Джон Стейнбек – Про мишей і людей (страница 8)

— Мусимо залишатися, — коротко сказав Джордж. — Стули пельку. Хлопці заходять.

Із сусідньої вмивальні долинули звуки, — лилася вода, брязкали умивальні тази. Джордж вивчав карти.

— Може, нам слід би вмитися, — сказав він. — Та нам ніде було забруднитися.

У дверях став високий чоловік. Тримав під пахвою зім’ятий ковбойський капелюх і зачісував назад довге чорне вогке волосся. Як усі інші, мав на собі сині джин­сові штани й таку саму куртку. Причесавшись, увійшов до кімнати. Рухався з величавістю, доступною лише членам монаршої родини і майстрам ремесла. Був першим погоничем, князем ранчо, спроможним вести десять, шістнадцять, а навіть двадцять мулів у одній вервечці. Міг убити батогом муху на крупі корінного мула, не зачепивши самого мула. Його манери були такими статечними, а спокій таким глибоким, що досить було йому заговорити, усі розмови замовкали. Мав такий авторитет, що слухачі рахувалися з кожним його словом, байдуже, про політику йшлося чи про кохання. Це був Слім, перший погонич. Його наче рублене обличчя здавалося непідвладним часу. Міг мати і тридцять п’ять літ, і п’ятдесят. Чув більше, ніж йому було сказано, його некваплива мова містила нотки не мислення, а понадмисленого розуміння. Руки, великі й худорляві, рухалися з грацією храмової танцівниці. Розгладив зім’ятого капелюха, підняв його за середину й надягнув. Доброзичливо глянув на двох чоловіків у бараку.

— Сонце знадвору аж сліпить, — м’яко сказав він. — Насилу щось бачу. Ви ті нові?

— Щойно прийшли, — підтвердив Джордж.

— Вантажитимете ячмінь?

— Так казав бос.

Слім сів на ящик біля стола, навпроти Джорджа. Придивлявся до пасьянса, хоч той був повернутий до нього догори дриґом.

— Сподіваюся, потрапите до моєї команди, — сказав він дуже лагідно. — У моїй команді двоє таких шмаркачів, що не відрізнять мішок ячменю від надувної кулі. Ви вже колись вантажили ячмінь?

— Так, бодай йому біс, — підтвердив Джордж. — Мені хвалитися нічим, але той здоровило сам насипле більше зерна, ніж не одна пара.

Ленні, який стежив за розмовою, переводячи погляд з одного на другого, вдоволено усміхнувся, почувши цей комплімент. Слім схвально глянув на Джорджа, йому сподобалося, що той хвалить супутника. Схилився над столом, узяв за ріг карту, що лежала окремо, ляснув нею об стіл.

— Ви, хлопці, усюди ходите разом? — Його тон був приязним. Викликав довіру, не вимагаючи її.

— Певно, що так, — промовив Джордж. — Ми дбаємо один про одного. — Указав на Ленні великим пальцем. — Він не дуже тямущий. Проте з біса добрий працівник. Добра душа, бодай його, але не так щоб тямущий. Я віддавна його знаю.

Слім пронизав Джорджа поглядом, зазирнув кудись позаду нього.

— Люди рідко ходять разом, — задумався він. — Не знаю, чого це так. Може, усі на цьому клятому світі бояться одне одного.

— Зі знайомим набагато приємніше, — сказав Джордж.

До бараку зайшов кремезний черевань. Із голови йому стікала вода від умивання та обливання.

— Здоров, Сліме, — сказав він, тоді зупинився і глянув на Джорджа й Ленні.

— Ці хлопці щойно прийшли, — сказав Слім замість вступу.

— Радий познайомитися, — сказав кремезний чоловік. — Я Карлсон.

— Я Джордж Мілтон. А це Ленні Смолл.

— Радий познайомитися, — повторив Карлсон. — Смолл, себто малий? Не такий і малий. — Він тихо засміявся з власного жарту. — Не такий і малий, — повторив іще раз. — Я хотів спитати, Сліме, як там твоя сука? Я бачив, що сьогодні зранку її під твоїм возом не було.

— Вона вночі ощенилася, — відповів Слім. — Дев’ятьох мала. Чотирьох я відразу втопив, вона стількох не вигодувала б.

— Тож зосталося п’ятеро, еге?

— Так, п’ятеро. Я залишив найбільших.

— Як думаєш, що з них виросте?

— Не знаю, — сказав Слім. — Либонь, якісь вівчурі. Таких найбільше крутилося, коли вона гонилася.

— П’ятеро собачат, еге, — вів своє Карлсон. — Усіх залишиш?

— Не знаю, Треба трохи потримати, щоб Лулу могла їх викормити.

