Джон Стейнбек – Про мишей і людей (страница 10)

— Я бачив одного такого у Віді, що в нього ердельтер’єр пас вівці. Навчився від інших собак.

Карлсон не дав збити себе з плигу.

— Слухай, Канді. Той старий пес не стільки живе, скільки мучиться. Як його виведеш і вистрелиш просто в голову ззаду, — схилився і показав, де саме, — то він навіть не зрозуміє, що діється.

Канді глянув на нього нещасними очима.

— Ні, — тихо сказав він. — Ні, я цього не зможу. Він так давно у мене.

— Він не має жодної радості від життя, — наполягав Карсон. — А смердить, як у пеклі. Слухай мене. Я його за тебе застрелю. Тобі й не доведеться це робити.

Канді спустив ноги з тапчана. Нервово пошкрябав білу щетину на щоках.

— Я так до нього звик, — тихо сказав він. — Маю його від щеняти.

— Що ж, тримати його при житті — це не добрість, — промовив Карлсон. — Слухай, у Слімової суки виводок. Закладуся, що Слім дасть тобі одне цуценя і ти його виростиш. Правда, Сліме?

Погонич спокійними очима дивився на старого пса.

— Так, — сказав він. — Як хочеш цуценя, то бери. — Він, здається, стрепенувся, щоб вільніше говорити. — Канді, Карлсон має рацію. Цей пес сам для себе тягар. Хотів би я, щоб хтось мене застрелив, коли зістаріюся і скалічію.

Канді безпорадно глянув на нього, бо думка Сліма була законом.

— Що, коли пес мучитиметься, — припустив він. — Я про нього дбатиму й далі.

— Я застрелю його так, що він нічого й не почує, — сказав Карлсон. — Приставлю дуло от сюди. — Він указав пальцем ноги. — Просто до голови ззаду. Він і не тріпнеться.

Канді заглядав усім в обличчя, шукаючи допомоги. Надворі вже геть стемніло. Увійшов молодий робітник. Його рамена були похилі, ступав тяжко, налягаючи на п’яти, наче ніс на спині невидимий лантух зерна. Підійшов до свого тапчана, поклав капелюх на полицю. Тоді взяв із полиці бульварний журнал, переніс його до лампи над столом.

— Я тобі це показував, Сліме? — спитав він.

— Що показував?

Молодик перевернув журнал на останню сторінку, поклав його на стіл, указав пальцем.

— Отут, читай. — Слім схилився над журналом. — Далі, — сказав молодик. — Читай уголос.

— Дорога редакціє, — повільно прочитав Слім. — Я вже шість років читаю ваш журнал і думаю, що він найліпший на ринку. Мені подобаються оповідання Пітера Ренда. Думаю, що він супер. Давайте нам більше такого, як «Темний вершник». Я не майстер писати листи. Просто подумав, що маю вам сказати. Я вважаю, що ваш журнал — найліпше, що можна купити за десять центів. — Слім питально глянув на нього. — Чого ти хотів, щоб я це прочитав?

— Давай далі, — сказав Віт. — Прочитай ім’я внизу.

— Бажаю успіхів, Вільям Тернер, — прочитав Слім. Знову глянув на Віта. — Чого ти хотів, щоб я це прочитав?

Віт урочисто закрив журнал.

— Ти не пам’ятаєш Білла Тернера? Він працював тут місяців три тому.

Слім замислився…

— Такий малий? — спитав він. — Водив культиватор?

— Він, він, — скрикнув Віт. — Це він!

— Думаєш, він написав цього листа?

— Я це знаю. Якось ми з Біллом були тут разом. Білл мав один зі свіжих журналів. Зазирнув туди та й каже: «Я написав їм листа. Цікаво, чи надрукували». Але листа там не було. Білл каже: «Може, залишили на потім». І саме так і було. Ото він.

— Либонь, твоя правда, — погодився Слім. — Це він і є.

Джордж простяг руку до журналу.

— Можна глянути?

