Джон Стейнбек – Про мишей і людей (страница 18)

— Гаразд, як хоч. Добраніч.

Троє чоловіків вийшли за двері. Коли проходили крізь стайню, коні форкали, а ланцюги брязкали.

Крукс сів на лежанку і якусь мить дивився на двері. Тоді потягся по пляшку натирання. Витягнув іззаду сорочку, налив трохи мазі на рожеву долоню, простяг руку і став повільно розтирати спину.

***

Один кінець великої стайні був завалений свіжим сіном, а над скиртою на коловороті висіли чотиризубі вила. Сіно, наче схил гори, спадало до іншого кінця стайні, де ще залишалося рівне місце, не заповнене новим ужинком. По боках видно було стійла з жолобами, а між переділками можна було розгледіти конячі голови.

Була неділя, пополудні. Коні відпочивали, скубали рештки сіна, тупали копитами, гризли дерево жолобів і грюкали нашийними ланцюгами. Пообіднє сонце прорізалося крізь щілини у стінах стайні, ясними смугами лягало на сіно. У повітрі дзижчали мухи, гув лінивий пополудень.

Ззовні долинало брязкання підків об кілки і вигуки гравців — то підбадьорливі, то глузливі. Проте у стайні було тихо, як не лічити того гудіння, а ще ліниво і тепло.

Не було там нікого, крім Ленні, він сидів на сіні поряд із коробкою під жолобом у тому кінці стайні, який іще не заповнено сіном. Ленні сидів на сіні й дивився на мертве собача, що лежало перед ним. Довго так дивився, а тоді простяг величезну ручиську і погладив песика, від голівки до хвостика.

Тоді тихо заговорив до цуценяти:

— Ну чого ти мусив убитися? Ти не такий малий, як миші. І я не сильно тебе ляснув. — Він вигнув угору голову цуценяти, подивився на його мордочку і сказав: — Мабуть, Джордж тепер не дозволить мені глядіти кроликів, як побачить, що ти вбився.

Вигріб ямку, поклав туди цуценя і накрив сіном, так, що приховав тільце від людських очей, але й далі вдивлявся в насипану копичку.

— Це не так аж погано, щоб я мусив ховатися в кущах, — сказав він. — О ні! Не так. Розкажу Джорджеві, що я вже знайшов його мертвим.

Випорпав цуценя, оглянув його, знову погладив від вушок до хвостика. Сумно вів далі:

— Але він знатиме. Джордж завжди знає. Скаже: «Це ти зробив. Не пробуй мене надурити». І скаже: «За це тобі тепер не можна глядіти кроликів».

Зненацька у ньому вибухнув гнів:

— Побий тебе Бог, — скрикнув він. — Чого ти мусив убитися? Ти не такий малий, як миші. — Підняв цуценя і жбурнув геть. Відвернувся від нього. Опустився на зігнуті коліна і прошепотів: — Тепер я не глядітиму кроликів. Тепер він мені не дозволить. — Тужливо гойдався туди-сюди.

Ззовні долинуло брязкання підкови об залізний кілок, тоді тихий хор вигуків. Ленні встав, приніс цуценя назад, поклав його на сіно і сів. Знову погладив тільце.

— Ти був замалий, — сказав він. — Казали мені й казали, що ти замалий. Я не знав, що ти так легко вб’єшся. — Провів пальцем по обм’яклому вушку цуценяти. — Може, Джорджеві до цього байдуже. Цей клятий сучий син малий і нічого для Джорджа не значить.

До кінця останнього стійла підійшла дружина Керлі. Ступала так тихо, що Ленні її не помітив. Була вдягнена у світлу бавовняну сукню і капці з червоним страусячим пір’ям. Обличчя підмальоване, ковбасні кучерики тут як тут. Підступила зовсім близько, перш ніж Ленні звів очі й побачив її.

У паніці взявся накидати пальцями сіно на тільце. Похмуро на неї глянув.

— Що там у тебе, синцю? — спитала вона.

Ленні глипнув на неї.

— Джордж казав не водитися з тобою. Ні говорити, нічого.

Вона засміялася.

— Джордж усе тобі наказує?

Ленні втупився в сіно.

— Він каже, що я не зможу глядіти кроликів, як говоритиму з тобою чи ще щось.

— Він боїться, що Керлі через це казитиметься. Та Керлі носить руку на перев’язі, а як одужає, зможеш зламати йому другу. Не втюхаєш мені, що руку Керлі затягло в машину.

Та Ленні далі не піддавався.

— Ні, пані. Ні не говоритиму з тобою, ні нічого.

Жінка стала навколішки на сіно поряд із ним.

— Слухай, — сказала вона. — Усі там грають у підкови. Зараз близько четвертої. Вони сюди не прийдуть, доки не дограють. Чому я не можу з тобою порозмовляти? Я ніколи ні з ким не розмовляю. Я страшенно самотня.

— Ні, я не маю з тобою ні говорити, ні нічого, — промовив Ленні.

— Я дуже самотня, — повторила вона. — Тобі можна розмовляти з людьми, а мені не можна ні з ким, крім Керлі. А то він сказиться. Ти хотів би ні з ким не розмовляти?

