Джон Стейнбек – Про мишей і людей (страница 14)

Слім зірвався з місця.

— Ти брудне щуреня, — заволав він. — Я сам тобі всиплю!

Джордж простяг руку і перейняв Сліма.

— Почекай трохи, — гукнув він. Склав долоні рупором, приклав до рота й закричав: — Усип йому, Ленні!

Ленні відвів руки від обличчя, пошукав поглядом Джорджа, аж тут Керлі врізав йому в око. Велике обличчя залляла кров.

— Кажу тобі, всип йому! — знову вереснув Джордж.

Керлі ще махав кулаком, коли Ленні вхопив його за руку. У наступну мить Керлі сіпався, як риба на вудці, а його кулак зник у величезній долоні Ленні. Джордж перебіг кімнату.

— Пусти його, Ленні! Пусти!

Та Ленні нажахано дивився на малого чоловічка, який тріпався в нього в руці. По обличчі Ленні текла кров, на розбите око він не бачив. Джордж раз у раз ляскав його по обличчі, а Ленні так і тримав кулак стиснутим. Керлі вже побілів і скорчився, тріпався він дедалі слабше. Стояв, кричачи, його кулак потонув у лапищі Ленні.

Джордж кричав і кричав:

— Пусти його руку, Ленні! Пусти! Сліме, поможи мені, доки він йому ту руку не роздушив.

Зненацька Ленні розтиснув руку. Спробував сховатися, присівши під стіною.

— Ти казав мені, Джордже, — жалібно сказав він.

Керлі сів на долівку, вражено дивлячись на свою розчавлену руку. Слім і Карлсон схилилися над ним. Тоді Слім випростався і з жахом глянув на Ленні.

— Треба відвезти його до лікаря, — сказав він. — Схоже, у нього всі кості в руці переламано.

— Я не хотів, — плакав Ленні. — Я не хотів йому зашкодити

— Карлсоне, запрягай коляску. Берім його до Соледада, хай йому кості складуть, — сказав Слім.

Карлсон побіг. Слім звернувся до Ленні, який і далі плакав:

— Це не твоя вина. Цей шпандюк дістав за своє. Але — Ісусе! Ще трохи, і він зостався би без руки.

Слім квапливо вийшов і за мить повернувся з бляшаним горнятком води. Приставив Керлі до губ.

— Сліме, нас тепер викинуть? — спитав Джордж. — Нам конче треба прискладати грошей. Чи татусь Керлі викине нас тепер?

Слім лукаво посміхнувся. Опустився навколішки біля Керлі.

— Ти при тямі? Розумієш мене? — спитав він.

Керлі кивнув.

— То слухай, — продовжив Слім. — Я так думаю, що тобі затягло руку в машину. Як ти нікому не скажеш, що сталося, то й ми не скажемо. Та тільки скажеш і спробуєш вигнати того чоловіка, як ми розкажемо всім, а тоді зробишся людським посміховиськом.

— Не скажу, — запевнив Керлі. Намагався не дивитися на Ленні.

Надворі заторохтіли колеса брички. Слім допоміг Керлі підвестися.

— Нумо. Карлсон відвезе тебе до лікаря.

Вивів Керлі за двері. Торохтіння коліс віддалилося. За мить Слім повернувся до бараку. Глянув на Ленні, який досі перелякано сидів навпочіпки під стіною.

— Дай глянути на твої руки, — попросив він.

Ленні простяг руки.

— Боже могучий, не хочу, щоб ти на мене розгнівався, — промовив Слім.

Утрутився Джордж.

— Ленні просто настрашився, — пояснив він. — Не знав, що робити. Я ж казав, що не треба підбивати його на бійку. Чи ні, думаю, я це Канді казав.

Канді поважно кивнув головою.

— Так воно й було, — підтвердив він. — Просто цього ранку, коли Керлі вперше присікався до твого друга. Ти сказав тоді: «Як хто собі зла не бажає, то ліпше йому до Ленні не чіплятися». Так ти мені й сказав.

Джордж обернувся до Ленні.

— Це не твоя вина, — промовив він. — Не треба більше боятися. Ти зробив тільки те, що я тобі казав. Може, ліпше тобі піти до вмивальні, обтерти обличчя. Страх на тебе глянути.

Ленні усміхнувся посиняченими губами.

— Я не хотів клопотів, — запевнив він. Пішов до дверей, але дорогою обернувся. — Джордже?

— Що тобі?

— Мені й далі можна глядіти кроликів, Джордже?

