Джон Стейнбек – Про мишей і людей (страница 16)

— Джордж каже, що в нас буде люцерна для кроликів.

— Яких кроликів?

— У нас будуть кролики і кущі ягід.

— Ти ненормальний.

— Будуть. Спитай Джорджа.

— Ти ненормальний, — зневажливо сказав Крукс. — Я бачив сотні таких, що ходили дорогами, від одного ранчо до іншого, з вузликами на спині та з цією клятою думкою в голові. Сотні таких. Приходять, залишаються, ідуть геть, а у кожного в голові клаптик землі. І ніколи, побий його Божа сила, ніхто з них цього не доп’яв. Це як дістатися на небо. Я прочитав тут силу книжок. Ніхто не потрапить на небо і ніхто не здобуде землі. Це тільки думка, яка засіла в їхніх головах. Вони постійно про це говорять, але це тільки в їхніх головах. — Він замовк і глянув у відкриті двері, бо коні неспокійно рухалися, а їхні нашийні ланцюги побрязкували. Якийсь кінь за­іржав. — Либонь, хтось там є, — промовив Крукс. — Може, Слім. Слім не раз тут приходить, і двічі, і тричі за ніч. Слім справжній погонич. Дбає про свою запряжку. — Він болісно випростався і рушив до дверей. — Це Слім? — запитав.

— Слім пішов до міста, — відповів голос Канді. — Скажи, ти Ленні бачив?

— Ти про такого здоровила?

— Так. Ти десь його бачив?

— Він тут, — коротко промовив Крукс. Повернувся на свою лежанку і вклався.

У дверях з’явився Канді. Чухав куксу зап’ястя і невидюще вдивлявся в освітлену кімнату. Не робив спроб увійти.

— Скажу тобі щось, Ленні. Я тут міркував про цих кроликів.

— Можеш увійти, якщо хочеш, — роздратовано сказав Крукс.

Канді, схоже, зніяковів.

— Не знаю. Звісно, якщо хочеш.

— Заходь. Як уже хтось зайшов, то й тобі можна. — Круксові складно було замаскувати радість вдаваним гнівом.

Канді увійшов, але й досі ніяковів.

— У тебе така мила й затишна кімнатка, — сказав він Круксові. — Приємно, мабуть, мати кімнату для себе самого.

— Певно, що так, — відповів Крукс. — І купа гною під вікном. Певно, що добре.

— Ти казав про тих кроликів, — утрутився Ленні.

Канді сперся об стіну поряд із розірваним хомутом. Далі шкрябав куксу.

— Я давно вже тут, — сказав він. — І Крукс давно вже тут. А це я вперше в його кімнаті.

— До кімнати кольорового рідко хтось заходить, — похмуро сказав Крукс. — Не було тут нікого, крім Сліма. Слім і бос.

— Слім найліпший погонич, якого я бачив, — швидко змінив тему Канді.

Ленні схилився у бік старого підмітайла.

— Про тих кроликів, — налягав він.

Канді усміхнувся.

— Я все полічив. Можемо трохи заробити на цих кроликах, якщо добре за це візьмемося.

— Але я їх глядітиму, — перебив Ленні. — Джордж казав, що я їх глядітиму. Він обіцяв.

— Ви, хлопці, самі себе дурите, — грубо втрутився Крукс. — Можете про це з біса довго говорити, але землі не здобудете. Ти будеш тут підмітайлом, доки тебе винесуть у трумні. Я з біса багато таких бачив. А Ленні кине цю роботу за два-три тижні і знову рушить у дорогу. Схоже, всім вам та земля в голові.

— Бий тебе Божа сила, а ми це зробимо. — Канді сердито потер щоку. — Джордж каже, що зробимо. Гроші вже маємо.

— Так? — сказав Крукс. — І де зараз Джордж? У місті, у домі розпусти. От де йдуть твої гроші. Ісусе, я надто часто це бачив. Надто багато чоловіків із землею в голові. А в руки ніколи її не візьмуть.

— Звісно, усі цього хочуть, — скрикнув Канді. — Усі хочуть мати клаптик землі, бодай клаптик. Просто щоб це було твоє. На чому можеш жити і ніхто тебе звідти не вижене. Я ніколи нічого не мав. Сіяв збіжжя і збирав урожай майже для всіх господарів у цьому клятому штаті, але то був не мій урожай. Але тепер ми це зробимо, і не помиляйся. Джордж не брав грошей до міста. Маємо гроші в банку. Я, Ленні та Джордж. У нас буде своя кімната. У нас будуть собака, кролики й кури. У нас будуть кукурудзяне поле, може, корова чи коза. — Він замовк, опанований картиною, яку сам і змалював.

— Кажеш, ви маєте гроші? — спитав Крукс.

— Бігме правда. Більшу частину. Тільки трохи бракує. Ми це роздобудемо за місяць. А Джордж уже й землю підшукав.

Крукс потягся до спини, помацав її рукою.

— Я ніколи не бачив, щоб хтось справді це зробив, — сказав він. — Бачив людей, що аж дуріли з туги за землею, та щоразу чи то дім розпусти, чи гральний дім забирали в них геть усе. — Він завагався. — Якщо ви… хлопці, захочете мати дармового помічника, — тільки за утримання, то я міг би піти з вами й докласти рук. Не такий уже я каліка, щоб не працювати як сучий син, якщо захочу.

