Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 15)
Натаніель спробував завести розмову по—іншому:
— А що робите, коли ви не тут? Тобто... не на моїх уроках?
— Звичайно ж, навчаю інших учнів. Що мені, по—твоєму, йти додому й там нудитись? Пан Андервуд платить мені не так багато, щоб я нудилася. Я мушу працювати.
— Он як...
Натаніелеві ніколи не спадало на думку, що панна Лютієнс може мати інших учнів. Від цієї новини в нього боляче тьохнуло серце.
Панна Лютієнс, напевно, відчула це. Трохи помовчавши, вона додала вже лагідніше:
— Будь—що, Натаніелю, я з нетерпінням чекаю наших уроків. Це найкращий момент за увесь мій робочий тиждень. Із тобою цікаво, хоч ти надто нетерплячий і думаєш, ніби знаєш усе. Вище голову! Ану, покажи мені, як у тебе вийшов каштан.
Кілька хвилин вони обговорювали всілякі художні тонкощі і їхня розмова повернулась у звичне мирне річище. Та вже невдовзі урок перервала несподівана поява схвильованої пані Андервуд.
— Натаніелю! — вигукнула вона. — Ось де ти!
Панна Лютієнс і Натаніель шанобливо підхопилися з лавочки.
— Я всюди шукала тебе, хлопчику, — засапано промовила пані Андервуд. — Я думала, ви в робочій кімнаті...
— Пробачте, пані Андервуд, — почала панна Лютієнс. — Нині такий чудовий день...
— Нічого, нічого. Все гаразд! Просто чоловік звелів негайно покликати Натаніеля. У нього зараз гості — він хоче показати їм свого учня.
— Ось бачиш, — тихо сказала панна Лютієнс, поки вони хутко прямували додому. — Пан Андервуд зовсім не зневажає тебе. Якщо він вирішив познайомити тебе з іншими чарівниками, то він дуже задоволений тобою. Він хоче тобою похвалитися!
Натаніель кволо всміхнувся, та не відповів нічого. Думка про зустріч з іншими чарівниками неабияк його збентежила. Всі ці роки йому ніколи не дозволяли потрапляти на очі колегам наставника, які часом з’являлися в домі. Його завжди випроваджували на горище чи висилали з учителем кудись нагору, геть з очей. Нинішня несподіванка була якщо не моторошна, то принаймні бентежна й нова. Хлопець уявив кімнату, повну високих, замислених могутніх людей, які дивляться на нього поверх сивих борід і шовкових плащів, У нього затремтіли коліна.
— Вони у вітальні, — сказала пані Андервуд, завівши Натаніеля до кухні. — Ану, я подивлюся на тебе... — намочивши пальця, вона хутенько стерла з хлопцевої скроні смугу від грифеля. — Цілком пристойний вигляд. Гаразд, іди.
Натаніель угадав: у кімнаті справді було повно людей. Там панувала спека — від скупчення тіл, запаху чаю та спроб завести світську розмову. Проте щойно він зачинив за собою двері й ступив до єдиного вільного місця біля різьбленого комоду, уявна велична картина товариства могутніх людей розвіялася без сліду.
Тут він не вгадав анітрохи.
Жодного плаща у вітальні не було. Стриміли, щоправда, кілька борід, та всім їм було далеко до бороди наставника. Чоловіки були вбрані здебільшого в темні костюми з так само темними краватками; лише дехто дозволяв собі якийсь виразний штрих — скажімо, сірий жилет або носовичок у нагрудній кишені. Всі були взуті в чорні блискучі черевики. Натаніелеві здалося, що він потрапив на вечірку трунарів. Ніхто не скидався на Ґледстона ні силою, ні поведінкою. Дехто був низенький, дехто — старий і роздратований, і до того ж майже всі були гладкі й незграбні. Вони захоплено розмовляли, сьорбали чай, гризли печиво, й ніхто не говорив так гучно, щоб перекрити загальний гомін.
Натаніель був украй розчарований. Засунувши руки в кишені, він глибоко зітхнув.
Його наставник поволі пробирався крізь натовп, тиснучи гостям руки й раз по раз тихенько регочучи — саме тоді, коли хтось намагався жартувати. Помітивши Натаніеля, він порухом покликав його до себе. Хлопець підійшов, протиснувшись між тацею з чаєм і чиїмось огрядним черевом.
— Ось і хлопчик, — буркнув чарівник, незграбно ляснувши Натаніеля по плечу. Троє чоловіків поглянули на нього. Один був літній, сивий, з червоним і зморшкуватим, мов перезрілий помідор, обличчям. Другий — середнього віку добродій з одутлим лицем та водянистими очима; шкіра його здавалася холодною та слизькою, наче в риби на прилавку. Третій був молодший і гарніший, із зачесаним назад волоссям, круглими окулярами й сліпучо—білими зубами, схожими на пластини ксилофону. Натаніель мовчки вирячився на них.
