Джон Стейнбек – Про мишей і людей (страница 9)

Слім ледь відхилився, щоб світло не падало йому на обличчя.

— Кумедно, що ви з ним тримаєтеся разом.

Це було характерне для Сліма запрошення до довірчої розмови.

— А що в цьому кумедного? — захищався Джордж.

— Ох, не знаю. Мало хто бурлакує разом. Я, рахувати, ніколи такого не бачив. Знаєш, як то бурлаки, просто приходять, займають тапчан і працюють місяць, а тоді звільняються і йдуть собі геть поодинці. Ніхто, бодай його, ні з ким не воловодиться, усім байдуже. От і здається дивним, що таке куку, як він, і такий мудрий хлопчина, як ти, ходять разом.

— Він не куку, — заперечив Джордж. — Тупуватий, бодай його, але не божевільний. А я теж не бозна-який мудрець, а то не двигав би ячмінь за п’ятдесятку і харч. Був би я мудрий, мав би хоч трохи кебети, знайшов би собі власне хазяйствечко. Господарював би сам, замість робити на чужих.

Джордж замовк. Він хотів порозмовляти. Слім ні не додавав, ні не відбивав йому охоти. Просто тихо сидів і ловив кожне слово.

— Зовсім не дивно, що ми з ним ходимо разом, — сказав нарешті Джордж. — Ми обидва родом з Оберна. Я знав його тітку Клару. Вона забрала його немовлям і виховала. Коли тітка Клара померла, Ленні просто пішов зі мною на роботу. А там, трохи потрохи, ми й звиклися.

Слім мугикнув. Джордж глянув на Сліма і побачив, що той дивиться на нього спокійними, наче побожними очима.

— Кумедно, — вів далі Джордж. — Я колись робив собі з нього цілу кумедію. Жарти собі з нього строїв, бо він надто був дурний, щоб про себе подбати. Та що там, надто дурний, аби зрозуміти, що це я так жарти строю. От я й розважався. Ще б пак, почувався при ньому бозна-яким мудрим. Він же робив усе, що я йому казав. Якби я сказав йому перейти по краю прірви, він перейшов би. Та за якийсь час це вже не було кумедним. І він усе мені терпів. Я бив його, аж, бодай би, тріщало, а він, хоч міг усі кості мені переламати голіруч, ніколи й пальцем мене не торкнув. — Джорджів голос прибрав тону сповіді. — Скажу тобі, чого я перестав таке робити. Якось над рікою Сакраменто зібралася купка людей. Я почувався таким уже мудрим, що бодай його. Повернувся до Ленні та й кажу йому: «Стрибай». Він і стрибнув. А плавати не вмів. Ледь не втопився, бодай би, доки ми його витягли. І так мені, бодай би, дякував, що я його витяг. Начисто забув, що це я казав йому стрибати. Що ж, я ніколи більше такого не робив.

— Добра душа, — погодився Слім. — Щоб мати добру душу, великого розуму не треба. Часом мені здається, що якраз навпаки. Узяти когось справді мудрого, то в нього рідко коли буває добра душа.

Джордж зібрав стосом порозкидувані карти, почав класти пасьянс. Надворі чоботи загрюкали об землю. Вечірнє світло ззовні далі роз’ясняло квадрати вікон.

— У мене нікого нема, — сказав Джордж. — Я бачив таких, які самотньо переходять із одного ранчо на інше. Це недобре. Їм нерадісно. За якийсь час озлоблюються. Постійно лізуть у бійки.

— Так, озлоблюються, — погодився Слім. — Такі робляться, що й не розмовляють ні з ким.

— Звісно, Ленні, побий його Бог, часто може надокучити, — сказав Джордж. — Але звикаєш ходити з кимось, і годі вже без нього обійтися.

— Він не злий, — промовив Слім. — Не бачу в ньому ні крихти злості.

— Звісно, що не злий. Але вічно потрапляє в халепу, бо такий уже дурний, що бодай його Бог. От хоча б що трапилося у Віді… — Замовк, не закінчивши перевертати карту. Тривожно глянув на Сліма. — Нікому не скажеш?

— Що він зробив у Віді? — спокійно спитав Слім.

— Не скажеш? Звісно, як хочеш.

— Що він зробив у Віді? — знову спитав Слім.

— Ну, побачив ту дівчину в червоній сукні. Воно ж дурне, хоче помацати все, що йому сподобалося. Просто спробувати на дотик. Простягає руку, щоб помацати ту червону сукню, дівчина верещить, Ленні розгублюється і тримає її, бо нічого більше надумати не може. Що ж, дівчина знай верещить. Я був поблизу, чую крики, біжу туди, а Ленні вже так перелякався, що нічого не може, тільки її тримати. Я ввалив його по голові штахетою, щоб він її пустив. А він так перелякався, що не міг пустити тієї сукні. А він же з біса сильний, знаєш.

