Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 14)
Останню фразу він промовив велично й повільно — задля того, щоб хлопчина пройнявся шанобливим настроєм. Та Натаніелеві — тепер я, на свою превелику радість, міг так його звати, — було до того байдуже. Його думки займав павук.
Андервуд помітив, що учень схвильований. Він владно постукав по столу, щоб привернути увагу хлопця.
— Послухай-но мене, хлопчику! — мовив він. — Якщо ти отак тремтітимеш від першої—ліпшої думки про виклик демона, то ніколи не станеш чарівником. Хороший чарівник не боїться нічого. Зрозумів?
Хлопчина змусив себе перевести погляд на наставника:
—Так, сер. Звичайно, сер.
—До того ж, під час виклику я буду біля тебе, в додатковому колі. Підготую з десяток захисних заклять і візьму з собою розмариновий порошок. Ми почнемо зі слабенького демона — з бісеняти—жабуна[32]. Якщо все пройде з успіхом, ми перейдемо до виклику мулера[33].
Старий чарівник був напрочуд неуважний: він не помітив зневажливих вогників в очах хлопчини. Він чув лише його ввічливі, в міру нетерплячі слова.
—Так, сер. Я не можу цього дочекатися, сер.
— Чудово. Ти вже маєш контактні лінзи?
— Так, сер. Мені прислали їх минулого тижня.
— Добре. Залишилось тільки одне питання, а саме...
— З тими дверима, сер?
— Не смій переривати мене, хлопчику! Це питання — а я відкладу його, якщо ти будеш такий зухвалий, — це вибір твого офіційного імені. Ми візьмемося до цього сьогодні ж по обіді. Принесеш мені до бібліотеки «Альманах імен Лоува», й ми разом підберемо тобі ім’я.
— Так, сер, — ледве чутно відповів хлопчина. Плечі його поникли. Йому не треба було дивитись, як я радо пританцьовую в своєму павутинні, аби пересвідчитись, що я все почув і все зрозумів.
То «Натаніель» — це не його офіційне ім’я! Це його справжнє ім’я! Цей дурник викликав мене раніше, ніж відмовився від свого справжнього імені. Й тепер воно мені відоме!
Андервуд засовався в кріслі.
— Ну, чого ти ще чекаєш, хлопчику? Зараз нема часу байдикувати. Тобі пора на уроки! Давай—но, мерщій!
— Так, сер. Дякую, сер.
Хлопець поплентався до дверей. А я з радощів пішов у повітрі перевертом, відштовхнувшись усіма вісьмома ніжками, й подався за ним.
Тепер він був у мене в руках. Він знає моє ім’я, а я — його. У нього — шість років досвіду, а в мене — п’ять тисяч і десять. За таких умов можна виграти чимало очок.
Я прямував за ним усю дорогу. Хлопчина ледве переступав ногами. Ну ж бо, ворушися! Повертайся до свого пентакля.
Я помчав уперед — мені кортіло розпочати змагання.
Чудово, тепер ми поговоримо по—іншому!
12
Одного разу влітку, коли Натаніелеві було вже десять років, він сидів зі своєю вчителькою на кам’яній лавці в садку й малював з натури каштан, що височів над муром. Сонце вигравало на червоній цеглі. На мурі байдикував сіро—білий кіт, ліниво помахуючи хвостом. Легенький вітерець ворушив листки дерева й доносив ледь чутний аромат квітучих азалій. Мох на статуї людини з блискавкою яскраво зеленів у сонячному промінні. Дзижчали комахи.
То був день, коли все змінилося.
—Терпіння, Натаніелю.
— Ви вже стільки разів говорили це, панно Лютієнс.
— І, безперечно, повторю ще раз. Ти надто невгамовний. Це твоя найбільша вада.
Натаніель роздратовано взявся штрихувати тінь на малюнку.
— Як це прикро! — вигукнув він. — Він ніколи нічого не дозволяє мені! Хіба що розставляти свічки, курильниці та інший мотлох. Я це можу зробити навіть сонний і стоячи на голові! Він навіть забороняє мені розмовляти з ними.
— Правильно, — рішуче промовила панна Лютієнс. — Натаніелю, не забувай: я просила тебе зобразити світлотінь. Без жодних різких ліній.— Це просто смішно! — скривився Натаніель. — Він навіть не розуміє,
— Ну, не зовсім... Усі, що на тій поличці. Він казав, що їх мені вистачить до дванадцяти років. А мені немає ще й одинадцяти, панно Лютієнс. Я вже вивчив усі слова Управління й Контролю... ну, більшу частину. Я міг би віддати наказ джинові, якщо пан Андервуд викличе його для мене. Але ж він не дозволяє мені навіть спробувати.