— Глянь-но, Сліме, — замислено сказав Карлсон. — От що я надумав. Пес Канді******** такий уже, бий його Божа сила, старий, що ледве ноги волочить. А смер­дить від нього як усі чорти. Щоразу, коли входить до бараку, я кілька днів відчуваю цей сморід. Чого тобі не звеліти б Канді пристрелити того старого пса і дати йому на виховання одне собача? Від того пса тхне за милю. Зубів не має, майже сліпий, зараза, їсти не може. Канді годує його молоком. Нічого іншого він не прожує.

Джордж пильно вдивлявся у Сліма. Зненацька ззовні задзвеніло трикутне металеве било. Спершу удари були рідкими, тоді дедалі частішими, аж доки злилися в один неперервний дзвін. Він припинився так само несподівано, як і почався.

— Кличуть, — сказав Карлсон.

Ззовні долинули голоси, це з шумом проходив гурт чоловіків.

Слім повільно, із гідністю підвівся.

— Ліпше ходімо, доки є ще що їсти. За кілька хвилин нічого не зостанеться.

Карлсон зробив крок назад, пропускаючи Сліма, тоді обидва вийшли за двері.

Ленні схвильовано стежив за Джорджем. Джордж зібгав карти в безладну купу.

— Так! — сказав він. — Я чув, Ленні. Я його спитаю.

— Такого каштанового з білими латками, — збуджено скрикнув Ленні.

— Нумо, ходімо обідати. Не знаю, чи є в нього такий.

Ленні не ворухнувся з тапчана.

— Спитай у нього відразу, Джордже, доки він ще когось із них не втопив.

— Певно, що так. А тепер вставай, ходімо.

Ленні скотився з тапчана, устав, і обидва рушили до дверей. Не встигли переступити поріг, як досередини ввірвався Керлі.

— Вона тут була? — розлючено спитав він.

— Десь півгодини тому, — холодно відповів Джордж.

— Що вона тут, з біса, робила?

Джордж стояв нерухомо, стежачи за розлюченим коротуном.

— Казала, що тебе шукає, — зневажливо сказав він.

Здавалося, наче Керлі оце вперше побачив Джорджа. Зміряв його поглядом, оцінив його зріст, досяг рук, оглянув невелику, але доладну постать.

— Ну, то куди вона пішла? — зажадав нарешті.

— Де ж мені знати, — відповів Джордж. — Я за нею назирці не ходив.

Керлі з-під лоба зиркнув на нього, обернувся і поквапом вийшов за двері.

— Знаєш, Ленні, — сказав Джордж, — боюся, що я сам із ним зчеплюся. Ненавиджу його аж до самих кишок. Сусе-Христе! Пішли. А то не буде чого їсти.

Вони вийшли за двері. Сонце під вікном вирисувало тонку смугу. Здалеку чути було брязкіт посуду.

За мить у відкриті двері увійшов, накульгуючи, старезний пес. Роздивився лагідними напівсліпими очима. Понюхав, тоді ліг і поклав голову між лапи. У двері знов увірвався Керлі та став, оглядаючи кімнату. Пес підняв голову, але, коли Керлі стрімко вийшов, покрита сивою шерстю голова знову опустилася на долівку.

***

Хоча вечірнє світло ще проникало крізь вікна бараку, всередині були напівсутінки. З-за відкритих дверей долинав шум і, час від часу, брязкання гри у підкови та гамір голосів, схвальних чи глузливих.

Слім і Джордж разом увійшли до темного бараку. Слім потягся до стола з картами й увімкнув електричну лампочку, прикриту бляшанкою. Одразу ж яскраві промені освітили стіл, пучок їх упав донизу, прогнавши темряву в кутки бараку. Слім сів на ящик, Джордж зайняв місце навпроти нього.

— Та це марниця, — сказав Слім. — Мені й так довелося б утопити більшість. Нема потреби дякувати.

— Для тебе, може, марниця, — відповів Джордж, — але для нього збіса багато. Сусе-Христе, уже й не знаю, як змусити його спати тут. Він захоче ночувати з ними у стайні. Як стримати, щоб він у коробку з тими песятами не ліз?

— Марниця, — повторив Слім. — Скажу так, ти мав рацію щодо нього. Може, він не дуже тямущий, але такого робітника я ніколи не бачив. Бодай його, ледь не замордував свого напарника з ячменем. Ніхто за ним не встигає. Бог свідок, я ніколи не бачив такого силача.

— Ленні досить наказати, що він має робити, а він зробить, аби тільки не міркувати, — гордо промовив Джордж. — Сам він не надумає, що йому робити, але виконає, що кажуть, і не сумнівайся.

Надворі підкова брязнула об залізний кілок, пролунало кілька радісних вигуків.