— Не дуже вражає, — мовив слизький. Він пирхнув і щось ковтнув.
— Він повільно вчиться, — відповів Натаніелів наставник, досі ляскаючи хлопця по плечу. Зрозуміло було, що пан Андервуд почувається ні в сих ні в тих.
— Ледар, значить? — перепитав сивий. Він говорив з таким акцентом, що Натаніель ледве розбирав його слова. — З хлопцями таке трапляється. Треба бути наполегливим.
—А ви його б’єте? — запитав слизький.
— Нечасто.
— Дарма. Це стимулює пам’ять.
— Скільки тобі років, хлопчику? — запитав молодик.
— Десять, сер, — чемно відповів Натаніель. — У листопаді буде одинад...
— Ще два роки до того, як вам буде з нього хоч якась користь, Андервуде, — молодик поводився так, ніби Натаніеля тут зовсім не було. — І обходиться він вам, гадаю, недешево?
— Тобто його утримання? Звичайно.
— Ще й жере, напевно, як той тхір.
— Ненажера, значить? — кивнув з жалем сивий. — З хлопцями таке трапляється.
Натаніель ледве стримував гнів.
— Я не ненажера, сер, — заперечив він якнайчемнішим голосом.
Сивий ковзнув по ньому поглядом і тут-таки відвернувся, ніби нічого й не почув. Проте наставник досить боляче ляснув Натаніеля по плечу.
— Гаразд, хлопчику. Йди роби уроки, — сказав він.
Натаніелеві й самому хотілося звідси піти. Та щойно він рушив до дверей, як молодик в окулярах підняв руку.
— Бачу, язичок у тебе гострий, — зауважив він. — І старших ти не боїшся.
Натаніель промовчав.
— Може, тобі не здається, що ми не тільки старші, а й кращі?
Він промовив це байдуже, та в голосі його чітко пролунали різкі нотки. Натаніель зрозумів: сам він тут ні до чого, просто молодик таким чином намагається допекти його наставника. Він відчував, що мусить відповісти, проте це запитання так його спантеличило, що хлопець просто не розумів, що тут можна сказати.
Молодик по-своєму витлумачив його мовчання.
— Він, напевно, вважає, що ми не гідні розмовляти з ним! — мовив він до колег і всміхнувся.
Слизький пирхнув зі сміху, затуливши рота долонею, а сивий скрушно хитнув головою:
—Те—те—те...
— Іди собі, хлопчику, — повторив Натаніелів наставник.
— Зачекайте—но, Андервуде, — промовив з усмішкою молодик. — Спочатку погляньмо, чого ви навчили цього шмаркача. Ото буде потіха! Ходи-но сюди, хлопче.
Натаніель поглянув на наставника, однак той відвернувся. Хлопчина поволі й неохоче поплентався назад. Молодик бундючно ляснув пальцями й заходився сипати запитаннями:
— Скільки класифікованих типів духів відомо нині?
— Тринадцять тисяч сорок шість, сер, — без жодної зупинки відповів Натаніель.
— А некласифікованих?
— Петроній пише про сорок п’ять тисяч, а Дзаваттіні — про сорок вісім тисяч, сер.
— В якому вигляді з’являються демони карфагенської підгрупи?
— Заплаканих немовлят, сер. Або самого чарівника за його юних літ.
— Що треба зробити, щоб не випустити такого демона?
— Змусити його випити діжку ослячого молока.
— Гм—м... Яких запобіжних заходів треба вжити перед викликом василіска?
— Надягти дзеркальні окуляри, сер. І поставити дзеркала з боків пентакля, щоб василіск міг дивитись лише туди, де буде написано наказ.
До Натаніеля повернулася впевненість. Усі ці прості речі він вивчив уже давно; до того ж, його тішило, що його правильні відповіді просто—таки сердять чарівника. Слизький припинив хихотіти, а сивий, що слухав хлопця, схиливши голову набік, навіть зо два рази кивнув і буркнув щось схвальне. Наставник гордовито всміхався. «Це не твоя заслуга, — розлючено думав Натаніель. —Ти нічого не навчив мене. Все це я
Навала запитань несподівано вщухла. Молодик, здається, замислився.
— Гаразд, — сказав він нарешті. Тепер молодик говорив пихато й повільно. — Назви мені Шість Слів Управління. Будь-якою мовою.
Артур Андервуд спробував заперечити:
— Саймоне, це нечесно! Він ще не може цього знати!