— Я навіть не знаю, Натаніелю, що гірше — твої вихваляння чи твоя нетерплячка. Облиш краще сердитись через те, чого ти поки не маєш, і радій тому, що в тебе вже є. Скажімо, цьому садкові. Я дуже рада, що ти придумав улаштувати наш нинішній урок саме тут.
— Я намагаюсь частіше сюди приходити. Тут мені краще думається.
— Нема нічого дивного. Тут тихо, самотньо... В Лондоні мало таких місць, тож дякуй долі.
— А він тут завжди зі мною, — Натаніель показав на статую. — Він мені подобається, хоч я й не знаю, хто це такий.
—Хто це такий? — панна Лютієнс відірвала погляд від альбому, хоч рука її працювала далі. — Відповідь дуже проста. Це Ґледстон.
—Хто?
— Ґледстон. Хіба ти не знаєш? Ви ж вивчаєте з паном Пер— селлом нову історію?
— Ми вивчаємо сучасну політику.
— Це теж політика, й не дуже давня. Ґледстон жив близько ста років тому. Він був великим героєм тієї доби. По всій країні стоять тисячі його статуй. І цілком по заслузі — з твоєї точки зору. Ти багатьом йому завдячуєш.
— Як це? — спантеличено перепитав Натаніель.
— То був наймогутніший чарівник з усіх, що ставали колись прем’єр-міністрами. Він владарював тридцять років вікторіанської доби. Саме він підкорив групи чарівників, що ворогували між собою, державній владі. Хіба ти не чув про його поєдинок із чаклуном ДізраелІ у Вестмінстерському сквері? Ні? То піди й подивися. Там досі видно обпечені плями. Ґледстон був славний своїм надзвичайним завзяттям і впертістю. Він ніколи не відступав, навіть коли програвав.
— Он як... — Натаніель подивився на суворе обличчя, що визирало з-під мохового килима. Кам’яна рука міцно стискала блискавку, цілячись нею у ворога.
— Панно Лютієнс, а чому відбувся той поєдинок?
— Як я розумію, Дізраелі непоштиво відгукнувся про Ґледстонову подругу. То була його велика помилка. Ґледстон ніколи й нікому не дозволяв зачіпати його честь або честь його друзів. Він був дуже могутній і міг кинути виклик будь— кому, хто його скривдить.
Панна Лютієнс здула з паперу графітовий порох і почала прискіпливо оглядати малюнок.
— До того ж, Ґледстон більше за всіх прислужився магічному піднесенню Лондона. На той час Прага залишалася наймогутнішим містом світу, хоч її час уже давно минув. Застаріле, занепаде місто, де чарівники розважалися бійками в нетрях гетто. Ґледстон опрацював нові цілі й нові шляхи. Він придбав деякі магічні реліквії й залучив сюди багато іноземних чарівників. І Лондон став таким, яким він є донині, — чи то на краще, чи на гірше. Цим, як я щойно сказала, ти йому й завдячуєш.
Натаніель здивовано поглянув на неї:
— А чому «чи то на краще, чи на гірше»? Що тут поганого?
Панна Лютієнс прикусила губу:
— Нинішня система дуже вигідна для чарівників — і для тих небагатьох щасливців, хто пристав до них. І набагато менш вигідна для всіх інших. А тепер покажи, що в тебе виходить.
Щось у голосі панни Лютієнс роздратувало Натаніеля. Йому пригадалися уроки пана Перселла.
— Не смійте так говорити про уряд! — вигукнув він. — Без чарівників країна залишилася б беззахисною! До влади прийшов би простолюд, і держава просто зруйнувалася б! Чарівники віддають своє життя служінню країні! Не забувайте про це, панно Лютієнс, — він сам почув, як різко звучить його власний голос.
— Я певна, що ти, коли виростеш, теж неодмінно присвятиш своє життя служінню країні, — так само незвично різко відповіла панна Лютієнс. — Та насправді, Натаніелю, чарівники є аж ніяк не в усіх країнах. Багато хто чудово обходиться й без них.
— Ви, здається, багато про це знаєте...
— Багато, як для скромної вчительки малювання? Й це так дивує тебе?
— Ну, ви ж лише простолюдинка... — Натаніель раптово замовк і почервонів. — Пробачте, я не хотів...
— Саме так, — коротко відповіла панна Лютієнс. — Я справді простолюдинка. Але ж чарівники не володіють монополією на знання. Жодною мірою. І, до того ж, знання і розум — цілком різні речі. Коли—небудь ти сам у цьому переконаєшся.
Кілька хвилин вони мовчки працювали над малюнками. Кіт на мурі ліниво проганяв осу, що кружляла над ним. Нарешті Натаніель обірвав мовчанку.
— Панно Лютієнс, а ви не хочете стати чарівницею? — тихенько запитав він.
Учителька сухо засміялася.
— Я не маю такого привілею, — відповіла вона. — Ні. Я просто вчителька малювання — й щаслива з того.