Віт знову знайшов те місце, але не віддав журналу. Тицьнув у лист указівним пальцем. А тоді пішов до своєї полиці і дбайливо поклав туди журнал.

— Цікаво, чи Білл це бачив, — промовив він. — Ми з Біллом обидва працювали на тому гороховому полі. Обидва водили культиватор. Білл був з біса добрим хлопцем.

Карлсон не встрявав у цю розмову. Далі дивився на старого собаку. Канді неспокійно за ним стежив. Урешті Карлсон сказав:

— Як хочеш, я зараз скінчу страждання того старого дідька, та й по всьому. Його життя і так скінчене. Не може їсти, не бачить, не може навіть ходити без болю.

— Ти не маєш зброї, — з надією сказав Канді.

— Чого ні, бодай йому біс. Маю люгер. Він нічого й не почує.

— Може, завтра, — сказав Канді. — Почекаймо до завтра.

— Не знаю, навіщо, — заперечив Карлсон. Пішов до свого тапчана, витяг із-під нього торбу, вийняв револьвер люгер.

— Скінчімо з цим, — промовив він. — Годі з ним спати, так тут смердить. — Уклав револьвер у бічну кишеню.

Канді довго вдивлявся у Сліма, сподіваючись знайти якесь помилування. Але Слім не втручався. Урешті Канді тихо й безпорадно сказав:

— Добре, бери його.

Навіть не глянув на пса. Ліг на тапчан, схрестив руки під головою і втупився у стелю.

Карлсон вийняв із кишені короткий шкіряний ремінець. Схилився, зав’язав його псові довкола шиї. Усі, крім Канді, не зводили з Карлсона очей.

— Пішли, хлопчику. Пішли, хлопчику, — лагідно сказав він. А тоді звернувся до Канді, наче виправдовуючись: — Він навіть не відчує. — Канді не ворухнувся і не відповів. Карлсон смикнув за ремінець. — Пішли, хлопчику.

Старий пес поволі та скуто підвівся, пішов за легко натягненим ремінцем.

— Карлсоне, — сказав Слім

— Що?

— Ти знаєш, що треба зробити.

— Про що ти, Сліме?

— Візьми лопату, — коротко промовив Слім.

— Так, звісно. Само собою. — Вивів пса у темряву.

Джордж підійшов до дверей, закрив і тихо зачинив їх на засувку. Канді нерухомо лежав на тапчані, утупившись у стелю.

— В одного з моїх мулів пошкоджене копито, — голосно заговорив Слім. — Слід накласти на нього трохи смоли. — Його голос урвався.

Назовні було тихо. Кроки Карлсона завмерли. У кімнаті запанувала тиша. Тиша тяглася й тяглася.

— Закладуся, що Ленні у стайні зі своїм собачам, — захихотів Джордж. — Тепер він сюди й не загляне, бо має собача.

— Канді, можеш узяти щеня, яке захочеш, — сказав Слім.

Канді не відповів.

Кімнату знову наповнила тиша. Виповзла з ночі й заполонила кімнату.

— Хтось зіграв би в джокер? — спитав Джордж.

— Я зіграв би з тобою, — сказав Віт.

Вони сіли за стіл під світлом, один напроти одного, але Джордж не тасував карт. Нервово проводив пальцем по краю колоди, тихе тріщання привернуло увагу всіх присутніх, тож він перестав це робити. У кім­наті знову запанувала тиша. Минула хвилина, ще одна. Канді лежав нерухомо, вдивляючись у стелю. Слім якийсь час дивився на нього, тоді глянув на свої руки, обхопив одну долоню іншою і сховав їх унизу. З-під підлоги долинуло тихе шкребіння. Усі вдячно глянули вниз. Тільки Канді не зводив очей зі стелі.

— Схоже, там під підлогою щур, — сказав Джордж. — Треба наставити пастку.

— Що так довго, побий його біс? — вибухнув Віт. — Розкладеш ти ті карти чи ні? Ми так жодного разу не зіграємо.