Джон Стейнбек – Про мишей і людей (страница 15)

— Песик, — повторив Ленні. — Я прийшов подивитися на свого песика.

— Ну то йди дивися на свого песика. Не заходь туди, куди тебе не просять.

Із обличчя Ленні зникла усмішка. Він зробив крок досередини, тоді спохопився і відступив назад.

— Я вже трохи на них подивився. Слім каже, що не можна їх довго гладити.

— Ти їх постійно витягував із кубла, — промовив Крукс. — Уже й не знаю, як це матуся не перенесла їх деінде.

— Ой, їй байдуже. Вона мені дозволяє. — Ленні знову ступив до кімнати.

Крукс скривився, але усмішка Ленні роззброїла його.

— Увійди і трохи посидь, — сказав Крукс. — Доки не вийдеш і не даси мені спокою, можеш собі й посидіти. — Його тон став трохи приязнішим. — То всі хлопці пішли до міста, еге ж?

— Усі, крім старого Канді. Він просто сидить у бараку, точить олівця, точить і рахує.

Крукс поправив окуляри.

— Рахує? Що Канді рахує?

— Кроликів, — майже скрикнув Ленні.

— Ти геть здурів, — промовив Крукс. — Геть з’їхав із глузду. Про яких ти кроликів кажеш?

— Кроликів, які у нас будуть, а я їх глядітиму, коситиму траву, даватиму воду й усе таке.

— Геть здурів, — сказав Крукс. — Той чоловік, який із тобою мандрує, має рацію, як каже тобі нікуди не лізти.

— Це не брехня, — тихо сказав Ленні. — Ми це зробимо. Купимо маленьке хазяйство та житимемо і споживатимемо ситість землі.

Крукс зручніше всівся на своїй лежанці.

— Сідай, — запросив він. — Сідай на бочці цвяхів.

Ленні скоцюрбився на малій бочці.

— Думаєш, це брехня? — сказав Ленні. — А це не брехня. Кожне слово правда. Можеш спитати Джорджа.

Крукс обхопив темне підборіддя рожевою долонею.

— Ти мандруєш із Джорджем, правда?

— Звісно. Ми з ним завжди ходимо разом.

Крукс вів далі.

— Інколи він говорить, а ти не розумієш, про що він, із біса, говорить. Так і є? — Він похилився вперед, свердлячи Ленні глибокими очима. — Так і є?

— Так… часом.

— Просто говорить, а ти не знаєш, про що, з біса, ідеться?

— Так… часом. Але… не завжди.

Крукс сильно схилився з краю лежанки.

— Я не південний негр, — сказав він. — Я народився тут, у Каліфорнії. Мій батько мав курячу ферму, акрів із десять. Білі діти приходили до нас гратися, інколи я бавився з ними, були серед них непогані. Але моєму старому це не подобалося. Я довго не розумів, чого йому це не подобалося. А тепер знаю. — Він трохи завагався, а коли заговорив знову, його голос став лагіднішим. — На милі довкола не було жодної кольорової родини. І тут, на цьому ранчо нема жодного іншого кольорового. І в Соледаді тільки одна родина. — Він реготнув. — Коли я часом щось кажу, то це лише негритянська балачка.

— Як думаєш, коли песики виростуть так, щоб їх можна було гладити? — спитав Ленні.

Крукс реготнув знову.

— З тобою можна говорити й мати певність, що ти нічого не виляпаєш. Мине кілька тижнів і песики будуть такі, як слід. Джордж знає, що робить. Можна говорити, доки влізе, а ти нічого не розумієш. — Схвилювавшись, він іще дужче подався вперед. — Це ж просто балачка нігера, ще й нігера з перебитою спиною. Тож це нічого не значить, розумієш? Ти й так не затямиш. Я таке бачив і бачив — один чоловік розмовляє з іншим і байдуже, чи той чує, чи розуміє. Важить тільки розмовляють вони чи сидять мовчки. Байдуже, про що розмовляють, жодної різниці. — Він хвилювався дедалі дужче, стукав кулаком по коліні. — Джордж може плести тобі всякі нісенітниці, це нічого не важить. Важить тільки розмова. Важить тільки те, що хтось біля тебе є. Це й усе. — Він замовк. Тоді заговорив знову, м’якше і переконливіше.

— Припустімо, що Джордж уже не повернеться. Припустімо, що збере всю свою мізерію і просто не повернеться. Що ти тоді робитимеш?

Ленні знадобився певний час, щоб усвідомити ці слова.