— Певно, що так. Ти не зробив нічого поганого.

— Я не хотів нікого скривдити, Джордже.

— Іди, бодай тебе, і вмийся.

***

Крукс, темношкірий конюх, тулився в приміщенні для упряжі; малій комірчині, суміжній зі стайнею. З одного боку кімнатки було квадратне вікно на чотири шибки, навпроти — вузькі дощаті двері, що вели до стайні. За ліжко Круксові правила довга скриня, набита соломою й заслана покривалами. На стіні біля вікна було прибито кілки, на яких висіла упряж, що потребувала ремонту, і смужки нової шкіри. Під вікном стояла лавочка, а на ній всякі лимарські знаряддя, закривлені ножі, дратви, клубки лляних ниток і малий ручний клепальник. Іще на кілках висіли частини упряжі: розірваний хомут, з якого стирчав кінський волос, поламаний орчик, нашийний ланцюг, на якому лопнула шкіряна обшивка. Над лежанкою замість полиці прибито було ящик із-під яблук, на ньому розставлено рядом пляшечки з ліками — і для самого Крукса, і для коней. Були там баночки гліцеринового мила для амуніції, бляшанка, з якої стікала смола — з неї стирчав пензель. На долівці валялися різні Круксові пожитки. Живучи сам, він міг класти свої речі, де забажає, а бувши конюхом і калікою, зібрав більше майна, ніж міг перенести на спині.

Крукс мав кілька пар черевиків, пару калош, великий будильник і одноствольний дробовик. Мав він і книжки: драний словник, пошарпаний примірник Цивільного кодексу штату Каліфорнія від 1905 року. На окремій полиці над тапчаном лежали потерті журнали і кілька брудних книжок. На цвяху на стіні над його ліжком висіла пара великих окулярів у золотій оправі.

Кімната була підметена й доволі охайна, бо Крукс був гордим стриманим чоловіком. Тримався від усіх на відстані й до себе нікого не підпускав. Через викривлений хребет тіло його було зігнуте лівобіч, очі глибоко посаджені й через це здавалися дуже блискучими. Худорляве обличчя покривали глибокі чорні зморшки, тонкі, болісно стиснуті губи були яснішими за обличчя.

Був суботній вечір. Крізь відкриті двері до стайні долинали звуки: коні ворушилися, тупали копитами, із чавканням жували сіно, брязкали ланцюгами. Кругла електрична лампа кидала скупе жовте світло у кімнату конюха.

Крукс сидів на своїй лежанці. Його сорочка ззаду була не заправлена в джинси. В одній руці він тримав банку мазі для натирання, другою розтирав спину. Час від часу вливав кілька крапель рідини з банки у рожеву долоню і тягся під сорочку, щоб розтирати знову. Напинав м’язи спини і здригався.

У відкритих дверях безшумно з’явився Ленні і стояв там, заглядаючи досередини. Його великі рамена майже заповнювали дверний отвір. Якусь мить Крукс не бачив Ленні, але, здійнявши очі, застиг, на його обличчі малювалася гримаса невдоволення. Витягнув руку з-під сорочки.

Ленні безпорадно посміхався, намагаючись заприя­телювати.

— Ти не маєш права заходити до моєї кімнати, — різко сказав Крукс. — Це моя кімната. Ніхто не має до неї права, крім мене.

Ленні зглитнув, його усмішка стала ще дружелюб­нішою.

— Я нічого не робив. Просто прийшов глянути на мого песика. І побачив твоє світло, — пояснював він.

— Що ж, я маю право світити світло. Забирайся з моєї кімнати. Мене не пускають до бараку, а я не пускаю вас до своєї кімнати.

— Чого не пускають? — спитав Ленні.

— Бо я чорний. Вони там грають у карти, а я не можу грати, бо я чорний. Кажуть, що від мене тхне. То я тобі скажу, мені від вас тхне дужче.

Ленні безпорадно замахав великими руками.

— Усі п’шли до міста, — сказав він. — Слім, Джордж, усі. Джордж казав, що я маю лишатися і не робити клопотів. Я побачив твоє світло.

— То чого ти хочеш?

— Нічого. Я побачив твоє світло. Подумав, що можу просто зайти посидіти.

Крукс придивився до Ленні. Потягся назад, здійняв окуляри, прилаштував їх на рожеві вуха і знову придивився.

— Однаково не розумію, що ти робиш у стайні, — поскаржився він. — Ти не погонич. Вантажникам нічого робити в стайні. Ти не погонич. У тебе жодного діла до коней.