Джон Стейнбек – Про мишей і людей (страница 12)

Керлі грізно оббіг поглядом кімнату.

— Де, з біса, Слім?

— Пішов до стайні, — сказав Джордж. — Накласти смоли мулу на тріснуте копито.

Рамена Керлі нервово пересмикувалися.

— Коли він туди пішов?

— П’ять чи десять хвилин тому.

Керлі вискочив за двері й гучно ляснув ними. Віт підвівся.

— Піти, либонь, глянути, — сказав він. — Керлі просто казиться, а то не сікався б до Сліма. А Керлі боксер, хвацький боксер, бодай його. Дійшов до фіналу «Золотої рукавички». Мав про це вирізки з газети. — Віт замислився. — Та однаково ліпше йому дати б Слімові спокій. Ніхто не знає, на що спроможний Слім.

— Думає, що Слім із його жінкою, ні? — сказав Джордж.

— Схоже на це, — відповів Віт. — Воно, само собою, не так. Я, принаймні, думаю, що не так. Але не хотів би я, щоб дійшло до заметні. Нумо, ходім.

— Я залишаюся, — сказав Джордж. — Не хочу ні до чого пхатися. Нам із Ленні треба призбирати грошей.

Карлсон закінчив чистити револьвер і поклав його до торби, яку засунув під ліжко.

— Я, мабуть, піду й подивлюся, — сказав він.

Старий Канді далі лежав нерухомо, а Ленні зі свого тапчана сторожко дивився на Джорджа.

Коли Віт і Карлсон вийшли і двері за ними зачинилися, Джордж обернувся до Ленні.

— Що ти знову надумав?

— Я нічого не зробив, Джордже. Слім сказав, що ліпше тим часом не гладити часто тих песиків. Слім сказав, що їм це недобре, то я відразу й пішов. Я добре поводився, Джордже.

— Скажу, що так, — погодився Джордж.

— Я їм нічого злого не зробив. Просто тримав свого на колінах і гладив.

— Ти бачив Сліма у стайні? — спитав Джордж.

— Так, певно. Він сказав мені більше не гладити того песика.

— Бачив ти ту жінку?

— Це жінку Керлі?

— Так. Вона приходила до стайні?

— Ні. Я ніколи нічого такого не бачив.

— Ти не бачив, щоб Слім із нею розмовляв?

— Хух. Її у стайні не було.

— Добре, — сказав Джордж. — Здається, хлопці там жодної бійки не застануть. Ленні, якщо почнеться якась бійка, тримайся від неї подалі.

— Я бійки не хочу, — промовив Ленні. Устав із тапчана і сів напроти Джорджа.

Джордж майже автоматично перетасував карти і почав викладати пасьянс. Робив це неквапливо, з обдуманою повільністю.

Ленні взяв карту і став оглядати її з лиця. Тоді перевернув догори дриґом і знову оглянув.

— На два боки однакова, — зауважив він. — Джордже, чого вони на два боки однакові?

— Не знаю, — сказав Джордж. — Так уже їх роблять. Що робив Слім у стайні, коли ти його бачив?

— Слім?

— Певно, що так. Ти бачив його у стайні, він наказав тобі не гладити часто тих песиків.

— А, так. У нього була банка смоли і пензель. Не знаю, нащо.

— Ти певний, що та жінка не приходила туди, як до нас сьогодні?

— Ні. Не приходила.

Джордж зітхнув.

— Хоч як дивися, ліпше добрий дім розпусти, — сказав він. — Можна туди зайти, випити і прочистити організм без жодної заметні. Наперед відомо, скільки це коштує. А ці отруйні приманки просто настановлені, щоб завести до в’язниці.

Ленні захоплено слухав його слова і трохи ворушив губами, щоб ліпше затямити. Джордж вів далі:

— Ленні, пам’ятаєш Енді Кашмена? З початкової школи?

— А його паньматка пекла для дітей теплі булочки? — спитав Ленні.

— Так. Це він і є. Ти все пам’ятаєш, коли там є щось про їжу. — Джордж пильно глянув на свій пасьянс. Поклав туза на дощечку для очок, а поверх нього дві, тоді три, тоді чотири бубнові карти. — Тепер Енді у Сан-квентінській в’язниці, а все через гулящу дівку.

Ленні тарабанив пальцями по столі.

— Джордже?

— Еге?

— Джордже, а коли ми вже заведемо те маленьке господарство, житимемо і споживатимемо ситість землі, — і триматимемо кроликів?

— Не знаю, — відповів Джордж. — Мусимо разом прискладати багато грошей. Я знаю таке маленьке господарство, можна купити його дешево, але ж задарма не віддадуть.

Старий Канді повільно обернувся. Його очі були широко розплющені. Він пильно стежив за Джорджем.

— Розкажи про це місце, Джордже, — попрохав Ленні.

— Та я тобі розказував, просто вчора ввечері.

— Ну давай, — скажи ще раз, — ну, Джордже.

— Добре. Там десять акрів землі, — розпочав Джордж. — Є вітрячок. Є хатка, є курник. Є кухня, сад, вишні, яблуні, персики, абрикоси, горіхи, кілька ягідних кущів. І маленьке поле люцерни, і багато води для поливу. Є загорожа для свиней…

— І кроликів, Джордже.

— Там іще немає місця для кроликів, але я легко міг би зробити кілька кліток, а ти міг би годувати їх люцерною.

— Міг би, бодай його, — сказав Ленні. — Бий його Божа сила, міг би.

Джордж облишив карти. Голос його дедалі теплішав.

— Ми могли б завести свиней. Я міг би збудувати димарню, як була у дідуся, а як заріжемо свиню, то вудитимемо шинку і шпондер, робитимемо ковбаси й усяке таке. А коли у верхів’я ріки пливтимуть лососі, зможемо піймати їх аж сотню і засолити або закоптити. Ми могли б їсти їх на сніданок. Нема нічого смачнішого за копчених лососів. Коли зародить городина, ми і її заготовили б, — помідори легко заготовляти. Щонеділі різали б курча чи кролика. Може, у нас буде корова чи коза, з такими густими вершками, що хоч ріж їх ножем і набирай ложкою.

Ленні дивився на нього широко розплющеними очима, а старий Канді теж за ним спостерігав.

— Ми могли б жити і споживати ситість землі, — тихо сказав Ленні.

— Певно, що так, — підтвердив Джордж. — Мали б у себе всяку городину, а коли захочемо трохи віскі, то продамо скількись там яєць чи ще чогось, чи там молоко. Ми просто там жили б. Це було б наше хазяйство. Не треба нам було б тинятися околицею і їсти те, що наварить японський кухар. Ні, шановний, ми мали б своє хазяйство, своє власне, і не ночували б у бараку.

— Розкажи про хатку, Джордже, — заблагав Ленні.

— Певно, що так. Ми мали б свою хатку, з власною кімнатою. Мала пузата залізна пічка, узимку ми в ній розкладали б вогонь. Землі небагато, ми не мусили б дуже тяжко працювати. Може шість, може сім годин денно. Не треба було б нам двигати ячмінь одинадцять годин на день. Коли врожай доспіє, то ми його зберемо. Знатимемо, як виросло те, що ми засадили.

— І кролики, — гаряче сказав Ленні. — А я глядів би кроликів. Розкажи, як я це робив би, Джордже.