— Що? — перепитав він.

— Я сказав: припустімо, що Джордж пішов увечері до міста і ти вже ніколи про нього не почуєш. — Крукс пер навпростець до якогось різновиду приватної перемоги. — Просто припустімо, — повторив він.

— Він ніколи так не зробить, — скрикнув Ленні. — Джордж ніколи так не зробив би. Я давно вже з Джорджем. Повернеться цього вечора… — Утім сумніви були для нього надмірними. — Ти ж не думаєш, що він так зробить?

Круксове обличчя аж світилося задоволенням від страждань Ленні.

— Годі вгадати, що зробить хтось інший, — спокійно зауважив він. — Скажімо, він і хотів би повернутися, але не може. Припустімо, що його вб’ють чи поранять так, що він не зможе повернутися.

Ленні намагався зрозуміти.

— Джордж нічого такого не зробить, — повторив він. — Джордж обережний. Його не поранять. Його ніколи не поранили, бо він обережний.

— Ну то припустімо, що він не повернеться. Що ти тоді робитимеш?

На обличчі Ленні з’явилася болісна гримаса.

— Я не знаю. Навіщо ти це говориш, скажи? — зойкнув він. — Це неправда. Джордж не поранений.

Крукс далі його дражнив.

— Хочеш, я скажу тобі, що буде? Тебе заберуть до дурних. Посадять тебе на ланцюг, як собаку.

Зненацька очі Ленні зосередилися, поступово стали спокійними і шаленими водночас. Він підвівся і грізно підійшов до Крукса.

— Хто поранив Джорджа? — із натиском спитав він.

Крукс усвідомив небезпеку, коли вона вже підступила впритул. Відсунувся вглиб лежанки, подалі від Ленні.

— Я тільки припускав, — сказав він. — Джорджа не поранили. З ним усе гаразд. Він щасливо повернеться.

Ленні нависав над ним.

— То нащо такі припущення? Ніхто не сміє казати, що Джорджа поранили.

Крукс здійняв окуляри, протер очі пальцями.

— Та сідай уже, — промовив він. — Джордж не поранений.

Ленні з грізним гудінням повернувся до свого сідала на бочці цвяхів.

— Ніхто не сміє казати, що Джорджа поранили, — буркнув він.

— Може, тепер ти зрозумієш, — тихо сказав Крукс. — Ти маєш Джорджа. Знаєш, що він повернеться. А припустімо, що не маєш нікого. Припустімо, що не можеш зайти до бараку й зіграти в руммі********, бо ти чорний. Припустімо, мусиш сидіти тут і читати книжки. Звісно, можеш грати в підкови, доки стемніє, але потім мусиш читати книжки. Що доброго в книжках? Чоловікові треба когось — щоб був поблизу нього, — забідкався він. — Чоловік дуріє, як нікого не має. Байдуже, кого, байдуже, чи довго ви разом. Кажу тобі, — скрикнув Крукс. — Кажу тобі, що як чоловік надто самотій, то він хворіє від цього.

— Джордж повернеться, — переляканим голосом запевнив сам себе Ленні. — Мабуть, Джордж уже повернувся. Мабуть, я ліпше піду подивитися.

— Я не хотів тебе страхати, — промовив Крукс. — Він повернеться. Я говорив про себе. Чоловік сидить тут уночі сам, може читати книжки, міркувати собі чи ще щось таке. Часом щось надумаєш, а нема нікого, хто міг би сказати, так це чи ні. Може, щось побачиш, а не знаєш, правда це чи ні. Не можна звернутися до когось іншого і спитати, чи він теж так це бачить. Не можна розповісти. Немає мірки. Я бачив тут усяке. Не був п’яним. Не знаю, чи це мені не приснилося. Якби хтось був зі мною і сказав би мені, що я спав, то все було б гаразд. Але я просто не знаю.

Зараз Крукс дивився у вікно по той бік кімнати.

— Джордж не піде геть і не кине мене, — жалібно сказав Ленні. — Я знаю, що Джордж так не зробить.

Конюх мрійливо вів далі.

— Пам’ятаю, як я був малим на курячій фермі мого старого. Мав двох братів. Завжди були біля мене, завжди разом. Ми зазвичай спали в одній кімнаті, в одному ліжку, всі троє. Мали латку полуниць. Латку люцерни. У сонячні ранки випускали курей в люцерну. Ми з братами сідали на паркані й дивилися на них, то все були білі кури.

Поступово його розповідь зацікавила Ленні.