— Хлопці, хтось бачив Керлі?

Усі троє повернули голови до дверей. Усередину зазирала дружина Керлі. Її обличчя було дуже підмальоване, губи ледь розхилені. Дихала тяжко, наче після бігу.

— Керлі тут не було, — неприязно сказав Канді.

Жінка нерухомо стояла у дверях, легенько усміхаючись, потираючи нігті однієї руки великим і вказівним пальцями другої. Перебігала очима з одного на іншого.

— Залишили тут самих недолугих недотеп, — сказала вона врешті. — Думаєте, не знаю, куди всі пішли? Навіть Керлі. Знаю, куди вони пішли.

Ленні зачаровано дивився на неї, проте Канді та Крукс похмуро спустили очі під її поглядом.

— Якщо знаєш, то чого питаєш нас, де Керлі? — сказав Канді.

Жінка весело до них придивлялася.

— Дивна річ, — сказала вона. — Як застукаю когось із чоловіків самого, можу добре з ним договоритися. Та досить їм зібратися вдвох, то й слова не скажуть. Чистісіньке шаленство. — Вона опустила пальці, уперла руки в боки. — Усі ви боїтеся одні одних, от що. Кожен із вас боїться, що інші на нього завзялися.

Після хвилини мовчанки Крукс сказав:

— Може, ліпше тобі йти до свого дому. Нам жодних клопотів не треба.

— Ну що ж, я вам і не завдаю клопотів. Думаєте, мені не подобається часом порозмовляти з кимось? Думаєте, мені подобається вічно сидіти в тому домі?

Канді поклав куксу зап’ястя на коліно, легенько потер її долонею.

— Маєш на те мужа, — із докором сказав він. — Не треба тобі виглуплюватися до інших чоловіків, бо з цього самі клопоти.

— Певно, що маю мужа, — вибухнула жінка. — Славний хлопець, правда? Знай розповідає, що він зробить із тим, кого не любить, а не любить нікого. Думаєте, я сидітиму в тій загорожі та й слухатиму, як Керлі проведе лівий подвійний, а тоді старий добрий правий крос? «Раз-два і він звалився». — Вона помовчала, з її обличчя зник понурий вираз, змінившись дедалі дужчим інтересом. — Скажіть, що сталося з рукою Керлі?

Запанувала незручна тиша. Канді крадькома зиркнув на Ленні. Тоді кашлянув.

— Сталося… його руку затягло в машину, мем. Там йому потрощило руку.

Вона якусь мить дивилася, тоді зареготала.

— Бридня! Думаєте, що втюхаєте це мені? Керлі щось розпочав, але не скінчив. Затягло його в машину — бридня! Та ж це старе добре раз-два скінчилося, відколи йому потрощило руку. Хто це її потрощив?

— Руку затягло в машину, — похмуро повторив Канді.

— Ну добре, — зневажливо сказала вона. — Ну добре, прикривай його, як хоч. Що мені до того? Ви голота перехожа, а несетеся, як не знати що. Думаєте, я дурна дитина? А я кажу вам, що могла піти на сцену. І то не раз могла. Один такий казав, що може влаштувати мене в кіно. — Вона ледь не задихнулася від збурення. — Суботній вечір. Кожен робе, що хоче. Кожен! А я що? Стою тут і розмовляю з купкою босяків — нігером, дебілом і старим смердючим цапом. Іще й тішуся тим, бо нікого іншого немає.

Ленні дивився на неї, роззявивши рота. Крукс удався до свого захисту — суворої негритянської гідності. Зате старий Канді перемінився на виду. Зненацька встав і копняком звалив дозаду бочку цвяхів.

— Із мене годі, — гнівно сказав він. — Тебе тут не треба. Ми тобі казали, що не треба. А ще кажу тобі, дурні твої думки про нас, чоловіків. У твоїй курячій голові бракує глузду навіть розгледіти, що ми не босяки. Припустімо, ви нас звідси викинете. Припустімо, що так. Думаєш, підемо на трасу шукати ще якусь паршиву дурну роботу? Не знаєш, що ми маємо власне ранчо і власну хату. Ми не мусимо тут залишатися. Маємо хату, курей, садові дерева і господарство, сто разів гарніше, ніж тут. І маємо друзів, щоб ти знала. Може, колись ми боялися, що нас викинуть, та вже не боїмося. Маємо власну землю, вона наша, і можемо на неї піти.

Дружина Керлі засміялася з нього.

— Бридня, — сказала вона. — Я багато вас таких перебачила. Як маєте двадцять центів, зараз замовите порцію віскі, ще й дно склянки оближете. Я вас, хлопці, знаю.

Обличчя Канді багряніло дедалі дужче, але, доки жінка закінчила говорити, він опанував себе. Був тепер господарем ситуації.

— Так я і знав, — стримано сказав він. — Мабуть, ліпше тобі завернути колеса та й котити звідси. Нам із тобою взагалі ні про що говорити. Знаємо, що маємо, і нам байдуже, знаєш ти про це чи ні. Може, ліпше йди собі. Ану ж Керлі не сподобається, що його жінка вистоює у стайні з нами, перехожою голотою.

Вона перебігала очима з одного обличчя до іншого, усі замикалися під її поглядом. Найдовше дивилася на Ленні, аж він збентежено спустив очі. Зненацька вона спитала: