам. Після першого покарання наставник не розмовляв з ним: увесь цей час до Натаніеля заходила тільки пані Андервуд, що приносила йому їжу й виносила нічний горщик. Хлопчину не водили на уроки, не давали йому жодної книжки. Він сидів у себе і з ранку до вечора дивився туди, де над лондонськими дахами височіла будівля Парламенту.
Він збожеволів би від самоти, якби не знайшов під ліжком загублену колись кулькову ручку. Ручка й кілька старих аркушів паперу допомогли йому скоротати час: він малював усе, що бачив з вікна. Коли ж малювати набридало, Натаніель завзято писав — просто поверх малюнків — докладні, обмірковані плани й нотатки і ховав їх під матрацом, коли чув на сходах кроки. Ці нотатки стали початком його помсти.