— Ні, я не маю цього робити, — сказав Ленні. — Джордж боїться, що я потраплю в халепу.

— Що ти там ховаєш? — змінила вона тему.

Тут на Ленні наново звалилося все його горе.

— Мій песик, — сумно сказав він. — Тільки мій песик. — І змів із тільця сіно.

— Та він же мертвий! — скрикнула вона.

— Був такий малий, — промовив Ленні. — Я тільки з ним грався, а він ніби хотів мене вкусити, а я ніби хотів його шльопнути… і… і шльопнув. І він уже був мертвий.

— Та не переймайся ти так, — потішила вона його. — Це ж просте цуценя. Легко знайдеш собі інше. Їх усюди повно.

— Але я не того, — жалібно пояснив Ленні. — Тепер Джордж не дозволить мені глядіти кроликів.

— Чому не дозволить?

— Ну, він сказав, що як я знову чогось нароблю, то він не дозволить мені глядіти кроликів.

Жінка присунулася ближче до нього і заспокійливо промовила:

— Не переймайся, що порозмовляєш зі мною. Послухай, як вони там кричать. На кону чотири долари. Доки не дограють, ніхто з них сюди не прийде.

— Як Джордж побачить, що я з тобою розмовляю, лютуватиме на мене, — обережно промовив Ленні. — Так він мені сказав.

На її обличчі з’явився вираз гніву.

— А що зі мною таке? — скрикнула вона. — Чи я не маю права ні з ким порозмовляти? Як вони думають, що я за одна? Ти добрий хлопець. Не знаю, чого мені не можна з тобою порозмовляти. Я тебе не скривджу.

— Ну, Джордж каже, що через тебе ми втрапимо в халепу.

— Ох, бридня! — промовила жінка. — Яку кривду я тобі зроблю? Їм усім, схоже, однаково, як я маю жити. Кажу тобі, що я не звикла до такого життя. Я могла чогось добитися. Може, ще й доб’юся, — похмуро докинула вона. Тоді її слова полилися потоком, наче жінка боялася, що слухач от-от її покине. — Я жила в самому Салінасі, — сказала вона. — Ми туди переїхали, як я ще була мала. І от приїхав театр, я зустрілася з одним актором. Він казав, що я могла б із ними поїхати. Та моя паньматка не дозволила. Казала, що мені всього п’ятнадцять. Але той чоловік казав, що я могла б. Якби я тоді поїхала, жила б тепер інакше. Закладуся.

Ленні раз у раз гладив тільце цуценяти.

— У нас буде маленьке господарство — і кролики, — пояснив він.

Вона далі викладала свою розповідь, квапилася, щоб він її не перебив.

— Іншим разом я зустріла одного такого, що робив у кіні. Я ходила з ним на танці у «Ріверсайд Данс Пелес». Казав, що влаштує мене в кіно. Казав, що в мене природний талант. Казав, що тільки-но повернеться до Голлівуда, то зараз мені напише. — Зблизька глянула на Ленні, оцінюючи, яке враження це справить на нього. — Так я листа й не дістала. Завжди думала, що це паньматка його перехопила. Ну що ж, я не збиралася сидіти там, де ніколи нічого не доб’юся, нічого з мене не буде і де перехоплюють мої листи. Я питала, чи вона це зробила, а вона казала, що ні. То я й вийшла за Керлі. Зустріла його того самого вечора в «Ріверсайд Данс Пелес». Ти слухаєш? — зажадала вона.

— Я? Звісно.

— Ну, я раніше нікому цього не казала. Може, не варто. Я не люблю Керлі. Він неприємний. — А раз уже звірилася Ленні, то присунулася до нього ще ближче і сіла поруч. — Я могла грати у фільмах, носити гарний одяг, як вони всі. Могла б жити в їхніх великих готелях, зніматися в кіно. Могла б ходити на прем’єри, виступати по радіо, і це мені не коштувало б ні цента, бо я ж у кіно. І такі гарні туалети, як вони носять. Бо той чоловік казав, що в мене природний талант. — Глянула на Ленні й зробила дрібний гордовитий жест, показуючи, що може грати. Зап’ястя вперед, пальці за ним слідом, мізинець велично відстовбурчений від решти.

Ленні глибоко зітхнув. Ззовні долинуло брязкання підкови об метал, тоді хор привітань.

— Хтось улучив, — сказала дружина Керлі.

Тепер, коли сонце сідало, світляні плями повзли по стіні вгору, роз’ясняючи жолоби у стійлах і конячі голови.

— Може, коли я забрав би те цуценя і викинув, Джордж нічого не довідався б, — сказав Ленні. — Тоді не було б клопотів і я міг би глядіти кроликів.

— Ти ні про що, крім кроликів, не думаєш? — сердито спитала дружина Керлі.

— У нас буде маленьке господарство, — терпляче пояснював Ленні. — Матимемо хатку, сад, маленьке поле люцерни, а люцерна для кроликів, я прийду з мішком, наберу цілий мішок люцерни, тоді віднесу її кроликам.

— Чого ти такий схиблений на тих кроликах? — спитала вона.

Ленні довелося ретельно поміркувати, перш ніж дійти висновку. Він обережно підсунувся до жінки, так що опинився зовсім поряд із нею.