Слім, не кліпаючи, дивився йому в очі. Дуже повільно кивнув головою.

— І що було далі?

Джордж старанно склав карти в колоду.

— Дівчина жене до суду і каже, що її зґвалтували. А ті з Віда збираються гуртом, щоб лінчувати Ленні. Тож ми до кінця дня сиділи в іригаційній канаві, під водою, тільки голови й виставили. А вночі дали звідти драла.

Слім якийсь час сидів мовчки.

— А він тієї дівчини не скривдив, ні? — спитав нарешті.

— Та ні, бодай його. Просто перелякав. Я теж злякався б, якби він мене згріб. Але він не зробив їй жодної кривди. Хотів лише торкнутися тієї червоної сукні, от як усе гладить тих песят.

— Він не злий, — промовив Слім. — Я злого чоловіка розпізнаю за милю.

— Звісно, ні, і зробить усе, бодай його, усе, що я йому…

У двері увійшов Ленні. Накинув собі на плечі синю джинсову куртку, ішов, згорбившись.

— Здоров, Ленні, — сказав Джордж. — Як там твій цуцик?

— Каштановий із білими латками, як я хотів, — видихнув Ленні. Підійшов до свого тапчана, ліг, повернувся обличчям до стіни і підібгав коліна.

Джордж повагом відклав карти.

— Ленні, — різко промовив він.

Ленні викрутив шию, глянув крізь плече.

— Га? Чого тобі, Джордже?

— Я ж казав тобі не приносити сюди того цуцика.

— Якого цуцика, Джордже? Я не маю цуцика.

Джордж швидко підійшов до нього, зграбастав за плече і перекотив обличчям до себе. Потягся вниз і підняв крихітне цуценя, яке Ленні ховав під животом. Ленні швидко сів.

— Джордже, віддай його мені.

— Устань і віднеси його до лігва, — наказав Джордж. — Йому слід спати з мамою. Хочеш його вбити? Воно тільки минулої ночі народилося, а ти забрав його з лігва. Віднеси назад, а то я скажу Слімові, щоб він тобі його не давав.

Ленні благально простяг руки.

— Дай мені його, Джордже. Я віднесу його назад. Я нікого не хотів скривдити, Джордже. Чесно, ні. Я тільки хотів його трохи погладити.

Джордж вручив йому цуценя.

— Добре. Швидко його віднеси і більше не рухай. А то вб’єш його тільки так.

Ленні квапливо вийшов із кімнати. Слім і не ворухнувся. Спокійним поглядом провів Ленні за двері.

— Він просто як дитина, ні?

— Суща дитина. У нього не більше злоби, ніж у дитині. От тільки він такий сильний. Закладуся, що він сюди ночувати не прийде. Спатиме біля тої коробки в стайні. Та що ж — хай собі. Там він нікому кривди не зробить.

Надворі майже стемніло. Увійшов старий Канді, підмітайло. Рушив до свого тапчана, а старий пес трюхав за ним слідом.

— Здоров, Сліме. Здоров, Джордже. Ви не грали в підкови?

— Набридло щовечора грати, — сказав Слім.

— Маєте ковток віскі? — тяг своє Канді. — Мені в животі крутить.

— Я не маю, — відповів Слім. — Сам випив би, хоч мені й не крутить.

— Мені крутить, що страх, — промовив Канді. — Побий його Бог, це та ріпа. Я ще й не з’їв її, а знав, що так буде.

Тут із темряви надворі вийшов огрядний Карлсон. Перейшов на другий кінець бараку, ввімкнув другу лампочку під бляшаним абажуром.

— Темно, як під землею, — сказав він. — Ісусе, але ж той нігер і кидає підкови.

— Митець, — погодився Слім.

— Правда, щоб йому біс, — сказав Карлсон. — Нікому не дасть змоги виграти…. — Він замовк, принюхався і, все ще принюхуючись, глянув униз, на старого пса. — На Божий гнів, як той пес смердить. Вижени його звідси, Канді! Не знаю нічого, що смерділо б гірше за старого пса. Викинь його геть.

Канді перекотився на край тапчана. Простяг руку, поплескав старезного пса.

— Я з ним так давно, — виправдовувався він, — що й не чую жодного запаху.

— А я його тут не витримаю, — промовив Карлсон. — Цей сморід тримається, навіть коли його нема. — Підійшов тяжкою ходою, глянув на пса. — Беззубий, — сказав він. — Суглоби від ревматизму не згинаються. Він для тебе тягар, Канді. Та він сам для себе тягар. Чом ти його не застрелиш?

Старий незручно заворушився.

— Та — бодай йому біс. Він так давно у мене, від малого щеняти. Я з ним пас овець. Не повірите, дивлячись на нього тепер, але це був найліпший вівчур, якого я бачив, — гордо сказав він.

Озвався Джордж.